ВРУ: манія величі

Сходити вперше в житті у Верховну Раду — це, по суті, те ж саме, що вперше відвідати Париж: попередньо обов'язково знайдуться авторитетні джерела, які переконуватимуть не їхати, бо там дико, нудно, брудно і взагалі дивитися нема на що. Але коли вам закидають такі штуки, знайте, що після відвідин, коли все побачите на власні очі, у вас буде один єдиний, але беззаперечний і найбільш переконливий контраргумент: я там був. А ви?

Ті, хто вас відмовляв, звісно, виявляться частково правими: у холах не пахне безмежною владою — скоріше нафталіном радянського минулого і шаром пилу, який дбайливо огорнув давненько не чищені люстри. У сесійній залі, попри очікування і наївні сподівання, не кипить чесна і натхненна праця слуг народу. Та й вода в кулері — у звичайних собі пластикових склянках — жодного особливого пафосу, ніякого задоволення розпалених телевізійним екраном фантазій довірливих громадян. Але...

Почнімо з самого початку. Довгий, аби справити враження важливості відмежованого від усього міста робочого місця парламентарів, але доволі низький, що символізує показну близькість влади до народу, кований паркан — перша перепона, яку зустрічає ваше бажання ощасливити політиків своїм візитом. Тут і пильний охоронець, який не зневажить свій обов'язок перевірити ваше запрошення і документ, що засвідчує особу. Найпереконливішим, звісно, є паспорт, але особливо ризиковані (на кшталт мене), неуважні (теж я) чи безвідповідальні (теж трішки я), які не мають звички носити з собою паспорт до подібних установ, пройдуть і за перепусткою газети «День», скромно скориставшись відблиском доброї слави цього усюди знаного видання. Далі на вході — нове випробування, за змістом таке саме, проте охоронці ще більш пильні і дедалі менш демократичні (N.B: забудьте про народовладдя у парламенті!), а може — менш освічені чи з якимось упередженням ставляться до нашого видання, бо перепустка «Дня», мовляв, і паспорт — не взаємозамінні речі. А якщо людина ідентифікує себе лише як журналіст, а його професійне єство вважає фотокартку та прописку зайвими і відповідно абсолютно неважливими елементами образу - як бути? Втім, згодом піддаються умовлянням, ховають показну настороженість, про всяк випадок шукають вибухові пристрої у вашій сумці, не знаходять, посміхаються і - пропускають.

Ступаєте мармуровими сходами з килимковим покриттям — неспішно, виважено і рішуче: так щоранку ходять на роботу чотириста п'ятдесят народних обранців. Мимоволі думаєте, скільки платять на робочих місцях, дорогою до яких треба долати такі сходи... Потім відкидаєте подібні думки і потрапляєте на другий поверх, де на вас чатує черговий охоронець, який з неабиякою охотою перевіряє ваші документи, ніби він перший, кому доручено таку відповідальну місію. На другому поверсі — усюди класично радянський стінно-стельний живопис: не знаю, наскільки це вишукане тло для творення нової історії двадцятип'ятирічної незалежної держави.

Атмосфера найцікавіша у кулуарах. Сюди виманюють своїх жертв на відверті розмови ті, хто вважає своїм обов'язком нести неупереджені факти та інформацію в маси, або ті, хто принаймні знає, як увімкнути і куди направити камеру чи як правильно тримати у руці мікрофон і ставити доречні запитання. Тут усе справді так, як оповідають і показують на телебаченні: найбільш знані політики одразу опиняються в гарячій точці журналістського кола, оточені зусібіч мікрофонами, доречними і не дуже запитаннями і увагою. Менш цікаві, на думку представників медіа, скромно спілкуються між собою або не менш емоційно щось комусь аргументовано доводять — не для камер. Не можу пояснити, звідки це відчуття, але воно присутнє: чомусь стає трішки приємно від часткової причетності до цього гамірного дійства. Мовби відчуваєш себе на мить реальним журналістом і знаєш, що тобі відкритий шлях навіть туди, де за все життя можуть ніколи не побувати люди інших, не менш важливих і не менш популярних професій. Особливо, коли бачиш обличчя не телевізійних, а нещодавно реальних знайомих (зустріли Ігоря Луценка, нашого цьоготижневого гостя в ЛШЖ).

Далі — сюжет загострюється, на носі — кульмінація дійства. Учетверте показуєте перепустку «Дня» замість паспорта, чемно вмовляєте охоронця і — о диво! — опиняєтеся в сесійній залі, так би мовити «під куполом». Я досить скупа на емоції людина, але, зізнаюся, тут відчуття у мене буквально зашкалили. По суті, в залі нема нічого особливого: той самий купол, та сама люстра, така ж трибуна, як показують на телеканалі «Рада». Лише депутатів, насправді, замало, виправдання: останній робочий день перед канікулами, і парламент самотньо чекатиме на народних обранців аж у вересні. Мимохіть згадую своїх же батьків, які перед відпусткою допізна засиджуються на роботі, аби встигнути завершити усе, і аж тоді йти на заслужений відпочинок. Можливо, аналогія абсолютно невдала, і депутати працюють оперативно, подаючи таким чином приклад сумлінної праці цілій країні, тож не заслуговують на мій наклеп. Втім, тут усе — і саме приміщення, і атмосфера в ньому, і асоціації, думки, на які воно налаштовує, — із нальотом влади. І важко розмежувати поняття: чи у цьому є справжня велич, чи лише манія величі. Чи має це бути настільки відчутним у парламенті демократичної держави, де народ має повне право бути головним джерелом цієї влади? Але, власне, через це тут якось по-особливому. А «Конституція у нас все одно для приїжджих», –   сказавши це, Левко Лук'яненко влучив у нашу болючу точку.

Не скажу, що я залишилася розчарованою — мабуть, тому, що ніколи й не думала потрапити сюди і особливих очікувань на цей візит не покладала. Але ж із усіх використаних можливостей потрібно робити для себе певні висновки, навіть не як журналіст — просто як громадянин. Наша Верховна Рада — це фактично зріз, на якому в загальних рисах окреслено структуру української системи влади, преференції українського населення та рівень професіоналізму парламенту. Тут хочеш-не-хочеш, а порівняєш: чим Верховна Рада восьмого скликання суттєво відрізняється від УЦР 1917 року? «Не зміна облич при владі, а зміна системи влади і пошук інструментаріїв для зміни цієї системи», - пророкувала О.Забужко. Обличчя час від часу змінюються, але так само є місце аматорству.