Захотілося випростатися

За тиждень до початку Літньої школи, коли ще не були відомі результати відбору, я захищала курсову роботу з літературознавства. Підсумки наших невеличких наукових розвідок коментували, критикували й хвалили одні з найкращих сучасних літературознавців. Тоді я подумала: де ще шукати для себе такий потужний інтелектуальний осередок? Через сім днів дізналася, що на мене чекає «День»  – середовище абсолютно інакше, але яке стимулює мислити анітрохи не менше.

Куди б я не прийшла, на першому місці для мене люди, з якими маю ділити простір та ідеї. Із общиною «Дня», як редакторами, журналістами, так і літньошколярами, ми говорили однією мовою. Не буду лукавити, працювали ми так багато, що іноді техніка не витримувала. Десь о третій ночі хотілося все покинути, але о шостій ранку з ліжка піднімала думка про те, скільки всього безцінного принесе новий робочий день, що, може, на сторінках свіженького випуску побачу і свій матеріал, а від того хочеться писати ще і ще.

«День» – це про аристократизм і духу, і тіла. Коли в залу ввійшов Богдан Струтинський, захотілося випростатися, скинути таку неаристократичну змученість та спитати себе, чи пам’ятаю я прізвище режисера, на виставі якого востаннє була в театрі. Під час розмови з Галиною Бабій намагалася видобути з себе хоч кілька назв українських якісних радіостанцій. Тоді – безуспішно, а зараз почала їх слухати. Після Ахтема Сеїтаблаєва стала частіше перепитувати і записувати імена людей, щоб не помилитися, бо ж «шовінізм починається з неуваги до прізвищ».

Уперше досить гостро постала проблема самоідентифікації, віднесення себе до певної групи. У редакції я представляла свій університет. За межами редакції, на заходах, про які готувала репортажі, я представляла газету. «Добрий день. Я – Марина Сніжинська, Літня школа журналістики газети ”День„.» Після цих слів неможливо було не помітити, що дуже поважні люди не відмовляються приділити кілька хвилин свого часу, здавалося б, студентці-філологині з незакінченою вищою освітою. Усе б нічого, але визрівало питання – а хто я?  Відповідь на нього шукаю й досі, але відчуваю себе вже не загнаною в кут, а на брукованій дорозі, яку викладаю каменем, що назбирала за липень.

Ніби місяць лише провела у стінах редакції, а спосіб мислення змінився. Через день після «випуску» спіймала себе на думці, що в метро обмірковую ідею про журналістику як «розуміння надзадач». Чомусь раніше у метро я думала про значно приземленіші речі. До роботи у відділі культури писала не так багато, журналістської освіти не маю. Але на останньому заході, матеріал про який незабаром вийде, слова спікерів у моїй голові автоматично переформатовувалися в текст репортажу. Просто журналістська магія!

Слухаючи лекторів, спілкуючись із колективом газети, дискутуючи з колегами-літньошколярами, весь місяць вишукувала і заповнювала прогалини у собі. Як багато ще залишилося!..