3 роздуми про «зцілення»

«Я поки не уявляю собі вдячні аплодисменти на балконі на адресу лікарів у якому-небудь українському будинку чи місті загалом. Для цього треба бути нацією. Бути спільнотою дорослих людей, які відповідають за дітей і своїх батьків. Мати відчуття обов’язку і відповідальності. І вміння висловити свою вдячність організовано», — написала не так давно в Facebook журналістка з Харкова Тетяна Донець. Ні, не подумайте, що йтиметься про порівняльну характеристику українців та італійців, прояви вдячності чи оцінку зусиль медиків під час протидії коронавірусу. Цей допис змусив до значно глибшого пошуку, — чи здатні ми в напівспустошеному стані, попередньо «інфіковані вірусами» розчарувань, недовіри, нерівності, протистояти новій смертельній інфекції? Про дієві «рецепти», «препарати»-стимули для одужання і можливі ускладнення під час «лікування», — в розмові з філософами.

№ 1: «ПРОДОВЖЕННЯ БОРОТЬБИ НАРОДУ ЗА СВОЇ ПРАВА»

Дивним чином українське суспільство консолідується лише при «високій температурі» або політичній «симптоматиці». Досить згадати Майдан, коли країна нагадувала цілісну платформу і демонструвала безпрецедентні прояви політичної солідарності. Чи початок війни, коли всі були охоплені бажаннями допомоги, відчуттям співпричетності. Але чи принесли ці події якісні зміни, чи змусили вони нас подорослішати, стати сильнішими перед новими сучасними викликами? Не зовсім, одразу зауважує Сергій ПРОЛЕЄВ, доктор філософських наук, завідувач відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України. Він каже, що суспільний рух, уособленням якого став Майдан, сам по собі ще не гарантував належної трансформації соціального ладу. Проблема і драма Майдану в тому, що його іменування Революцією Гідності — це радше метафора, а не діагноз реального перезавантаження суспільства, вагомого перетворення системи соціальних відносин. Адже в соціальній системі та діяльності державних інституцій мало що змінилося за останні роки. Однак Майдан недвозначно виявив потужне суспільне прагнення до зміни стану речей. Воно аж ніяк не вщухло після повалення режиму Януковича і — що теж очевидно — не було задоволено демонстраціями перетворень з боку панівного класу. Головним соціальним здобутком періоду після Майдану стали не конкретні реформи, яких замало і які за змістом часткові, половинчасті, а здебільшого просто симулятивні. Реальним здобутком стало продовження боротьби народу (тобто громадянської спільноти) за свої права. Тяжба між ним та панівним класом продовжується, що залишає скромну надію. Але казати про створення нової системи координат для існування країни вочевидь зарано.

«Головною соціальною хворобою сучасної України, про що неодноразово доводилося казати, є узурпації влади і власності вузькою, замкненою корпорацією привілейованих осіб, яких узагальнено можна назвати можновладцями чи то панівним класом, — зазначає Сергій Пролеєв. — Ця соціальна хвороба повсякчас породжує дегенеративну соціальну структуру, яка унеможливлює будь-який сталий розвиток, реальний поступ суспільства. Корислива соціальна корпорація, яка фактично привласнила країну та паразитує на ній, не є, звісно, новоявленою, посталою в останні роки. Її генеалогія сягає ще радянських часів, хоча втілилася вона в потужну кланово-корпоративну систему вже в період незалежності. І, не будемо мати ілюзій, корпорація можновладців продовжує господарювати в країні. Невеличке за чисельністю соціальне угруповання (за великим рахунком, купка осіб) утримує в своїх руках усі важелі впливу — державні інститути, законотворення, судову систему, медіа, основні капітали. А ми всі — звичайні громадяни — залишаємося в цьому, як то кажуть, «нє при дєлах». Доки узурпація влади і власності триматиме нас за горло, доти спроби змінити країну, примножити шанси людей на кращу долю будуть сходити нанівець.

«Демократія» — ледь не найуживаніше слово в нашому політичному словнику, але направду ми не маємо реального народовладдя. Народ як суверен влади лише задекларований у Конституції Україні, а насправді як влада, так і власність, загалом всі істотні можливості соціального впливу, сконцентровані в руках вузького кола осіб. Це підміна заявленого в конституції суспільно-політичного ладу цілком неправовою системою забезпечення корисливого інтересу — колективного егоїзму — корпорації можновладців. Такий стан речей і дає підстави казати про узурпацію влади і власності в країні. Без подолання цієї узурпації і встановлення реального народовладдя годі казати про якісь позитивні зміни і загалом перспективу майбутнього».

№ 2: «ВІДЧУТТЯ ЛЮДЕЙ СЕБЕ ГОСПОДАРЯМИ У ВЛАСНІЙ КРАЇНІ ТА ГОСПОДАРЯМИ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ»

Під час будь-яких випробувань страшними є передусім не самі виклики, а нездатність адекватно на них реагувати і вчасно вживати дієвих заходів. Недолугість здатна перетворити навіть незначний виклик на велике лихо, і навпаки — сила та вправність реакції дають можливість впоратися з найбільшими небезпеками... За нинішніх епідемічних обставин цілком логічно було б дотримуватися рекомендацій лікарів. Це єдина категорія осіб, які мають право як експерти пропонувати і обґрунтовувати дії та заходи. Адже вони краще розуміються на ситуації. Натомість голосів власне медиків якось не чутно, відзначає філософ. Усі заходи оголошують уряд та чиновники (в кращому випадку чиновники МОЗ). Але чи мають ці заходи медичний сенс, чи здатні вони запобігти епідемії, який механізм їх впливу, важко дізнатися.

«Банальний приклад з масками: лікарі начебто не радять одягати їх під час прогулянок, вважають це неефективним засобом захисту, натомість чиновники приписують їх повсюдно носити. Втім, вибачаюсь, я мимоволі звів наклеп на рідний уряд. Заборона стосувалася лише «громадських міст». Після закидів юристів, урядовці з великою неохотою визнали, що вулиці до них не належать. Але зразу ж радісно заявили: такими місцями муніципальні органи можуть оголошувати будь-що. Тому, піклується про нас уряд, носіть маски краще усюди, бо завбачити, яке місце мерія оголосить «громадським», ніхто не здатен. Кафка воскрес?  — іронізує Сергій Пролеєв. — За усіма цими вивертами «начальства» проглядає єдиний незмінний чиновницький рефлекс: усе диктувати, не несучи ні за що відповідальності. Ось така весела бюрократична гра. Коли уряд вимагає повсюдно носити маски та погрожує покараннями порушникам, не забезпечивши водночас (навіть у столиці (!) що вже казати про інші місця) можливості їх придбати, це не піклування про здоров’я громадян, а чистої води репресія. Невже незрозуміло, що можна вимагати виконання лише того припису, можливість виконання якого забезпечена? Ця максима здорового глузду та азбуки управління, вочевидь недосяжна для урядових голів.

І от ще деталь: уряд, який урочисто підвищує мізерні пенсії аж на кілька гривень і оголошує це продуктивною соціальною політикою, водночас щедрою рукою призначає штрафи за елементарні порушення карантину в 17 тисяч гривень, 34 тисячі. Хтось уявив, як громадянин з нинішніми понадскромними статками реально сплатить такий шалений штраф? Чи потрібно просто, щоб залякати людей? Увесь цей карнавал безпорадних масок та загрозливих штрафів зовсім не випадковий: подібна метушня і розмахування руками покликані приховати провали в реальному забезпечені охорони здоров’я і спроможності системи лікувати людей.

То чи може бути єдиним, солідарним суспільство за умов такого соціального розмежування та навіть ворожнечі? Бо та зверхність та безвідповідальність, з якою можновладці ставляться до громадянського загалу, і є реальною соціальною ворожістю — «ми» чужі «їм». Це ситуація соціального конфлікту, який за визначеннями класиків модерної політичної філософії (того самого Гобса), можна кваліфікувати як внутрішню війну в суспільстві. Від того, що ця війна допоки холодна, втіха невелика. Щоб подолати цю прірву і досягти мирного, продуктивного стану суспільства, жодні заклики чи вмовляння безсилі. Шлях до солідарності пролягає через відчуття людей себе господарями у власній країні та господарями власного життя (а не безсилими заручниками несприятливих обставин).

Україна є найбіднішою країною Європи. Але бідність полягає не стільки в мізерності статків, а передусім у відсутності реальних прав. Українська людина передусім не бідна, а знедолена. В країні є чимало багатих людей (досить подивитись на автівки на київських вулицях — французи запевняють, що на вулицях Парижа стільки дорогих моделей не побачиш), але немає реальних власників. Бо навіть для найбагатшої людини її право власності не гарантоване. Єдиним убезпеченням статків у цих неправових умовах стає участь у владі — доступ до державних важелів впливу. Так виникає тупикове для розвитку суспільства зрощення бізнесу та влади, де участь у владі стає запорукою успішного бізнесу, а присутність у владі перетворюється на найприбутковіше підприємство. Доки триває цей фатальний для суспільства альянс, основою якого є відсутність реального права власності, нормальне функціонування суспільного організму (як і економіки) неможливе.

Потрясіння, яке ми зараз переживаємо, створив не коронавірус. Він лише оголяє нездарності та соціальні хвороби нашого суспільства. Не можна ігнорувати того, що якості людей є відчутними наслідками умов та системи, в якій вони існують. Тому голі заклики до людей «будьте такими чи такими», які не супроводжуються водночас чесним діагнозом стану соціальної системи та вимогами її конструктивних змін, є не лише безпомічними, а й навіть несправедливими. Людям треба надати можливість бути інакшими. Цю можливість надають їм реальні права (зокрема право власності), ефективні соціальні інститути, справедливе судочинство, відокремлення бізнесу від влади та вільне підприємництво, й ще чимало інших соціальних форм життя, подальше перерахування яких загрожує перетворити моє висловлювання на утопічне марення.

Без наведення належного ладу в суспільному житті, важко очікувати й відповідного порядку, солідарності, людяності в свідомості та душах. І тут можна лише подивуватися тому, що загалом люди виявляються значно кращими, більш здатними на взаєморозуміння, допомогу, здоровий глузд, співчуття, ніж можна було очікувати від них з огляду на дикість умов, в яких вони змушені існувати. Це дає скромні підстави для надії, яка є теж не останньою складовою здоров’я та імунітету, так необхідного всім нам у час епідемії».

№ 3: «СПРАВЖНІ ЗМІНИ НАСТАНУТЬ ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ВІДБУДЕТЬСЯ «ЗМІНА ОЧІКУВАНЬ ЗАВДЯКИ НАВЧАННЮ»

Філософ і перекладач Іван ІВАЩЕНКО додає, що після розпаду СРСР українське суспільство опинилося в новій інституційній реальності, але структура очікувань громадян насправді не зазнала зміни. Це, власне, призвело до тотальної корупції, тобто перетворення публічних інституцій на знаряддя для досягнення приватних цілей. Відповідно й солідарність залишилася на низовому рівні, так і не ставши потужним публічним механізмом консолідації суспільства, який потрібен особливо в такі кризові моменти.

«Німецький філософ і соціолог Ніклас Луман у книжці «Леґітимація через процес», пишучи про інституцію політичного вибору як частину леґітимації через процес (що виникає в модерних європейських суспільствах замість ієрархічної структури леґітимації суспільно важливих рішень, властивої домодерним суспільствам), підкреслює центральну роль «зміни структури очікувань» (Umstrukturierung der Erwartungen) громадян, — зазначає Іван Іващенко. — Тобто громадяни мають вчитися кориґувати свою поведінку та очікування в певних інституційних межах, що водночас не має тягнути за собою дискредитацію попередніх очікувань.

Що відбувається в нас? Попри те що чинний Президент та його політична сила продемонстрували приголомшливий результат на останніх виборах, ми бачимо, це не свідчить про зміну структури очікувань наших громадян. Тобто люди здебільшого голосували не за можливість більшої партиципації в публічному житті та, відповідно, ширші можливості для солідарності, а радше проголосували за самоусунення від такої партиципації, виявили небажання реальних реформ, які змінюють структуру їхніх очікувань, і вкотре продемонстрували постколоніальну зневагу до публічних інституцій як колишнього знаряддя іноземного панування. Це свідчить, що пересічний український громадянин поки що не вважає публічні інституції джерелом леґітимних рішень і не вірить у можливість реальної участі в публічному житті країни. Що, зрештою, і засвідчує масова зневага нашими громадянами карантинних заходів, про необхідність яких недвозначно свідчить сумний досвід більшості країн ЄС і США.  Справжні ж зміни настануть лише тоді, коли відбудеться те, що вже згаданий Луман називає «зміною очікувань завдяки навчанню» (Umlernen von Erwartungen). Поки більшість українських громадян не навчиться чекати на справжню партиципацію в публічному житті, яка передбачає кориґування власних очікувань, ми рухатимемося замкненим колом».

Тому, за словами Івана Іващенка, навряд чи коронавірус змусить українське суспільство подорослішати і загалом якось вплине на структуру очікувань українців. Більшість українських громадян ведуть не досить активне публічне життя, а публічні інституції (надто культурні, освітні тощо) залишаються тускніти в занедбаному стані. І коли уряд намагається скоротити сміховинний як на сорокамільйонну країну бюджет Українського інституту книги, це не викликає масового опору суспільства. Крім людей, які безпосередньо залучені до книговидання й книгорозповсюдження. Такий стан справ також свідчить про невтішні перспективи для нашої «зміни очікувань завдяки навчанню», адже навчання (як і культурний процес у цілому) годі уявити без книжок...