Через п’ять років після загибелі...

Віднедавна Анатолій Федчишин, який пропрацював у лісгоспі понад десять років, а 10 серпня 2014 року відійшов у Вічність, дивиться на колишніх колег з пам’ятного знака, який встановили на території лісокомплексу. Знак встановили з ініціативи теперішнього директора підприємства Володимира Туревича, який навчався з Анатолієм у Шацькому лісному коледжі. Cтворили такий собі меморіальний куточок. Це місце добре було видно із кабіни крана на території нижнього складу, бо саме кранівником працював тут Анатолій Федчишин. А до того він був штабелювальником деревини, згодом майстром. У лісгоспі працювали його дід і батько. Певно ж, був хорошим працівником, якщо й через п’ять років після загибелі на підприємстві його згадують лише добрим словом. А головне — не забувають, що, як каже директор підприємства Володимир Туревич, «Дітям нема батька, дружині нема чоловіка», тому й допомагають Федчишиним, чим можуть.

Галина, вдова Анатолія, зізнається: ніколи, жодного разу нічого не просила у лісівників: «Мені це робити якось незручно. Вони нам дуже багато допомагають. Директор, коли дізнається про якусь нову проблему, завжди запитує: «Ну, чого ти сама не прийшла, не подзвонила, не сказала?.. Ми ж завжди допоможемо».

Анатолій Федчишин був першим добровольцем із Любомльського району в зону неоголошеної війни на сході. Разом з братом він записався у «Правий сектор», тренувався на тодішній базі Дмитра Яроша, потім служив у батальйоні «Дніпро»-2 і в мобільній розвідувальній штурмовій групі. Брав участь у 60 бойових епізодах. Але вже після його загибелі родині довелося довго судитися, доки отримали посвідчення про участь батька в так званій АТО, отримали належну допомогу від держави. Анатолій був поранений, проте з дніпропетровського госпіталю не поїхав додому, а повернувся на схід і загинув у бою. А мав повернутися наприкінці серпня 2014 року, щоби 1 вересня повести старшу доньку до школи...

У ті тяжкі дні прощання з загиблим саме колеги Федчишина із Любомльського лісгоспу стали першими помічниками родини. Попередник Туревича на посаді директора — Сергій Боярчук розказував мені, що допомогли і тіло загиблого доставити додому, оплатили поминальний обід, зробили все, щоб було по-людськи. Лісгосп спорядив старшу доньку Анатолія до школи. Також напередодні 1 вересня Сергій Боярчук і голова Державного агентства лісових ресурсів України побували у цій родині й подарували ноутбук. А далі пішли будні...

Анатолій загинув, маючи всього 32 роки. Родина щойно придбала будинок у Любомлі. Біля нього було роботи й роботи... Щось господар встиг до війни. Але не встиг ще перекрити дах. І якби не допомога лісівників... Лісгосп узяв на себе ці клопоти. Допомогли з деревиною, металочерепицею, оплатили роботу бригади. До зими завезли дрова, порізали і склали. І так щороку беруть на себе ці прості, здавалося б, клопоти, але вони часто непідйомні для вдови. І дрова на схід лісівники із Любомля відправляли, і матеріали для будівництва бліндажів, і харчі військовим, і дровами забезпечують не лише Федчишиних, а й інші родини, де є учасники неоголошеної війни на сході, і тим допомагають, у кого діти хворі. І хоч гроші у лісі, звісно, на деревах не ростуть, і заготувати навіть дров — то важка фізична праця, проте це робили і роблять.

Нині донькам Анатолія вже 9  і 11 років. Обидві дуже талановиті, навчаються в музичній школі. Одна грає на скрипці, друга — на бандурі. Даринка, хвалиться мама, ще й відвідує драматичний гурток, їй це подобається, і викладач відзначає, що гарно читає вірші. Придбати хороші музичні інструменти теж допомогли добрі люди. Галина складала гривню до гривні, навіть вирішили цукерок не купувати. Та коли про це дізналися волонтери — а в Любомлі з початку війни діяла активна група волонтерів-християн на чолі з Андрієм Дем’янчуком, то отримали і скрипку, і бандуру. Звісно, якби жив батько, він і сам купив би це своїм дітям. Але його нема і вже не буде...

Проте Анатолій Федчишин залишився у списках державного підприємства «Любомльське лісове господарство». Директор Володимир Туревич каже, що як почали після загибелі Федчишина платити дітям його заробітну плату, так і робитимуть це до їхнього повноліття. «Причому ми проводимо індексацію зарплати йому, як і іншим працівникам. Скільки б отримував сьогодні, якби жив, скільки отримує сьогодні кранівник, стільки щомісяця перераховуємо дівчаткам Федчишина», — каже Туревич.

Гроші — важливо, але головнішим є те, що про них не забули. І не забувають. «Таке враження, що про війну пам’ятають лише ті, по кому вона пройшлася, — каже Галина Федчишин. — Тому те, що роблять для нас трудові товариші чоловіка, може, й виняток, бо не про всіх і не скрізь пам’ятають, але як ми їм з дочками за це вдячні...»