Чорнобривці на камені

Треба було поїхати на інший кінець області, у найвіддаленіший райцентр Волині, щоб дізнатися, що Україна й досі, вже півтора року, живе з війною... Бо у таких невеличких містечках, як Любешів, що майже на кордоні України й Білорусі, все на виду й нічого не загубиться. Ні люди, ні заклики. Вже на початку головної вулиці Любешева минаєш будиночок, у якому квартирує місцевий волонтерський центр, і оголошення про прийом пожертв для українських військових. Як і скрізь по Волині, любешівці також відправляли своїм солдатам тонни харчів, амуніції... А буквально за кілька метрів на стіні історичної споруди, колишньої школи піярів, місцевої знаменитості, бо в ній здобував освіту національний герой Речі Посполитої і США Тадеуш Костюшко, ще й зараз, коли і на фронті ніби затишшя, висить великий плакат зі словами: «В Україні триває війна. Що ТИ зробив для нашого війська?»   

За місяці неоголошеної війни Любешівський район втратив трьох своїх дітей, які стали солдатами. Звісно, це небагато порівняно з іншими районами й містами, бо Волинь у відсотках до загальної кількості населення має найбільші військові втрати в Україні (понад 140 бійців). Але кожна загибель — то людина, яка до того була мирною і мріяла зовсім про інше життя для себе і України. Любешів має власного Героя Небесної Сотні. Це Едуард Гриневич, уродженець села Деревок, який єдиний зі свого села їздив на Майдан, був переконаним «свободівцем» і загинув на Майдані від кулі снайпера 20 лютого 2014 року. За день (!) до загибелі він надіслав лист двоюрідній сестрі Наталії Мусі, котра нині працює редактором місцевої газети «Нове життя». Тепер особливо пророчими видаються слова Едика з листа про те, що він не міг зрозуміти: «Чому на мене дивилися люди, коли я стояв на передовій на Інститутській та Майдані, і не підходили допомагати? Чому вони такі боягузи та несвідомі?». Більше року тому, 28 серпня 2014-го, на площі перед адміністративним будинком з районними установами урочисто заклали і освятили символічний камінь. На його місці з часом мав постати пам’ятник Героям Небесної Сотні. Їхні портрети навіть розмістили поряд на місці колишньої районної Дошки пошани.

І де ж пам’ятник? «Щойно поверталася із засідання однієї з постійних комісій районної ради. За звичкою глянула на наріжний камінь із табличкою «На цьому місці буде встановлено пам’ятник Героям Небесної Сотні». І аж зупинилася... Чиясь дбайлива рука поклала на камінь кілька квіточок чорнобривців. Суперечливі почуття охопили. З одного боку, на очі виступили сльози. Чомусь переконана, що це справа дитячих рук. З другого — на серці стало радісно. Від того, що хтось пам’ятає. Хоч як це прикро, а надто швидко згасає пам’ять про тих, хто поліг у центрі столиці у лютому 2014-го. Розумію, нинішні події на сході закономірно стирають ці сліди спогадів. Але ж тих, що першими віддали свої життя, не маємо права забувати... Ще зовсім недавно так багато говорили про встановлення того ж пам’ятника у центрі Любешова. Проводили обговорення. Для цього відводили місце на сторінках газети. І що? Забюрократизованість впевнено перекреслює всі сподівання... І водночас, коли у соціальних мережах, електронних ЗМІ з кожним днем можна ознайомитися все з новими пам’ятниками, меморіальними комплексами на честь Небесної Сотні, у нас залишається радіти чиємусь несміливому зізнанню у пам’яті. І все-таки це вже щось. Точніше багато. Адже якщо пам’ятають діти, отже, пам’ять про наших героїв житиме й у майбутньому. А це найважливіше!» — так писала у соціальній мережі двоюрідна сестра Едуарда Гриневича Наталія Муха.

Ініціаторами встановлення наріжного каменю стали у Любешові місцева «Свобода» та громадське об’єднання «Майдан-Любешів». Очільник районної «Свободи» говорив про те, що «прості хлопці ціною свого життя зупинили ненависний бандитський режим, це вияв найбільшої мужності, патріотизму, любові до своєї країни». Нині цей чоловік вже у Любешові не живе. А ГО «Майдан-Любешів» діє, і керує ним так само Микола Савчук, котрий з волонтера став нещодавно чиновником, начальником районного управління культури. Каже, що пам’ятник давно міг би стояти, але все не можуть знайти на цю справу замовника... Хоче звертатися до земляків, щоб знайшлися серед них «патріотичні, пасіонарні люди», які організують громадське об’єднання, котре і стане замовником на пам’ятник. ГО «Майдан-Любешів», що вже існує понад рік, ним бути не може, бо не має ні статуту, ні фонду. Тобто про вшанування заявили, камінь поставили, а далі треба шукати «пасіонарних людей»! Голова Любешівської районної ради Петро Нагорний був більш компетентний. Каже, що в районному бюджеті були передбачені кошти на пам’ятник, були вже й ескізи, і що обеліск такий вкрай потрібен не тільки заради пам’яті загиблих героїв, а й щоб «влада пам’ятала уроки Майдану». Але все впирається в замовника, і справу цю «утрясатимуть».

Звісно, пам’ять про «простих беззахисних хлопців, які ціною свого життя зупинили ненависний бандитський режим», — це не тільки камінь і обеліск. Це просто пам’ять, щира і вдячна, яка не терпить байдужості й пустослів’я.