Дорога до порозуміння
Виступаючи на пленумі Ради Організації ветеранів України, Віктор Ющенко запропонував підписати до 60-річчя закінчення Другої світової війни декларацію про взаєморозуміння між ветеранами Червоної і Української повстанської армій, наголосивши, що ми вже зуміли знайти порозуміння з усім світом — поляками і навіть далекою Японією, але не знайшли його між собою.
Мета Президента зрозуміла: він, як керівник держави, зобов’язаний перенаправити деструктивну енергію внутрішньополітичного протистояння у консолідовані зусилля з геополітичного виживання країни. А в сьогоднішньому гранично прагматизованому світі національна солідарність є ключовою умовою успішного здійснення таких намірів.
Здавалося б, перед нами очевидно шляхетна мета, яка не переглядає історичних подій, не заторкує світоглядних установок жодної із сторін і в принципі не повинна викликати якихось особливих заперечень. А ні, перебуваюча під серйозним впливом комуністів Рада Організації ветеранів України, голова котрої Іван Герасимов представлений у списку КПУ під №3, фактично заблокувала прийняття цього важливого рішення. Можна стверджувати, що позитивне розв’язання цього питання лежить не стільки в площині якихось упереджень ветеранів, скільки у використання їх керівних структур у виборчих інтересах лівих партій.
Політика протиставлення українців один одному за їх регіональними, культурними, релігійними чи ідеологічними відмінностями є давньою московською імперською традицією маніпулювання масовою свідомістю, інструментом цинічного управління колонізованими територіями. Розпалювання релігійного конфлікту між православними і греко- католиками, перешкоджання становленню Помісної Православної Церкви, поділ українців на східняків і західняків — все це рудименти філософії «дружби східнослов’янських народів», на яких і донині паразитують деякі політичні сили в Україні.
Подібна ситуація до нашої склалася в другій половині двадцятого століття в Іспанії, але там після жорсткої громадянської війни між франкістами і республіканцями вдалося досягнути загальнонаціонального примирення. У 50-х роках за особистою вказівкою генерала Франко недалеко від столиці, прямо у скелі, було вирубано храм скорботи з вражаюче великим хрестом, цей меморіал назвали Долиною Полеглих. Але справжньою особливістю меморіалу і мудрістю його творців стало поховання в ньому і франкістів, і республіканців. Пізніше тут поховали і самого генерала Франко, символічно завершивши тривале протистояння між різними групами одного народу. Згодом франкісти і республіканці підписали договір про замирення, відкривши двері для демократизації Іспанії. Почуття відповідальності за долю народу і готовність у домовленостях відокремити судження про громадянську війну від реальної політики, дозволила їм піднятися над корпоративним егоїзмом до справді державницького мислення.
Отже, ми бачимо принципову відмінність лівих партій, як Заходу, так і Сходу, від Комуністичної партії України в одному: в ставленні до долі власного народу, його національних інтересів.
Цікава деталь: рухівці Центральної, Східної та Південної України, будучи у своїй більшості дітьми або внуками колишніх бійців Червоної армії, активно виступають за визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні. З поверхового погляду, все це виглядає як парадокс, але за уважнішого розгляду, ми побачимо, що це насправді соціально-політична закономірність становлення української нації. Діти солдатів, батьки яких змушені були під тиском обставин воювати за різні держави, стали усвідомлювати себе як одне ціле, вони мислять уже категоріями національного інтересу.
Іншим напрямком соціально-політичної стратегії є спроби перешкодити взаєморозумінню ветеранів Другої світової війни, яке, і ми це повинні чітко розуміти, тільки елемент ширшої політичної гри антисоціальних, антиукраїнських сил з розколу України за національною, релігійною та регіональною ознаками. Тому відповідні державні інституції зобов’язані давати грунтовне роз’яснення природи усіх конфліктів із погляду національних інтересів, вказуючи, чим вони відрізняються від інтересів інших держав і сил, що їх відображають. Нас не повинні лякати можливі звинувачення в недостатньому лібералізмі, бо недопущення міжнаціонального протистояння важливіше від порожніх загально-теоретичних міркувань.
Підсумовуючи, можна зробити один важливий висновок: дорога до національного взаєморозуміння лежить через радикальну зміну загальнополітичної ситуації в країні. Перемогою патріотичних і демократичних сил на президентських виборах вже започатковано трансформацію уявлень народу про його сучасні пріоритети. Для їх реалізації потрібна праця усіх, хто себе усвідомлює українцем.
