Дорослий друг

Вони називають себе дорослими друзями для дітей, які за тих чи тих обставин втратили власну родину. Їхнє головне завдання — не подарунки та ласощі, а постійна увага та розвиток дитини. Все це про наставників, які нині стали повноцінною та дуже важливою частиною системи адаптації дітей-сиріт до дорослого життя.

Наставництво для дітей-сиріт узаконили 2016-го, та впроваджувати цю систему розпочали значно раніше, 2009-го. Волонтери, які до цього працювали з дітьми, позбавленими піклування, створили організацію «Одна надія». Відвідуючи дітей у інтернатних закладах, вони помітили, що вихованцям забезпечують базові потреби: в них є їжа, одяг, дах над головою, але діти не вміють будувати стосунки з людьми, розповідає виконавчий директор Альянсу «Україна без сиріт», який від початку займався впровадженням наставництва в організації «Одна надія», Євген ОСИПЧУК:

«Коли дитина в родині, в неї є так званий значущий дорослий. Він — авторитет. Зазвичай це мама чи тато, бабуся або дідусь. Хтось, із кого дитина бере приклад. В інтернаті ж вона не отримує навичок самостійного життя, які мала б набути в родині. Вона не вміє розв’язувати конфлікти, ухвалювати рішення. Фактично за дітей усе вирішує система. В багатьох інтернатах за правилами дітей не допускають на кухню чи в пральню. Їм ніде цього навчитися».

Багато людей досі намагаються допомагати дітям у інтернатах тим, що привозять іграшки, одяг та солодощі. Але волонтери давно з’ясували, така допомога не надто ефективна. Це порушує здорове розуміння стосунків між дітьми та дорослими. Ба більше, спонукає дітей ставитися до дорослих лише як до спонсорів і виховує в них хибне відчуття того, що всі люди зобов’язані їм допомагати (нагадаємо, «День» нещодавно писав про цю проблему в матеріалі «Коли подарунки псують життя», № 17—18 від 31 січня 2020 року). Яка допомога насправді потрібна вихованцям інтернатів та як спонукати їх знайти своє місце в цьому житті?

ПЛІЧ-О-ПЛІЧ ШІСТЬ РОКІВ

Четвертого лютого наставниця Марія Коханець та її підопічна Катя Іванова відсвяткували шосту річницю своєї дружби. Перша зустріч Марії та Каті відбулася в гуртожитку, що належав одному зі столичних інтернатів. До цього Марія протягом року вже була наставницею в іншої дівчини, але та випустилася з закладу і повернулася до родини. 

Катя ж усе життя провела в інтернатних закладах, батьків своїх не знала. Незадовго до знайомства з Марією в неї також була наставниця, але за рік виявилося, що та переоцінила свої можливості, більше не має часу на роботу з Катею, тому спілкування припинилося.

«Я одразу розповіла Марії, які в мене були проблеми, вона запропонувала мені допомогу, і я погодилася», — згадує Катя.

Часу на роздуми справді не було, адже дівчина вже була повнолітня та півтора роки як випустилася з інтернату. В той же час, вона так і не змогла знайти себе в професії та звикнутися з думкою, що тепер вона доросла і самостійна.

«Катя не мала нічого для того, щоб приготувати собі їжу, ні чашки, ні ложки, ні предметів гігієни, — розповідає Марія. — В інтернаті все спільне, дитина не відчуває, що їй потрібно щось своє. Їжа однакова, одяг теж видають, вихованець не має вибору. Коли Катя вийшла з інтернату, то не розуміла, що треба готувати, купувати посуд, увесь час користувалася сусідськими ложками та чашками. Катя навіть не могла купити речі: якщо продавець щось нав’язував, вона не могла сказати ні».

У інтернатах діти не вирішують побутові проблеми та бояться виходити в доросле життя. Держава захищає їх від сімейного насилля, але не дає змоги побачити здорову модель родини. До того ж у інтернатах дітям часто не прищеплюють вміння слідкувати за власним здоров’ям, що обертається багатьма негараздами. «В мене були серйозні проблеми зі здоров’ям, зокрема з зубами, — розповідає Катя. — З цього ми і почали. Марія знайшла мені хорошого лікаря на своїй малій батьківщині в Рівненській області. Ми поїхали на консультацію, а вже влітку, коли закінчилося навчання, я кілька місяців жила в неї і лікувалася».

Марія додає: «В неповні 19 у неї було 80% руйнації коронкової частини зубів. Це все ми замінювали, протезували. Крім цього, в Каті була травма пальця. Його колись зшив п’яний хірург нашвидкуруч у свято, а палець так лишився зігнутий. Щоб це виправити, ми зробили дві операції в інституті ортопедії. Десь лікарі погоджувалися робити безоплатно, десь треба були внески. Я спонукала Катю, щоб вона відкладала гроші на це зі стипендії».

Потроху в Каті почала з’являтися мотивація працювати над собою. За цим з’явився і посуд та всі необхідні засоби гігієни.

«Важливо, що наставник має навчити дитину самостійно розв’язувати проблему, а не робити це замість неї, — пояснює Марія. — Наприклад, я мотивувала Катю відкласти гроші на посуд. Я не могла просто принести їй усе необхідне. Наставник — це не тато, не мама і не спонсор. Це дорослий друг, який підкаже, мотивує, вислухає і допоможе».

Важливий елемент стосунків між наставником та підопічною — взаємна довіра. Життя дітей, що потрапляють до інтернатів, складається не просто. Відчувши зраду дорослих одного разу, вони не радо йдуть на контакт і далеко не одразу починають довіряти тому, хто про них турбується і допомагає.

«Вибудувати довіру мені допомагає безумовне прийняття дитини такою, як вона є, — розповідає Марія. — Далі вона сама захоче вдосконалюватися. Треба бути прикладом довіри, постійності, бути чесним, завжди йти на контакт та бути готовим вислухати. Тоді дитина починає довіряти».

ЧЕТВЕРТОГО ЛЮТОГО НАСТАВНИЦЯ МАРІЯ КОХАНЕЦЬ ТА ЇЇ ПІДОПІЧНА КАТЯ ІВАНОВА ВІДСВЯТКУВАЛИ ШОСТУ РІЧНИЦЮ СВОЄЇ ДРУЖБИ

Катя навчалася на кухаря, але ця професія її не приваблювала. Марія все ж спонукала дівчину закінчити навчання та згодом допомогла їй навчитися того, що справді приваблювало Катю, — шиттю. Нині дівчина повністю самостійна та спілкується з подругою Марією вже на рівних.

«Якщо раніше Катя сідала в маршрутку і чекала, що за неї заплатять, то зараз це інша дівчина: відповідальна! Вона навіть може запросити мене на зустріч та пригостити кавою. Вже нема споживацьких стосунків, які розвиваються в інтернаті», — підсумовує Марія.

Саму ж наставницю дуже мотивували зміни, що відбулися з Катею. Коли Марія відчула, що Каті більше не потрібна допомога, то взяла патронат над ще однією сиротою. А минулої осені стала наставницею вчетверте.

НАСТАВНИЦТВО-ОПІКА-УСИНОВЛЕННЯ

Перше знайомство Ксенії Зубрій зі своїм підопічним Альберто відбулося у Всесвітній день щастя. Ця зустріч стала для обох справді щасливим квитком, адже вони знайшли не лише друзів, а й справжню родину.

У програму наставництва Ксенія потрапила ще на початку її існування. З тодішнім чоловіком вони стали наставниками для 8-річного хлопчика і взаємодіяли з ним як пара.

«Відверто, діти, що перебувають у інтернатних закладах, нелегко йдуть на контакт, — зізнається Ксенія. — Вони втратили віру в дорослих, які їх зрадили або не захистили в дитинстві, і мають на це повне право. Тому і наші перші зустрічі були досить холодні. Коли ми з чоловіком приїхали знайомитися, Альберто саме грав у приставку. Він ледь підвів голову, обдивився нас і продовжив гру. Не пригадую навіть, чи він привітався. Згодом за чаєм ми намагалися з ним поговорити, але хлопчик зовсім не проявляв інтересу до спілкування. Мене це навіть стурбувало, здалося, що ми йому не сподобалися. Але коли після першої зустрічі його спитали, чи він хоче далі працювати з нами, він відповів ствердно. Ми їздили до нього кожної неділі. Спочатку спілкувалися лише в закладі, потім почали брати на прогулянки. Перші зустрічі були нелегкими і часом мені здавалося, що вони не приносять користі хлопчику. Минуло місяців зо три, поки дитина почала проявляти інтерес. До цього все було на рівні вітання, запитань, що ми привезли і чому не привезли лего. Часом він брав подарунки і, навіть не подякувавши за них, йшов кататися на гойдалці. Звісно, ми засмучувалися, але не йшли — продовжували грати з усіма дітьми і намагалися залучати його також».

Під час знайомства з Ксенією Альберто було лише вісім. Його вилучили з родини і він перебував у реабілітаційному центрі. За вісім місяців після потрапляння в центр хлопчик отримав статус позбавленого батьківського піклування і його мали направити або в інтернат, або в дитячий будинок сімейного типу вже для постійного перебування. Ксенія ж розуміла, що для Альберто найкраще місце — це любляча родина.

«Ми пробували знайти йому сім’ю, але охочих взяти восьмирічного хлопчика не було. Зараз інша тенденція, але на той момент люди не хотіли брати дорослих дітей. За цей час ми прив’язалися до Альберто, а він бачив себе в нашій родині. Ми з чоловіком порадилися і вирішили, що візьмемо його в сім’ю самі. Під опікою хлопчик прожив у нас більш ніж 6 років, тому що на той момент існували обставини, згідно з якими ми не могли біологічну матір позбавити батьківських прав і всиновити його. Лише два роки тому суд, у засіданні якого хлопчик і сам брав участь, прийняв довгоочікуване рішення. Альберто був офіційно усиновлений, змінив прізвище та ім’я і став «законним» членом родини. Хоч він завжди ним був, попри відсутність цього юридичного статусу», — розповідає Ксенія.

Якщо підлітків наставники готують до майбутнього самостійного життя, то з молодшими дітьми акценти в роботі дещо інші. Вони базувалися безпосередньо на індивідуальних потребах дитини, складався відповідний план роботи, в якому зазначалися також і досягнення.

«Поставало питання догляду за собою, — пригадує колишня наставниця, — якщо ти хворієш — потрібно лікуватися і взагалі стежити за собою, щоб були чисті руки, нігті, вуха... До всього, дитина не мала навичок правильного спілкування. Тож навчали персональній комунікації, що потрібно вітатися, прощатися, дякувати за подарунки, ділитися гостинцями з друзями. Також ми демонстрували йому модель сім’ї. Крім цього, до восьми років Альберто не займався спортом, тому навіть не міг вилізти на трохи вищу лавку, я вже не кажу про дерева чи гірки. Він був здоровим хлопчиком, але зовсім не гнучким, оскільки фізичні вправи ніколи не робив і не розвивався. Ми вчили його кататися на велосипеді, на ковзанах та роликах, гуляли біля водойм. У це важко повірити, але дитина, живучи на Оболоні, ніколи не бачила річки чи озера. Він боявся води. Рівень інтелекту в Альберто дуже високий. Тому ми займалися його розвитком і в цьому аспекті: вчили з ним уроки та англійську мову, складали лего».

Нині хлопцю 16, він — учень 11-го класу фізико-математичного ліцею. Зараз головне завдання для них з Ксенією — обрати майбутню професію.

Сама Ксенія запевняє, що участь у програмі наставництва подарувала їй не лише чудового сина, а й неоціненний досвід, який буде корисним для кожного: «Ти отримуєш навіть більше, ніж даєш дитині. Ретельно готуєшся до зустрічей, пропрацьовуєш якісь моделі, намагаєшся бути для дитини кращим прикладом. Ти навчаєш чогось і постійно вчишся та вдосконалюєшся сам. Особисто мене мій підопічний-син навчив прощати і любити по-справжньому. Це найцінніший дар і я безмежно йому за це вдячна».

ДРУЖБА, ЩО ДАЄ НАДІЮ

Наставництво — це не українська новація. Ця ідея з’явилася приблизно 40 років тому в Америці. Вже тоді існували проєкти BigBrother/BigSister. 2009-го вітчизняні волонтери створили проєкт «Одна надія», який і почав займатися впровадженням наставництва. А вже 2016-го цю ініціативу офіційно взяла під контроль та почала просувати держава.

«Ключова наша ідея, щоб у дитини з інтернату був один дорослий друг, який стане для неї значимим, з яким дитина навчиться будувати стосунки, — розповідає представник проєкту «Одна надія» Євген Осипчук. — Це не замінить маму чи тата, але це підготує дитину до самостійного життя».

Головна перевага наставництва — індивідуальна робота з дитиною, на противагу груповим заняттям із волонтерами в інтернатах.

«Коли я вперше поїхала волонтером до інтернату в Києві — я була розчарована від такої взаємодії, — розповідає наставниця Марія Коханець. — Група молодих людей займалися з дітьми, дали їм завдання щось зліпити чи змайструвати коробочку. Дітей було багато, не кожному дісталася увага волонтерів. Тим, хто сидів попереду, ще допомогли, а на тих, хто був на задніх партах, просто не вистачило часу. Як на мене, це було зовсім не ефективно і це спонукало мене шукати інші шляхи допомоги».

Відповідно до закону, наставник допомагає дитині в соціальній та психологічній адаптації до самостійного життя. Зокрема, розвиває її потенціал, роз’яснює права та обов’язки, вчить розв’язувати побутові проблеми, прищеплює навички здорового способу життя, вчить правильно будувати комунікацію.

ЯК СТАТИ НАСТАВНИКОМ?

Право на наставника має будь-яка дитина, що проживає в інтернатному закладі, незалежно від віку. А наставником може бути будь-яка людина старша за 18 років, що має достатньо часу, щоб зустрічатися з підопічним хоча б раз на тиждень.

Перший крок для наставників — зустріч та консультація з психологом. Робота з дітьми, позбавленими батьківського піклування, досить не проста. Лише в особистій розмові спеціалісти можуть виявити, чи має той чи інший наставник достатньо ресурсу, щоб ефективно взаємодіяти з підопічним.

«Спеціалісти зможуть виявити, які в людини є сильні якості, які є ризики, — розповідає Євген, — з якою дитиною він може працювати, з якою не варто. В кожної людини є свої уявлення про власні можливості, які можуть не збігатися з реальним ресурсом. Психологи допомагають виявити цей ресурс. До прикладу, в нас є рекомендація, що з дитиною слід зустрічатися хоча б раз на тиждень на дві-три години. Якщо людина може виділити час лише раз на місяць, то вибудувати довірчі стосунки не вийде. Також ми налаштовуємо, що людина має пропрацювати з дитиною як мінімум рік».

Наступний крок — зібрати необхідні документи. Серед них: заява, копія паспорта, довідка з МВС про несудимість, медична довідка про стан здоров’я та дозвіл від Обласного Центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді. Також необхідно пройти відповідний тренінг для наставників. Якщо все в порядку, а дитина або уповноважена особа, що за неї відповідає, не проти взаємодії, то наставник разом з Центром соціальних служб та керівником дитячого закладу підписують тристоронній договір.

Важливо: один наставник може працювати лише з однією дитиною одночасно.

«Це бажання самих дітей, більшість не хочуть ділити наставника з кимось іншим, — пояснює Євген Осипчук. — У нас був досвід, коли в програмі було дві сестри. Але нам вдалося знайти лише одну наставницю. Тому ми запропонували їм одного наставника на двох. Але дівчата не захотіли, сказали, що хочуть кожна свого наставника, щоб працювати наодинці, секретами ділитися і таке інше».

ПРОБЛЕМИ СИСТЕМИ

Хоча наставництво офіційно підтримала держава, навіть за чотири роки після прийняття відповідного закону далеко не всі інтернати готові до нього долучитися. Інтернатна система влаштована так, що кожен директор закладу на своїй території має дуже широкі повноваження, тому будуть у дітей наставники чи ні — залежить лише від їхнього ставлення до цієї ініціативи.

«Є багато й адекватних керівників, — розповідає Євген. — Вони бачать користь для своїх дітей від наставництва, тому з задоволенням працюють. Спочатку, звісно, багато хто побоюється, але після перших наставників, коли бачать користь, люди йдуть назустріч. Але є й ті, хто серйозно саботує процес, хоче зірвати програму і не пускає до себе сторонніх. У нашій інтернатній системі директор закладу має настільки широкі повноваження, що він може не пускати до дітей навіть соціальну службу. Адміністрація приймає всі рішення за вихованців, і від цього, на жаль, багато прав дітей порушуються».

За словами пана Євгена, в Україні немало людей, які готові допомагати дітям, тому серйозних проблем з пошуком наставників вони не мали: «В Україні люди дуже чуйні. Але в них часто немає інформації, як можна допомагати дітям. Про наставництво знають не багато, та ті, хто чує про таку форму роботи, часто погоджуються на це. Додаткова мотивація навіть не потрібна. На противагу, в Казахстані волонтерам складно знайти наставників. Їх профільна організація працює багато років. Рівень життя в цій країні вищий, ніж в Україні, але ніхто не хоче бути наставником для сиріт».

Станом на 2018-й рік лише 1500 дітей-сиріт мали наставників. На жаль, їхня кількість поки зростає повільно. На думку волонтерів, необхідні відповідні інформаційні кампанії. Адже що більше людей будуть дізнаватися про наставництво та бачити його позитивні результати, то більше дітей зможуть отримати того єдиного «значущого дорослого», який по-справжньому змінить їхнє життя.