Ігор ШПАРА: «На жаль, архітектура в державному масштабі — справа занедбана»

Ігор Шпара дуже любить свою професію, місто й бореться з непродуманою забудовою центральної частини міста. Він вважає, що це може призвести до зміни традиційного вигляду центру столиці. Ось і на зустрічі Президента України з представниками творчих спілок він висловив незгоду із зведенням на Бессарабській площі готельно-офісного центру Daewoo. Проектом передбачено будівництво тут 40-поверхової споруди заввишки 175 метрів. Таким чином, будівля виявиться на 30 м вищою за дзвіницю Свято-Успенської Лаври і на 70 м — вищою за Софійську дзвіницю.

Це не єдиний проект, проти реалізації якого виступає Ігор Петрович Шпара, дбаючи про цілісність унікального вигляду старовинного міста. Про зодчих і архітектуру, національні святині і йшлося в розмові з головою Спілки архітекторів у редакції «Дня».

— Ігоре Петровичу, який слід залишить грядущим поколінням те, що зараз відбувається в архітектурі?

— На превеликий жаль, архітектура й містобудування в Україні переживають не кращі часи. В умовах затяжної економічної кризи замовникам потрібні здебільшого проекти комерційного характеру — це банки, офіси, магазини, реконструкції будівель і пристосування їх під нові функції. Характерна особливість нашого часу — залучення коштів населення для будівництва житла. Надії на великі зарубіжні інвестиції в будівництво практично поховано — інвестиційний клімат України сьогодні наближається до арктичного. На цьому фоні недосконалість закону про місцеве самоврядування призводить до монополізації прийняття містобудівних і архітектурних рішень місцевими адміністраціями, які дуже часто бувають непрофесійними і завдають збитків історичним центрам, що склалися.

Серйозною проблемою сучасної архітектури й містобудування є відсутність професійної законодавчої бази. Понад п'ять років нинішній склад керівництва Держбуду і Спілка архітекторів намагаються провести «Закон про архітектурну діяльність». Минуло більше року, як його прийнято парламентом у першому читанні. Коли ж депутатський корпус приділить час архітектурі? Наш закон у поєднанні з іншими професійними законами допоміг би навести лад у цій найважливішій для держави сфері діяльності.

— Якщо ми візьмемо яку- небудь епоху нинішнього сторіччя, припустімо, сталінізм, то можемо знайти будинки, які її відображають, наприклад, будівлю Кабміну. Що характерне для нинішньої епохи?

— Архітектура — дитя свого часу. І споруда Кабміну, й більшість побудованих будівель того періоду — яскраве відображення духу тоталітарного режиму. А споруди райкомів, обкомів, органів місцевої влади 60— 90-х — образи «розвиненого» соціалізму, як і більшість житлових масивів того періоду, — символи казарменого стилю. Це дзеркало епохи. Архітектура Заходу пішла за цей час далеко вперед. Ми ж усе ще йдемо старим шляхом — будуємо переважно з цегли й бетону. Техніка будівництва недалеко пішла від ХIХ століття. Тільки розпочинаємо освоювати нові технології і матеріали.

— Був такий випадок, коли стіну між шевченківським будиночком і споруди банку в Шевченківському провулку розбирали вночі, щоб зробити необхідні ремонтні роботи. Кажуть, що взагалі планували перенести музей вище і зробити автостоянку. Загроза цього ще реальна?

— Я не знаю про такий прецедент, але думаю, що нікому, навіть за підтримки можновладців світу цього, суспільство не дозволить порушувати закони держави й зазіхати на цілісність садиби-музею Шевченка.

— А як, на ваш погляд, споруду банку вписано в цю частину старого Києва?

— Мені здається, що будівництво банку в тій масі та обсягах і в тому планувальному підході виконано автором не досить коректно. Але життя є життя, місто має розвиватися й модернізуватися. Ефект таких хірургічних операцій залежить від уміння й майстерності архітектора. Але це не проект Daewoo на Бессарабській площі, який перекреслює ансамбль Хрещатика.

— Невже Спілка архітекторів ніяк не може вплинути на це рішення?

— Не тільки Спілка архітекторів, а й державні органи — Держбуд, Академія архітектури й Містобудівна рада, широкі кола творчої інтелігенції на громадських обговореннях, радах, у зверненнях до Президента й уряду, міської адміністрації протестували проти реалізації цього проекту.

Протести було направлено також і проти реалізації проектів «Інтерконтиненталю» на Софійській площі, готелю «Хілтон» на вулиці Володимирській, «Президент-готелю» на схилах Дніпра, проекту офісної будівлі в заповіднику «Стародавній Київ» та інших. Змушений констатувати — нульова реакція, жодної відповіді з боку можновладців. Мовчання може свідчити або про цілковиту байдужість, або про зацікавленість у політиці, що проводиться.

— Як таке може бути?

— У наш час усе можливе. Закон про місцеве самоврядування дозволив меру та його підопічному — головному архітектору міста — монополізувати архітектурну й містобудівну політики, не рахуючись з думкою Держбуду, професійної громадськості, архітектурними радами всіх рангів.

— Однак на зустрічі Президента з представниками творчих спілок мер Києва Олександр Омельченко запевнив присутніх, що остаточні документи щодо кошторису, обсягів, планів і термінів будівництва офiсного центру на Бессарабськiй площi не затверджено.

— Або мера міста неправильно інформували, або він говорив неправду. Проект узгоджено, а це означає, що його можна реалізовувати. На мій погляд, така монополізація архітектурної влади може призвести до того, що архітектура столиці стане заручницею бачення й смаку однієї людини, а це небезпечно.

— Ігоре Петровичу, ще подібні приклади можете навести?

— Найсвіжіші: затверджено будівництво 22-поверхового будинку на дніпровських схилах у затиллі Китайського посольства на території Будинку офіцерів. По-перше, проект прийнято з порушеннями діючих нормативів. По-друге, жодна розробка не узгоджується без ретельного аналізу та обгрунтування, тим більше в такому відповідальному місці. По-третє, головний архітектор Києва — він же один із авторів цього проекту — сам собі його безперешкодно погодив. А по-четверте, чи можна на цьому місці будувати висотний житловий будинок — під великим знаком питання. Адже йдеться про Печерський пагорб, який завжди розглядався генеральним планом як місце розвитку й формування урядового центру. Будинки Верховної Ради, Ради Міністрів, адміністрації Президента, вся інфраструктура урядових установ та їхніх служб не повною мірою відповідають вимогам сучасної столиці найбільшої держави. Давно назріла необхідність розробити концепцію розвитку такого центру, щоб уникнути випадкового будівництва в цьому районі й отримати в майбутньому достойний України виразний урядовий центр.

Факт другий. На містобудівній раді розглядали проект капітального ремонту житлових будинків по Володимирській, 22—24. Це серце Києва — Софійська площа. Будинки були побудовані наприкінці ХIХ століття і є пам'ятками архітектури. Цей статус вимагає в таких випадках проведення бережливого реставраційного ремонту. Вони непогано збереглися. У доброму стані були дерев'яні конструкції-перекриття, зроблені з чудової модрини. Сьогодні йде активне розбирання цих конструкцій: гинуть каміни, ліплення, дивовижні інтер'єри, буде розібрано парадні мармурові сходи. Надбудова двох поверхів, збільшення висоти будівлі некоректні по відношенню до Софії, розміри собору візуально поменшають, а це неприпустиме для пам'ятки світового значення. Як і в першому випадку, автор сам погодив собі таке рішення.

— За кордоном архітектор, котрий обіймає якусь адміністративну посаду, не має права займатися при цьому комерційною діяльністю і брати участь у конкурсах. У нас це регламентується?

— За кордоном чиновник від архітектури не має права займатися архітектурною практикою і бізнесом. Порушення кваліфікується як корупція, винний притягається до суду й звільняється. Наше законодавство в положенні про держслужбовців чітко визначає, що ніхто з них не може використовувати своє службове становище з корисливою метою й займатися підприємницькою діяльністю. Такі ж позиції зафіксовано в законі про боротьбу з корупцією. Держслужбовець має право займатися творчою діяльністю, але не пов'язаною з комерцією, і не творити, використовуючи своє службове становище з корисливою метою. На жаль, для керівництва «Головкиївархітектури» закони не писані. Це не робить честі ні головному архітектору, ні його керівництву.

— Напевно, з останніх мерів Києва Олександр Омельченко — перший будівельник за фахом. При ньому створено ряд гарних транспортних розв'язок. А як ви взагалі оцінюєте період його правління у плані містобудування?

— Треба віддати належне меру столиці — він серйозно займається розвитком міста і не тільки розв'язанням транспортних проблем. Його велика заслуга у відтворенні київських святинь, розвитку житлового будівництва, реконструкції площ, вулиць міста. На жаль, така велика робота, як реконструкція Хрещатику, швидше носить марафетний характер. Упорядковано тротуари, проїжджу частину, підземні переходи, перекладено комунікації, а архітектура будинків на Хрещатику залишилася без уваги. А тут багато проблем. Це й відновлення розібраних арок житлового будинку, ліворуч від станції метро «Хрещатик», це приведення до ладу перших поверхів, це проблема ремонту фасадів, це недоладна реклама.

— Чи не здається вам, що багато уваги приділяється центру, а вся інша територія залишається поза полем зору міської влади?

— Звичайно, периферійні райони міста вимагають такого ж уважного ставлення. Це одне з питань, яке хвилює громадськість, яке ми порушували перед урядом у своїх зверненнях. Усі майданчики для будівництва хочуть отримати інвестори всіх категорій зазвичай у центральній частині. Звичайно, це найпривабливіші ділянки. На сьогодні відсутня й не розробляється проектна документація, яка регламентувала б забудову центру. Це призводить до вибіркової, не завжди обгрунтованої забудови окремих ділянок. Необхідне коректування генерального плану.

— Ігоре Петровичу, будь- яка влада має свою ідеологію, яка фіксується в архітектурі. Ви вжили слово «марафет». Скажіть, за останні роки ви як архітектор бачите прагнення нинішньої влади залишити слід у вигляді країни й міста? Чи це період марафету?

— Архітектура — мистецтво царів. Відомий афоризм підкреслює, з одного боку, що архітектура вимагає колосальних капіталовкладень, а з іншого — прославляє її творців. Імена деяких правителів збереглися в історії завдяки зведеним ними спорудам, які через тисячоліття донесли їхні імена до нашого часу.

Мені здається, що кожен правитель, кожен державний діяч не проти увічнити своє ім'я не тільки політичними й реформаторськими акціями. Витвір архітектури несе інформацію на довгі сторіччя. Нинішня влада вже себе увічнила відтворенням Пирогощі, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору. Це серйозна акція в історії нашого народу.

Шкода, але архітектура в державному масштабі — справа занедбана. У наших керівників, на жаль, відсутнє розуміння завдань і проблем, ролі містобудування та архітектури в житті нашої держави, у розвитку культури й мистецтва. Дуже насторожує, що нинішня влада, поінформовані депутати часто сповідують провінційний погляд на розвиток сучасного міста. Вони вважають, що розкішні хмарочоси «збагачують» і «осучаснюють» центр міста.

Жодна європейська столиця, та й їхні провінційні міста, не дозволяють вторгнення до історичних центрів висотних будівель. Там шанують і поважають історичну спадщину, шанують свою культуру, своєрідність своїх міст.

Висотні будинки й комплекси в сучасному трактуванні треба й слід будувати на майданчику, визначеному для цього генеральними планами. У Києві їх цілком досить. А у нас у заповіднику «Стародавній Київ», де висотність будівель не повинна перевищувати 3-х поверхів, будується офісний центр на 7—10 поверхів із висотою поверху 3,6 метра. Це поруч із пам'яткою архітектури XVIII століття — церквою Миколи Набережного! Протести громадськості не подіяли.

— На вулиці Лук'янівській будується мечеть, на горі, пов'язаній з ім'ям Віщого Олега...

— Хвилює не те, що зводиться мусульманський духовний центр, він і має знаходитися біля мусульманського кладовища на Щекавиці. Проектом передбачалася й зараз будується невелика мечеть, де мусульмани Києва та гості могли б відправляти релігійні обряди. Але в останній редакції комплексу просвітницько-релігійний центр збільшився до грандіозних розмірів. Проект красивий, але вже є протести з приводу розмірів, географії розміщення — по сусідству з кладовищем ХIХ століття, де поховано багато відомих киян.

— Ігоре Петровичу, а як ви ставитеся до того, що нові багаті люди будують на київських пагорбах, наприклад, на Чорній горі, величезні особняки?

— Ці райони й призначені для малоповерхового будівництва. І, в принципі, оновлення цих районів служить добру службу місту. Непокоїть інше: відсутність культури. Це часто призводить до появи споруд, за своєю архітектурою, стилістикою та масштабами позбавлених смаку.

— Самодіяльну забудову неможливо регулювати?

— Регулювати можна й законодавчо, й економічно. Треба жорстко регламентувати хоча б у центральній частині обов'язки та права власників. Не допускати вседозволеності, притягати порушників до відповідальності і примушувати в судовому порядку ліквідувати плоди їхньої самодіяльності.

— Напевно, навіть це не подіяло б. Головний архітектор Москви недавно сказав, що якби Лужков зараз почав боротьбу із заскленням балконів, він втратив би половину електорату. Те ж саме, певно, і в нас.

— Я згоден із вами. При такій постановці питання ми не скоро наблизимося до Європи. Парламент повинен ухвалити закони, що захищають міста від варварства.

— Ігоре Петровичу, зарубіжний і наш досвід: хто має право займатися архітектурною діяльністю? Ваш заступник назвав таку цифру: наприклад, у Кіровоградській області 30 архітекторів, а ліцензій на проведення архітектурних розробок видано близько ста.

— Так, це архіважливе питання. Професія архітектор, нарівні з професіями лікаря та адвоката, від діяльності котрих залежить людське життя, повинна ліцензуватися в обов'язковому порядку, як це законодавчо закріплено в усьому цивілізованому світі. 1993 року було прийнято «найдикішу» систему ліцензування юридичних осіб — систему безвідповідальності, що заохочує непрофесійну діяльність. Це дозволило будь-якій фірмі зайнятися проектуванням — варто тільки зібрати папери й подати до відповідних органів, створених при місцевих органах влади. Архітектурним проектуванням займаються торговельні фірми, комерційні, будівельні, транспортні, побутового обслуговування — всі, кому не ліньки. Результат — безліч сірих убогих споруд з'явилася по всій Україні.

— І в той же час кваліфіковані фахівці не можуть знайти об'єкти для докладання рук?

— Більшість великих інститутів Києва з проектування знаходяться в агонії через відсутність робіт, із 90 творчих майстерень мають замовлення відсотків із 20. Найпотужніше підприємство, «Київпроект», не має портфеля замовлень, за останній місяць людям не виплатили зарплату. На цьому фоні процвітають 5-6 майстерень, а закрите акціонерне товариство «Архітектурна Спілка», й майстерня ВТАМ «С. Бабушкін», завалені роботою. М'яко кажучи, нонсенс!

— Як би ви оцінили архітектурний вигляд міст України?

— Дуже важко говорити про всі міста. Понад тисяча зберегли до наших днів планувальну структуру XI—XVII століть. Їхній вигляд формується з капітальних споруд стародавнього періоду — це культові споруди, фортеці, історичні будинки фонової забудови кінця XIX — першої половини ХХ століть. Значних збитків було завдано своєрідності міст тотальним типовим і панельним будівництвом у 60—90-ті.

Україна володіє найбагатшою матеріальною культурою, визначними пам'ятками архітектури, великими архітектурними комплексами. Наприкінці минулого року ЮНЕСКО проголосила історичний центр Львова пам'яткою світового значення. Кам'янець-Подільський — наступний претендент на цей статус. А Одеса, Крим, Закарпаття, Харків, Полтава — всіх не перерахуєш. На жаль, міста, їхні центри знаходяться не у кращому стані, повільно йде реставрація і ремонти старого фонду, благоустрій не завжди на рівні. Є, щоправда, й приємні винятки — комплексну реконструкцію й реставрацію маленького міста Глухова відзначено Державною премією з архітектури.

— За старих компартійних часів люди творчих професій часто нарікали на втручання партійного керівництва, його некомпетентність. На ваш погляд, як еволюціонує втручання влади? Зараз це робиться кваліфіковано?

— Повернімося до сталінізму. Архітектура була однією з перших скрипок у мистецтві того періоду. Було замовлення створити обстановку світлого теперішнього часу й міцності, надійності ладу. У цей час проектуються колосальні комплекси. Найвищі партійні боси стежать за проектуванням і будівництвом. Проводиться безліч конкурсів. Пізніше архітектурна творчість залишалася під жорстким партійним контролем. 1980-го я став жертвою такого тиску при проектуванні ВПШ (зараз — Інститут міжнародних відносин). У апараті ЦК КПУ мені вивертали руки. З багатьох варіантів вибрали далеко не найкращий, контролювали кожну деталь, кожен вузол при будівництві.

Зараз у своїй творчості архітектори вільні від диктату зверху, і хвала Богові. Але дуже шкода, що наші керівники далекі від архітектури. Я не спостерігав, щоб їх цікавило, як і що будується в Україні, які перспективи розвитку Києва, інших міст, не чув жодного публічного виступу на цю тему.