Ходіння в Азію
- Див-и-ись, мужики! Дивак Київ до Алмати прямує! - двометровий саратовський митник недовірливо крутить у ручищах мій серпастий, таврований тризубом. Його колеги з явною цікавістю оточують нас. "Здоров'я, чи що, не шкода?" - гучно регоче один із них. "Здоров'я - кілограмами міряти", - кидаю я у відповідь, вишкрябуючи паспорта. "Пляшку залиш, аби було чим пом'янути вас", - уже сміється вся митниця. "Веселі люди, щоб вам..." - Віталик тисне на педаль газу, ми перетинаємо кордон суверенного Казахстану.
На Південь!
... Я не був на батьківщині вісім років. Я одчиняю вікно й ніздрями ціджу запах полину. Спека, літо. Навкруги - степ, очам нема за що зачепитися. Це мій прощальний "круїз" землею, де я народився. Я хочу перетнути ці тисячі квадратних кілометрів із півночі на південь і з півдня на північ, аби ще раз побачити красу степів, пустинь і гір. Я хочу попращатися з могилами моїх бабусь та дідусів, які пройшли громадянську й Вітчизняну, пережили розкуркулювання 30-х і депортацію "за національною ознакою" 41-го... Тут, у Казахстані, біль моєї родини: сюди нас засилали, тут гноїли в таборах і трудармії, тут ми примудрилися вижити, та й ще дітей народити...
Виття сирени. Нашу "шістку" притискає до узбіччя міліцейська "дев'ятка". Що сталося? "Ти почему, панімаєш, на кепепе не стал"? - збентежив питанням даішник. "Так я ж нічого не порушив..." - здивувався Віталик. "Ти скорост большой делал..." - "Бути не може!" - обурюється Віталик. "Умний, да? Давай за мной!" Під конвоєм прямуємо до КПП. Під одиноким деревом із куцою тінню сидять іще двоє у формі, не звертаючи на нас уваги: п'ють із піал чай. Спека - за сорок. Питання, до кого звертатися, відпало саме собою. Стрижений їжаком хлопець у спортивній формі, який вибіг із будки КПП, був конкретним: "Пят таньге!" - "З нас?"- усе ще дивується Віталик. "Нет, с нево", - брудний указівний палець, прикрашений важким перснем із жовтого металу вказав на верблюда позаду КПП. "А с тебя уже десят!" - рикнув "боєць", кинувши кілька слів казахською в бік капітана з лейтенатом, які чаювали. Один із них щось гаркнув, і "спортсмен" переклав: "С каждого по десят!"
Я почав невиразно здогадуватися. Бажаючи розсіяти свої несміливі підозри, відтягнув "пацанчика" на себе. "Слухай, друже, я тут народився. Ось мій паспорт - бачиш? До родичів їду, земляк. За що двадцять таньге, джан (дорогий. - Авт.)?" Спортсмен трішки розтанув, розглядав у паспорті місце народження - район із важковимовлюваною назвою - Енбекшильдерський. "Ти давно родина не біл, да? Ето традицій: каждий капепе платі надо, да? Грузовой машин - двадцат таньге штука, легковой - пят. Ти умний, твой друг дерзкій - с тебя двадцат, брат..." - "Російськими можна?" - "Пожалуйста. Єслі хош, я тебе і долар помєнаю..."
Віталій мовчить. "У нас 700 доларів, - читаю його думки. - Не на кожному ж КПП платитимемо - об'їхати можна. Та й зухвалішають азіати на околицях - до столиці ж далеко, Назарбаєв не бачить..." - "Подивимось", - мляво кидає Віталик. На ніч ми гальмуємо біля арика з несмачною, солонуватою водою. П'ємо горілку й дивимося на палаюче небо, яке всіяне зірками, обмінюємося сентенціями, на зразок: "Не дурні були, вибираючи місце під Байконур..."
"Митниця" дає "добро"!
Третій день. Наш "валютний запас" "схуднув" майже на 150 доларів. Ми не проїхали й чверті наміченого шляху, але вже впевнені: казахи - нація природжених даішників. Наївними ми були, коли гадали, що частину КПП вдасться об'їхати. Підступні нащадки Чингісхана на нашу наївність і розраховували, зводячи ці нехитрі, але дуже рентабельні спорудження саме там, де їх, за логікою, і не повинно бути: далеко від рай- і облцентрів, часом прямо у степу, навіть просто в Каракумах, на трасі, яка ніколи не знала понять "дорожній знак", "світлофор", "розмітка".
Уже третього дня ми знали, що "кепепе" поділяють на три види: "польове", "сержантське", "офіцерське". Той, хто осягнув цю градацію, не помилиться під час "сплати штрафу". Проїзд повз "польове" КПП обходиться бідоласі автотуристові у п'ять таньге, які російськомовне населення називає "бабаями". Проїзд повз "сержантське" (у строгій залежності від кількості тих сержантів, які п'ють під його стінами чай) - уже від п'яти до десяти таньге. Лихо подорожньому (а це лихо неминуче!), чия дорога проляже повз КПП "офіцерське" - такі КПП є постійними атрибутами будь-якого райцентру. Тут із вас спитають сповна. За нетутешні номери, за нібито брудну (в пустині де воду знайти?) машину. За все спитають...
Побачивши "офіцерське", Віталик плавно гальмує: "Спокійніше, Глібе. Аби малою кров'ю..." Іду до капітана, який чаює. Шлях мені перерізає черговий "спортсмен", "помічник ДАІ": "Пятнадцат таньге!" Дивлюсь крізь нього, мій шлях - до капітана. ("Треба привітати офіцера!") "Салямалейкум, майор!" - аби догодити. "Здр-р-равствуй", - уже легше. "Скажіть, ата ("батько" по-нашому), як проїхати в Джамбул" - схиляю чемно голову. "Мімо міне", - відповідь зробила б честь і спартанцю. "Така спека, аке (тобто "шановний"), а вас примушують у краватці ходити", - демонструю я своє розуміння труднощів його нелегкої й, без сумніву, небезпечної служби. "Начальнік дурак", - відповідає капітан - "майор", лагідно накриваючи спітнілою долонею покладену мною до його піалки десятку. "Откуда єдем?" - людяна цікавість нарешті прокидається в синові степів. "Київ", - кажу. На всяк випадок додаю, як заклинання: - Каштани, жінки..." - "Хади са мной", - жест господаря вказує на дверний отвір КПП. Заходимо. Капітан носком запилюженого черевика спритно скидає зі столу ноги підлеглого - лейтенанта, який поринув у споглядання рідких статей??? дівчини з обкладинки "СПІД-ІНФО". Шлях до сейфа прокладено, з останнього вилучається почата пляшка "Російської", з температурою навколишнього того дня середовища (+450 С). "За дружбу!" - проголошує капітан, ми обидва давимося "казенкою". "Щасливий пут! - напучує капітан, перегороджуючи мені вихід. - Нехорошо получается! Ти в гості к нам приєхаль, а подарок не приньос... Принесі подарок!" - "Скільки?" - рівним голосом я ставлю крапку в акті гостинності, який затягнувся. "Єщо п'ять таньге", - посміхається суверенний громадянин суверенного Казахстану, і п'ятірка скріплює нашу "дружбу", яка щойно зародилася.
У машині доповідаю Віталику: "Усього 15 таньге, могли б залишити й двадцять". - "З мене "спортсмен" за ті півгодини, що ти із цим клоуном спілкувався, п'ятірку за стоянку біля капепе зняв". Мовчимо...
Чому хлопчик хоче в Тамбов?
Ми вже не хочемо в Алмати - нехай горить вона ясним полум'ям. Бог відвернувся від нас, а Аллах на узбіччі, з тими, хто в КПП. У нас залишилося всього 300 доларів, а ми не проїхали й половини маршруту. КПП не перелічити, золотозубі (традиція) сержанти-лейтенанти-капітани-майори сняться ночами: "Дай таньге!" Нам "пощастило": ми натрапили навіть на полковника міліції, котрий мив свою машину у придорожньому арику. Зустріч була незабутньою: п'ятдесят(!!!) таньге залишили нашу "шестірку" через загрозу позбавлення номерів. А куди ж без них?! Золотозубий полковник утішив: "Ти встрєчал сам начальник ГАІ область. Тепер тебя сто кілометр трогат не будут: гаварі, что мой гост!" Через два з половиною кілометри ми втратили ще десятку. Сержант пояснив: "Он началник ГАІ другой област. Наш начальник - триста кілометр другой сторона".
Аби вижити, ми прийняли рішення різко повернути.
На північ!
Напрям: Джамбул - Північний Казахстан! Там моя рідня, яка за роки розбудови незалежності Казахстану порідшала учетверо. Там - допомога. Там - порятунок. Усього півтори тисячі кілометрів відділяють нас від передчасної кінцевої, яка стала заповітною, мети... Аби відволікти оброслого щетиною, з червоними очима Віталія від чорних думок, читаю йому - підряд - нотатки першої сторінки казахстанської газети. "... У створенні тексту національного гімну Республіки Казахстан узяв участь особисто..."
Коротка зупинка: капітан-джан, зняв "таксу", просить обміняти його дрібні купюри - таньге на наші з великим номіналом у п'ятдесят: "Не бойся, не забіру..." Неохоче погоджуюсь. Підходжу до відчиненого багажника його "Жигуля", в якому - наповнений більш ніж на половину "бабаями" картоновий ящик з-під морозива. Капітан методично відраховує "одинички", "двієчки" та "п'ятірки": "Начальник, панімаш, мелких не любіт. Крупний єму давай, а? Чистопілюй, панімаш..."
"Вас вітає балхашський рекет!"
Чуйський тракт (Лугова - Чу) - Мекка вітчизняних наркоманів: коноплі в Чуйській долині, оспіваній Айтматовим, безкрає море, яке підступає прямо до шосе.
КПП. Фразою, котру винесено в підзаголовок, нас вітають ст. сержант. Щось новеньке! "Який же ти рекет? - дивується Віталик. - Ти ж міліціонер". - "Там, где я, рекет-т нєту. Поетому я і єст рекет-т!" - задоволений власним жартом, сержант віддзеркалює сонце набором зубів із чудового золота. І, урвавши сміх, заявляє: - Ти - наркоман!" - "Я?!" - визвірився Віталій, котрий перебрав у житті два десятки професій, удвічі менше жінок, але зберіг синівську вірність "білій". "Тогда пєй водку! Наркоман водку не п'єт..." Сержант примусово "пригощає" кожного з нас чаркою гарячої від спеки горілки. Ми п'ємо... "Ти сматрі - нє наркоман..." - байдуже резюмує даішник і дає команду: - Водітел - спать восем часов. Пасажир: хош - гуляй! Машина отгоні вон туда, чтоб не мєшал работат", - його перст указує на узбіччя шосе, де немає ані деревця. Сонце в зеніті, +470 С... Сімнадцять кілометрів ми проїжджаємо за добу із трьома зупинками на КПП, з обов'язковим "тестуванням" алкоголем на предмет можливої наркоманії. Терпець урвався: "Заплатимо сукам по повній і рвемо звідси за будь-яку ціну..."
Ми через ціну не сперечалися
Аби не лягти кістьми. У нас іще вчора опівдні закінчилися гроші. Залишився НЗ - $50 на пальне. Ми гадали, з нас нічого брати - ми помилялися. Під приводом боротьби з наркоманією ми шість разів на асфальті під КПП (огляд!) розкладали стрункими рядами особисті речі, інструмент, уміст "бардачка???", запчастини. Першого разу я нарахував 148 найменувань. Останнього разу - лише дванадцять: окрім особистих речей та документів, нам залишили: одну латану-перелатану запасну камеру ("В падло брать", - гидливо пояснив даішник), півбуханки черствого хліба і півбанки гірчиці. Гірчиця із хлібом зникли останніми - на кордоні Акмолинської (колишньої Цілиноградської) та Кокчетавської (нині ліквідованої) областей. Золотозубий лейтенант довго скиглив стосовно того, що у "старшому джусі" (себто Південному Казахстані) остаточно знахабніли: про "молодший джус" (Північний Казахстан) узагалі не думають, тварюки, всі вершки, мовляв, знімають...
Нас радо прийняла рідня. Такий результат нашого автопробігу вони передбачали. Нас узули-одягли. Підлатали машину. Дали трохи грошенят. Я попрощався з могилами бабусь, дідусів, котрі знайшли тут останній притулок. Могили поки ще доглядають. Але через рік-півтора тут не буде рідні: хто емігрує у ФРН, хто виїде в Росію, хто в Україну. І могили стануть занедбаними. Той, хто забрав у земляка останню скибку, могили доглядати не буде...
P. S. "Ходжа Насреддін розплатився, хотів уже йти, але збирач помітив, що в його поясі лишилося ще декілька монет.
- Зачекай, - зупинив він Ходжу Насреддіна. - А хто ж буде платити мито за твого віслюка? Якщо ти їдеш у гості до родичів, значить, і твій віслюк їде в гості до родичів.
- Ти маєш рацію, о мудрий начальнику, - смиренно відповів ходжа Насреддін, знову розв'язуючи пояса. - У мого віслюка в Бухарі справді величезна кількість родичів, інакше наш емір із такими порядками давним-давно полетів би з трону, а ти, о шановний, за свою жадібність сів би на кіл!
Перш ніж збирач устигнув схаменутися, ходжа Насреддін скочив на віслюка і, пустивши його чвалом, зник у найближчому провулку".
Л. Соловьев,
Повесть о ходже Насреддине. -
Лениздат. - 1980. - С. 13- 14.
