Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

«Хто, як не я»

Попри отримані три контузії, начмед першого батальйону 54-ї механізованої бригади Леся Дрозд продовжувала рятувати поранених бійців на Світлодарській дузі
02 лютого, 13:08

Її ніжно називають «Каплею», а всіх її підопічних «Капельками». Вже рік вона очолює медичний пункт першого батальйону 54-ї механізованої бригади, яка стоїть «на передку». Каже, що спочатку було страшно, але коли відчуваєш підтримку вірних друзів і знаєш, що на тебе сподіваються, — підвести не маєш права.

«Після закінчення Вінницького медичного училища імені Заболотного я працювала фельдшером у Шаргородській районній лікарні, але ніяк не могла заспокоїтися, ніби чогось не вистачало, — розповідає Леся. — Коли розпочалася війна, пішла до військкомату, просила, щоб мене мобілізували, відмовляли, мовляв, молода, дітей треба народжувати, а не воювати. Але я не здавалася, оббивала пороги місяцями і мене таки взяли, щоправда, на контракт. Спочатку служила у 59-й мотопіхотній бригаді, потім прикомандирували до 54-ї. І вже взимку 2016 року я була на передовій. Там вперше познайомилася з бойовою травмою. То було осколкове поранення. Не розгубилася. Керівництво навіть похвалило».

День, коли на Світлодарській дузі стало гаряче, Леся пам’ятає, як сьогодні. Рано-вранці 18 грудня їх розбудив дзвінок командира роти, сказав, щоб медики були напоготові, бо «сєпари гатять, як скажені». Ледь встигли одягнутися, як по рації передали, що вже є «трьохсотий». Тоді Леся подумала: «Дай, Боже, це перший і останній». Але то був тільки початок...

ФОТО НАДАНО ГЕРОЇНЕЮ

«18 грудня з санінструктором Вікторією ми мчали розбитою дорогою, ніби на літаку, кожна хвилина була на вагу золота. Ворожі міномети не зупинялися. Спершу бахкало далеко, але що ближче під’їжджали, то сильніше було чутно вибухи. Одна міна розірвалася зовсім поруч — проскочили, друга влучила у броню, і нас... оглушило. У вухах стояв такий дзвін, ніби тонна скла розбилася. Я розуміла, що це контузія, але часу, щоб зупинитися, не було. На ходу знайшла потрібну таблетку від голови і за кілька хвилин ми вже витягували хлопців із поля бою. Були без бронежилетів і шоломів, бо інакше не справилися б. Бійці у «брониках» важкі, а якби ми ще були в амуніції, то так би всі й загинули там, на місці, — розповідає Леся. —  Вдруге мене контузило, коли ми вже вивозили поранених із «сірої зони». Мене відправили до лікарні в Бахмут, дуже боліла голова і я майже нічого не чула, але від госпіталізації відмовилася, взяла трохи ліків і втекла назад, бо хто, як не я. На передовій дуже мало медиків, рук реально не вистачало, а бої йшли запеклі. Треба було хлопців рятувати... Ввечері 21 грудня я отримала третю контузію — снаряд із ворожої БМП вибухнув за 10 — 15 метрів від нашого санітарного «УАЗика». Знову головний біль, дзвін у вухах... Розуміла, що треба їхати в лікарню, бо таблетки вже не врятують».

За три дні Леся разом зі своїми колегами врятували сотню поранених бійців, каже, що точної цифри не знає, не рахувала, та й ніколи було це робити. Її головне завдання полягало в тому, щоб вивезти поранених із поля бою і передати медичній роті, яка доставляла їх до госпіталю. Вже зараз вона дивується, як їй вдалося витримати в режимі нон-стоп три доби на ногах, без спочину і сну. Коли тривав бій, а вони чекали, сховавшись за найближчими руїнами якоїсь будівлі, було неймовірно страшно. Як їх не зачепило осколками — дивом дивується. Каже, що в ті дні ангели були за їхніми плечима, бо інакшого пояснення не може бути.

«Це було справжнісіньке пекло. Здавалося, земля горіла. Під обстрілами ми падали на коліна, плакали і просили у Бога порятунку. А коли стихало, знову кидалися до роботи — рятувати поранених, — продовжує розповідати медик. — Чи мріяла я про сон чи відпочинок? Не пам’ятаю. Страшенно гуділо в голові й пекло в очах. Але достатньо було почути «трьохсотий», як все минало і ми мчали до своїх хлопців. У голові крутиться тільки одне: «Хто цього разу», «тільки б живий»... Ми не знали, чи буде майбутнє, завтра, робили все від нас залежне, тут і зараз».

25 грудня Лесю привезли до Харківського госпіталю, через два дні доставили у Вінницю. Каже, що якраз встигла відвідати рідних на свята, бо з 3 по 11 січня вона лікувалася у Вінницькому шпиталі. Але повний курс лікування не пройшла, знову попросилася назад, на службу, бо в її рідній 54-й бригаді на Лесю з нетерпінням чекали не лише бойові побратими, а й її коханий чоловік — Андрій.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати