Хубілай: молитви на крові
«БОЖЕСТВЕННИЙ ВІТЕР»
Другий удар чужоземців обрушився на Японію у червні 1281 року. Два величезних війська відплили до Японії: одне із Кореї, в якому було близько 50000 монголів і корейців, а друге, близько 100000 китайців — із південного Китаю. Обидва флоти мали з’єднатися поблизу острова Кюсю.
Корейський флот висадив війська на Кюсю 23 червня. Південний флот прибув пізніше. Висадка проводилася у кількох пунктах затоки Хаката. У цей час у всіх синтоїстських храмах Японії відбувалися релігійні церемонії. Імператор Кемеяма та його сановники благали богів про допомогу армії, що оборонялася.
Битва на острові Кюсю була особливо кровопролитною. Вона тривала 49 днів і закінчилася повним розгромом чужоземних полчищ. Хоча монголи в той період мали найкращу у світі військову техніку, запозичену майже в усіх країнах Азії та Європи, вони зіткнулися з небаченим опором японців, який можна порівняти лише з виверженням вулкана. Дрімаючі сили японських воїнів, як вогненна лава, виплеснулися на голови самовпевнених завойовників. Японці перемогли, захопивши безліч полонених у повному озброєнні, використовуючи свою таємну і явну зброю.
Мозаїка подій другої битви була дуже строкатою і кожний її епізод став складовою загального успіху. Один із корейських флотоводців, побоюючись замаху з боку ніндзя, яких називали «воїни-тіні», зайняв один із прибережних замків і оточив себе посиленою охороною. До замку, здавалося б, миша не влізе. Але якось вранці, коли високий військовий чин пішов до туалету, то виявилося, що він був хоч і в «місці усамітнення», але не один. Сюди вночі пробрався карлик і влаштувався у вигрібній ямі зi списом і дихальною трубкою. Випірнувши зі свого укриття, він пронизав корейця списом до самого горла. На галас прибігла варта, але нікого не виявила. Ніндзя, зробивши свою справу, пірнув на дно.
Монголи мало знали про військове мистецтво японців, що мало багаті та давні традиції. Істинних майстрів бойових мистецтв в Японії називали одушевленою зброєю, оскільки вони були практично невразливими в рукопашному бою, чудово володіли своїм тілом і холодною зброєю. Особливо це стосувалося клану розвідників і диверсантів ніндзя. Воїни в чорному убранні та із закритим обличчям могли зі спритністю мавпи повзти майже похилою стіною, долати високі стіни й безшумно пересуватися. У XIII столітті, коли в Японії вибухнула міжусобна війна, клан ніндзя особливо піднісся. Послуг його членів почали потребувати навіть гордовиті самураї, які не хотіли мати клопоту з брудною роботою. Хтось же мав дізнаватися про секрети ворога, викрадати документи, вбивати з-за рогу, висаджувати та підпалювати. Честь і гідність самурая не дозволяли це робити, а для ніндзя такі завдання були звичайною справою.
Оскільки японське суспільство з одного боку відкидало їх, а з іншого — не могло обійтися без послуг середньовічного «спецназу», ніндзя створили свою ієрархічну систему відносин. Вони контролювали усе життя громади, укладали договір із тим, хто наймав і розподіляли гроші на власний розсуд. Нижче глави клану стояла середня ланка, яка передавала накази, займалася підготовкою та мобілізацією рядових виконавців, виконувала роботу щодо налагодження явок, будівництва укриттів, вербування інформаторів, тактичного керівництва здійснюваними операціями, контактувала з наймачами.
Рядова ланка безпосередньо виконувала доручення. Її воїни були невідомі, але сам клан ніндзя здобув гучну славу і вселяв японцям забобонний страх. «Людям у чорному» приписували надприродні здібності, зв’язок із чорною магією та потойбічними силами. Але всі загадки здібностей ніндзя були лише результатом посилених тренувань, що відрізнялися нещадністю до учнів. Вже у дитинстві майбутнього воїна, який лежав у люльці, розгойдували так, що вона вдарялася об стіну. Дитина поступово звикала до подібних поштовхів і вже інстинктивно стиналася при черговому поштовху об стіну. Через кілька тижнів вправу ускладнювали: дитину виймали із люльки та підвішували у вільному стані на так званих віжках. Тепер при ударі об стіну вона мала не тільки сконцентруватися, але й відштовхнутися ручкою чи ніжкою.
Вже у віці півроку малюк-ніндзя починав займатися плаванням; плавати він умів раніше, ніж починав ходити. Згодом вправи ускладнювалися. Дитину, наприклад, підвішували на нижній гілці дерева і вона, чіпляючись за неї руками, мала залiзти на стовбур і спуститися ним донизу. Поступово гілка ставала дедалі вищою, а час висіння на ній — більшим. Тому дорослий ніндзя міг висіти на зовнішній стороні замку понад дві години, покладаючись тільки на свої руки, волю та вичікуючи найбільш відповідного моменту для таємного проникнення до замку.
Однією із неймовірних загадок ніндзя було вміння «ходити стелею». Секрет полягав у тому, що вони ходили не звичайною гладкою стелею, а стелею середньовічних японських кімнат, які прикрашали відкритими рельєфними балками. Ці балки та крокви проходили на невеликій відстані одне від одного, і, впираючись руками і ногами у паралельні балки або ж чіпляючись за допомогою «кішок» за одну з них і повиснувши спиною до підлоги, ніндзя міг перебратися через усю кімнату. Приблизно з 4- 5 років хлопчиків і дівчаток починали навчати бою зі зброєю і без неї, з обов’язковими акробатичними елементами. Стрибки у висоту були не менш дивовижними козирями ніндзя, ніж прогулянки стелею.
Крім фізичних навичок в учнів розвивали пам’ять, слух, зір. Усі почуття доводили до межі гостроти сприйняття, дорослий ніндзя бачив у майже абсолютній темряві, міг на пам’ять відтворити дюжину сторінок одного разу побаченого ним тексту, намалювати миттєво помічену тактичну карту. Стандартна підготовка тривала до 15 років, коли юнаків та дівчат посвячували у члени громади. Тільки після ініціації новоспечених ніндзя допускали до таємних знань духу. Їхніми вчителями були ченці — ямабусі. Це найзагадковіша із сект, що будь-коли існували в Японії. Слово «ямабусі» означає «тi, що сплять в горах», записують його ієрогліфом, що означає поняття «святий», «абсолютно мудрий». Аскети та відлюдники, яких не визнавала офіційна влада, вони навчали самовдосконаленню і як подовжувати життя. Від них ніндзя дізнавалися рецепти отрут швидкої та повільної дії, лікувальних бальзамів і поживних сумішей, здатних втамовувати голод і спрагу протягом кількох днів. Нарівні з таїнствами буддизму адепти ямабусі вивчали вплив на точки голковколювання та акупунктуру. Крім того, ніндзя володіли гіпнозом та екстрасенсорними навичками — учень входив до клітки з хижаком і мав поглядом змусити звіра відмовитися від агресії.
Воїнів-ніндзя навчали й акторській майстерності. Під час тривалих операцій вони освоювали, наприклад, роль божевільного ченця, купця або бродячого актора. Жінок навчали, крім усього, й мистецтву кохання. Для добування цінної інформації або запланованого вбивства вони часто вдавали чи то аристократок, чи то простих гейш.
Арсенал холодної зброї ніндзя був дуже багатим. Крім меча, воїн таємного клану мав серп із тонким довгим ланцюгом та грузилом на кінці (кусарігама) або ж кинджал із двома лезами, з яких одне було прямим, а друге загнутим. У численних кишенях чорного балахона були метальні зірочки (сюріаєн), «кішки» (сюке), призначені для сходження на стіни замків і подорожей палацовими стелями. У внутрішній кишені була мініатюрна духова трубка із набором голок, часто отруєних. Крім того, ніндзя мав набір інструментів для проникнення через двері та вікна внутрішніх приміщень. Одному із подібних пристроїв ніндзя завдячують славою «розчинятися в повітрі». Це невелика ручна граната (наге-теппо) із підмішаним до пороху магнієм давала найяскравіший спалах. Користуючись тимчасовою сліпотою оточуючих, лазутчик швидко «зникав» на даху або за каміном.
Воїни ніндзя також винайшли водні лижі-плотики (мідзугумо), сплетені з товстого шару соломи або очерету, завдяки яким вони могли ходити по водi «як суходолом». Навіть сам одяг був пристосований для виконання делікатних доручень. У рукави куртки зашивали тонкі металеві пластини для відбивання ударів мечем, а над лобом був закрiплений тонкий кинджал.
Лазутчик готовий був виконати найважче завдання за будь-яку ціну, навіть ціною власного життя. У разі невдачі (що траплялося вкрай рідко) він сам собі виносив вирок. На відміну від самурая, чия смерть обставлялася як ціла вистава, ніндзя приймав її як неминучість, породжену нерозв’язними обставинами. Головним для ніндзя було зберегти таємницю і не допустити найменшої можливості ідентифікувати їх особу і належність до клану. Якщо воїн-ніндзя не міг скористатися кинджалом або петлею, він сам собі відкушував язика і захлинався власною кров’ю. Навіть у смерті він залишався абсолютно безликим!
У розпал битви на морському узбережжі монголи раптом побачили над собою гігантських паперових зміїв, зроблених із бамбука, паперу та мотузок. Під ними розташувалися ніндзяі, які лежали на бамбукових рамах. Їхні руки були всунутими у кріплення під крилами. Люди-орли («хіто васі») летіли у напрямку ворожих кораблів. Услід за ними пологим схилом горба одразу ж покотилися самохідні вози на величезних колесах із дерев’яними кабінками, із бійниць яких посипалися стріли. Монголи були захоплені зненацька.
Але головною силою у війні проти військ Хубілая були самураї, котрі так само, як ніндзя, з дитинства навчалися володіти зброєю та присвячували все життя військовим вправам. Нарешті вони отримали можливість продемонструвати своє військове мистецтво не в ім’я свого клану, а в ім’я всієї Японії. Кожен із самураїв мав два мечі: довгий меч — катана, що вів його шляхом слави, і короткий, вакідзасі, що вів його дорогою честі. Катаною він захищав своє життя та вбивав ворогів. Коротким він користувався тоді, коли справа стосувалася його честі, і самурай готовий був вкоротити собі віку, щоб уникнути ганьби поразки. Меч самурая — це продовження душі, і він ніколи не розлучався з ним. Але крім меча, самурай був зобов’язаний досконало володіти списом та луком. Обладунки самурая складалися із багатьох прямокутних металевих пластин, що покривали одна одну і були скріплені ремінцями. Спереду був нагрудник із великих пластин, на плечах і стегнах менші пластини. Доповнювали комплект обладунків поножі, наручи та шолом із маскою, що захищав обличчя.
Японська кіннота не була такою сильною як монгольська, проте в пішому строю ополченці почувалися у своїй стихії. Були в їхніх лавах і найманці, які воювали за плату не тільки в різних кутках Японії, але й в інших країнах. На боці захисників був успіх. На горбистій рівнині японські розвідники помітили монголів. Із похідної колони, не уповільнюючи крок, японці перешикувалися у бойовий порядок. Треба було якомога ближче підійти до противника і захопити його зненацька. Але монголи були досвідченими і гострозорими воїнами.
Загін японців отримав сигнал зупинитися. Самураї розтягнулися фронтом і встали у кілька рядів. Стрілки пішли вперед, за гребінь пагорба. Нарешті вони знову показалися, поспіхом відступаючи після перестрілки з монголами. Їхні лави поріділи. Самураї розступилися, і стрілки пробігли крізь їхні ряди. Після цього ряди знову зімкнулися. Японці вирішили першими піти в атаку і побігли вперед з ревом, під пронизливі звуки бойових раковин. Їхній штандарт під градом стріл наближався до монголів. Потім перший ряд японських воїнів нахилив уперед списи. Усі почали викрикувати бойові вигуки.
Два війська стикнулися, пролунав гуркіт, брязкіт зброї та тріск зламаних списів, крики вбитих; бойові вигуки злилися в єдиний гул. Самураї кричали, лаялися, робили страшні гримаси, щоб налякати противника. Було багато вбитих. Солдати переступали через їхні тіла, намагаючись не спіткнутися. Раптом ворог похитнувся і, не витримавши лютого натиску, почав відступати.
Японці розділилися на два загони, розвернулися і вишикувалися в колони, після чого почали марширувати назад. Але на правому і лівому флангах виникла нова сутичка, монголи почали тіснити воїнів-асігару. Тоді самураї зайшли з тилу, і ворогу вже не було куди відступати. Перемога була на боці японців і вони, натхнені успіхом, багаторазово прогорлали бойовий клич.
Японські воїни хоробро билися не тільки на суші. І в морі їхні маленькі кораблі викликали сум’яття серед не таких спритних монгольських кораблів, які, по суті, були величезними плавучими платформами. Японці, штурмуючи юаньські кораблі, валили щогли як абордажний місток і, перебігаючи ними, починали рукопашний бій. Юаньські ж кораблі, виходячи до прибережної смуги, вважали за краще діяти на веслах. Під час шторму кораблі монголів не могли впоратися з управлінням і багато їх зазнавали аварії на виході з бухти.
Чи змогли б японці обійтися без сторонньої допомоги — сказати важко. Імовірно, змогли б, оскільки тоді вони, очевидно, чисельністю перевершували монголів, китайців і корейців і напевно зуміли б зламати їхній опір. Але на допомогу японцям знову прийшов «божественний вітер» (камікадзе). Скориставшись тим, що південний флот до місця зустрічі запізнився, японці кинули всі сили для відбиття нападу слабкішого східного флоту. І тут, немов у відповідь на молитви в усіх храмах Японії, здійнявся «божественний вітер». Він з несамовитою силою налетів на кораблі монгольської армії, кидав їх на рифи, камені, здіймав гігантські хвилі. Море, як поранений звір, клекотало і пінилося. Ламалися щогли, рвалися ланцюги, вітрила перетворювалися на лахміття, тріщали дерев’яні перегородки кораблів, вода вливалася в пробоїни бортів і, перекидаючи джонки, тягнула їх на дно. Японські воїни на безпечній відстані від кромки берега спостерігали за тим, як могутні водяні дракони розправляються з чужоземцями. Ті, кому вдалося дістатися берега, ставали легкою здобиччю остров’ян.
Через могутній гул вітру та рев хвиль не було чутно передсмертних людських криків. Величезні маси води погрожували знищити прибережні споруди, а вітер, шугаючи сушею, видирав з корінням дерева і переміщував з місця на місце темні хмари піску. Коли підійшла головна армада, страшний тайфун, що пронісся над Японією, потопив більшу частину флоту монголів і корейців. Багато ворожих кораблів опинилися у вузьких протоках. Тут вони стикалися, терпіли катастрофу, а їхні екіпажі гинули від мечів і списів японських воїнів. Після кривавого побоїща із 4000 кораблів повернулося тільки 200, а з армії у 150000 вояків врятувалася лише п’ята частина. Можливо, це перебільшення, але військо з Кореї, що складалося головним чином з монголів, втратило майже половину своїх воїнів, а втрати китайців були ще важчими.
Домагання імперії Хубілая не обмежувалися тільки Японією. Монгольський імператор намагався підкорити Бірму та Індокитай, але його воїни, непереможні в полі, виявилися нездатні терпіти спопеляючу спеку тропічних джунглів. Партизанська війна в цих місцях остаточно виснажила монголів, і вони, переслідувані малярією та кишковими захворюваннями, змушені були забратися геть. Очевидно, для всього є своя міра. Нікому із смертних стати володарем світу не вдавалося.
