КУЛЕНЕПРОБИВНI ЛЮДИ

Зачерствів народ, помічав він шляхом, кухоль води бояться подати. Сумно посміхався цій «прикметі часу» і йшов далі...

Як іти через Полтавщину та не зайти до Сорочинців? Нехай навіть не на ярмарок, а просто так, у небазарний час.

Зайшов.

Понурі дівчатка йшли до школи. Малюк у рябому картузі плентався позаду і шмагав їх матюками. Ті зрідка оберталися і відповідали тим самим.

Біля кладовища двоє алкашів запропонували «підкалимити» — викопати могилу для їх товариша-електромонтера, що п’яний упав зі стовпа.

Грошей було не так і багато — погодився.

Поки швидко викидав чорнозем, удова принесла вузлик з їжею та самогонку.

Мужики час від часу подавали йому каламутний гранчак і котлету, а потім дуже сміялися, що, подивись-но, навіть у могилі глушить.

Викинув останню землю, виліз, трохи осоловілий від сивухи, а більше — від незвичайної праці.

Повз них проходив змарнілий дід у драній свитці, схожий на кобзаря, поглянув на нього, а потім на двох, які реготали серед хрестів:

— Чого смієтеся, пеньки всохлі? Вас на вогнище не візьмуть, а той сумний хлопець далеченько, ой далеченько, у житті піде.

Перед бідненьким базарним рядом, уже після кладовища, раптом захотілося випити сирих курячих яєць.

Але гроші вирішив притримати, то й звернувся до жінки у жовтій хустці:

— Тітонько, дайте одну штуку.

І відразу перед нею випив.

— Бери, синку, і десяток. Пий. Грошей не треба.

— ?

— У мене кури дуже добре несуться. А сюди я ходжу, бо син став наркоманом, зовсім пропав, а ще й мене, коли бачить, б’є дуже сильно. Подітися нікуди, то я постою собі на базарі, з людьми побалакаю — на один день і ближче до смерті...

У Броварах розкидав злий натовп, піймав на льоту кинутий ніж, устромив у темне нічне дерево, а коли наставили в груди тьмяне дуло, вловив оком рух вказівного пальця соплячого стрілка, перебив тому руку, закинув пістолет подалі, і пішов собі на Козятин.

Дорогою в міру купував сало, хліб, цибулю, пив іноді пиво. Махорки не потребував — не курив.

Ночі зовсім не холодили гаряче тіло під час сну у великих, як ведмеді, стогах.

Де він не йшов — скрізь стояли серед запущених багатих земель одні руїни, а вітер гуляв на незліченних смітниках, часто підіймаючи вгору папери, поліетилен, ганчірки.

Кружляло вороння, як нагадування комусь про розплату за знущання над цією довготерпеливою землею.

Нудьга смертельна.

Грішним ділом хотілося лягти прямо на шлях, схрестити на грудях руки і закрити назавжди очі.

На щастя зустрів у Козятині, зовсім випадково, біля хлібного ларька хорошу людину, схожу на нього.

Сергій давно міг стати багатим. Але у 90-х не вдалося, тому що у місцевій нальотній бригаді відмовлявся ставити спійманим людям праски на спину. Його звільнили.

Вирішив піти у бізнес. Але там були багато з тих, які його і звільнили тоді. Не вдалося також.

У політиці, хоч розумний був надзвичайно, анітрохи не просунувся. Під вибори потрібні були хороші гроші, а Сергій у відповідний час їх не знайшов.

Сергій любив бігати вулицями рідного міста, щоб тіло було сильним, а потім добре спалося.

Тому як у будь-якому разі треба було жити!

Для щастя людей.

Він скрізь дивився у міських радіусах, доступних оку, на околиці та думав: «Як можна жити на смітнику в красивих будинках? Треба ж спочатку знищити смітник, а потім будуватися?!»

І текла з його очей солона вода і залишалася у землі.

Ще довго говорили вони, а потім поклялися зустрітися і разом розкидати мотлох зі святої своєї землі, де вони народилися і виросли.

Сергій залишився на місці, а він пішов у простір, заповнений днями, ночами і присутніми у них людьми.

У Жмеринці сів, утомлений від асфальтних та польових доріг, біля якогось бару в осокоровім парку на затишну лавочку з високою спинкою, та й не помітив, як заснув.

Прокинувся від гучних матюків. Десь за двадцять кроків хлопці у шкірянках розлючено розмовляли свою мовою, обличчя їхні час від часу виринали з вогників цигарок,а у джипі з розкритими дверцятами надривно плакала дівчина.

— Що?! — напористо спитав він у крайнього.

— Як що? Пила за наші гроші цілий вечір — нехай розплачується.

— Перестаньте! — як грім, прозвучав його голос, аж заніміли всі.

І тут, на його подив, з джипу вилетіла, як відьма без мітли, розпатлана діваха і заволала йому в підборіддя, закинувши вгору, через малий зріст свій, яскраве обличчя:

— Чого, придурку, до моїх хлопців причепився?!

Вони разгоготалися всі, погладили подругу по спині. Підсадили в машину і покотили, залишивши його віч- на-віч із мерехтливими в розгубленості зірками.

Перехотілося і ноги мучити стежинками та дорогами від смутку, сів у поїзд.

Хлопчик із мамою та двома пустими возиками їде до Львова. Мама купить багато товару, прибинтує до возиків, і хлопчик повернеться додому з приємним почуттям виконаної місії. Як же — відвіз маму без товару, привіз із товаром. Чи просто?...

— Там усе дешевше, треба кудись ці гривні дівати — ділиться він із ним у напівтемному поїзді, давлячи одночасно на стінці та столику довгих упевнених тарганів.

Від провідника приходить мама і чує останні розмірковування хлопчика. Коли він вирушає до тамбуру — вона голосно кричить:

— Навіщо говорити незнайомим, куди ми їдемо! Уб’є, як тарганів, і викине з поїзда.

...Навалившись животом на сумочку з грошима, хропе на верхній полиці мама. Хлопчик мовчить, його очі відсвічують відблисками нічних завіконних ліхтарів. Перед ним на столику гуляє тарган. Хлопчик дивиться на нього і... не вбиває.

Він пригадав час, коли вперше гірко замислився про смерть. Було це зимою. Падав білий сніг, а земля під ним була твердою.

Біля львівського вокзалу до міліціонера — з рацією, наручниками і гумовою «демократкою» — підбігає переляканий чоловік:

— Там б’ють мужика.

Міліціонер повільно рухається у вказаному напрямі.

По мірі його наближення, троє б’ють усе рідше і рідше.

— Шо таке? — запитує міліціонер.

— Та він — козел п’яний, — пояснюють троє.

— У чому справа? — звертається міліціонер до жертви. Той ковтає кров, що заливає рот, і сказати нічого не може.

— Усе з тобою зрозуміло, — говорить міліціонер і йде.

По мірі його віддалення, троє веселішають. День у них почався добре.

Старий професор на околиці Львова запросив його до хирлявої хатки. Стеля провисала, син і невістка роздратовано сперечалися про щось, плакали внуки.

— Хотів, бачиш, зробити своїм діткам щастя. Здав гроші у дев’яностих, під величезні відсотки, у «пірамідальну» фірму. Піраміда розпалася — накопичення гавкнули. Але минув начебто час липових фірм, і треба все ж долю своїм нащадкам будувати. Трикімнатну у Львові продав. Для себе прикупив ось цю третину особнячка. А за квартиру для дітей дав 2800 доларів посереднику із фірми з нерухомості. А той агент гроші заграбастав, квартиру, яку вже ми вподобали, продав іншому за 3200 баксів, а сам звільнився та поїхав на Кіпр... А фірма його розводить тепер руками і говорить: «Мабуть, нечесною людиною той негідник був...»

— Боже! — кричав він за Стриєм із перших Карпатських гір. — Як ти дивишся на все це?!

На старій ужгородській вулиці Корзо стояв ніким не помічений чудовий поет із перевернутим капелюхом біля рваних черевиків своїх та декламував у пустоту:

Він кинув дрібну монету і прислухався:

«Я почему-то не люблю.

Что за любовь средь хлама?

Я почему-то не пою,

Не стою и вигвама.

Мне странно в мусорнике жить

И быть здесь депутатом,

И серого кого-то бить

Доверенным мандатом.

Мне надо много доброты

И хоть немного солнца,

Чтоб вырастить для той цветы,

Что мне — как свет в оконце».

Він увійшов у ліси та вирушив до кордону. Після усього побаченого залишатися тут не міг.

Попутників було багато.

Але чомусь усі не свої — китайці, індуси, турки, в’єтнамці. Жовті, чорні, смагляві.

Яка різниця!

І то у натовпі веселіше.

Маса тривожно почала перешіптуватися.

«Незабаром кордон», — здогадався він, і зітхнув, пригадавши про покинутий будинок, на дах якого тепер приходитимуть тільки дощі, але не його теплі погляди.

Так і було.

Біля блакитного бука молодий капітан, доброзичливо усміхаючись, проводжав у близьке зарубіжжя весь цей безвізовий інтернаціонал.

— А ти куди?! — голосно спитав.

— Я ж свій! — здивувався він. — Отже, можу... нарівні з усіма цими людьми.

— Який це свій! — як чайка біля битої дороги, вигукнув офіцер. — Ось свій! — обійняв він рослого, зі шкірою синюватого відтінку, негра, який, щоб не відрізнятися від українців, відростив масивного кучерявого оселедця. А далі, від великої кількості добрих почуттів, поцілував чорного чоловіка у великі випуклі губи.

Він усе зрозумів і твердо йшов за кордон.

— Стій! Стріляти буду!

Він «гойдав маятник», як від снайперів у Афгані, і йшов все далі. Від своєї землі. Від своїх куль.

Його зустріли чужі прикордонники. А побачивши його молодецьку фігуру, задивившись у вогонь його очей, тільки й мовили:

— Ласкаво просимо до нас! Європі таких людей не вистачає, а в Україні вони чужі. Можеш почекати — ми тобі покажемо, куди йти до нічлігу, їжі та щастя.

І обернувся Остап поглянути ще раз на рідну покинену землю. Від напливу почуттів почали здійматися могутні груди. На очі навернулися сльози.

— Пробач, Україно! Я повинен йти від могил батьків своїх туди, звідки обов’язково прийду назад із такими, як я, і синами нашими. Ми відродимо Тебе. Ми наберемо для Тебе у свої мускули та серця величезну непродажну силу. Годі вже плазувати і бити своїх за принципом: «Сильний чекає слабкого, а слабкий — випадку!» Іду, Мамо, до Європи сам, тому що ти поки не можеш. Видужуй! А ми повернемося.

І пішов Остап до Європи.

А Україною ще багато людей йшли його шляхом, скидаючи з вух мерзенні липкі макарони пустих трибунних розмов представників недружніх областей єдиної країни, нашої, як говорили вони, України. Ті, хто йшов, раділи світлу, яке жодні сміттєві вітри не змогли згасити у душі їхній. Тих, хто йшов, ставало все більше. Це вселяло надію, що дороги у майбутнє не заростуть лободою.