Луганськ іншими очима: місто за дві години

Недарма кажуть: те, що бачиш щодня, з часом взагалі перестаєш помічати. Так і в мене з Луганськом: після 13 років проживання в цьому місті мій «комплекс дикого поля» (віра в те, що наш обласний центр дуже обділили в культурному сенсі) тільки посилився. Мовляв, тут уже нічому не здивуєшся та й туристам не покажеш. Тож, почувши про те, що в Луганську стартує дослідницький проект «Культурна карта міста», започаткований мистецьким угрупованням «СТАН», я зрадів: «От хто допоможе мені поглянути на Луганськ незамиленим оком!»

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ. ЧОМУ «СТАН»?

Тут саме той випадок, коли хочеться відповісти: хто, як не вони? Це відоме вже далеко за межами України мистецьке угруповання принципово не змінює своє «прописки»: засноване ще 1999-го, воно й донині залишається луганським арт-об’єднанням. Вони неодноразово привозили в місто багатьох відомих українських літераторів. Кілька разів завдяки їм у Луганську був Сергій Жадан, приїжджали Юрій Андрухович та Любко Дереш, був покійний уже Юрко Покальчук. «СТАН» як неодноразовий учасник загальноукраїнських та міжнародних мистецьких заходів віднедавна — член міжнародної мережі менеджерів культури Tandem Network, яка об’єднала понад 100 організацій з 20 країн світу. Тож хто, як не він, мав братися за таку на перший погляд нездійсненну справу, як подолання культурної кризи луганського регіону?

Я не запитував їх про глобальне: наприклад, як вони перетворюватимуть провінцію на один із центрів культури Сходу України. Я лише поцікавився, чим, на думку укладачів майбутньої карти, можна здивувати приїжджого. Такого, що приїхав у Луганськ на кілька годин та не має часу виїжджати на багатогодинні екскурсії за межі міста. Такий собі приблизний маршрут на майбутній карті. І мені відповіли. Точніше запропонували взяти участь в експерименті, імпровізованій екскурсії містом. А для чистоти експерименту в цю подорож запросили жителя Ялти Федора Потапенка, який тими днями вперше приїхав у Луганськ. Отже, екскурсанти є (ми з Федором), є екскурсоводи — голова літературного угруповання «СТАН», поет Ярослав Мінкін та студентка Луганського національного університету Христина Черненко. Аби ускладнити завдання, відмовляємось від транспорту та відводимо на подорож лише дві години. Рушаймо!

ЦЕНТР МІСТА: ВІД КАМ’ЯНИХ БАБ ДО СКВЕРУ ПАМ’ЯТІ

Стартувати вирішили зі студентського містечка Луганського національного університету. Тут на нас чекав парк-музей кам’яних баб — перший об’єкт, нанесений на уявну карту. Ще на початку 70-х років минулого століття в студентському містечку на той час Ворошиловградського педагогічного інституту зібрали 16 кам’яних баб, датованих ХІ—ХІІ століттями, знайдених археологами вишу на території області. Цю унікальну колекцію розмістили просто неба. 2004-го «вуличний» музей було внесено до переліку об’єктів культурної спадщини України.

«Це вже звичаєм стало, — розповідає Христина, — щороку ми приводимо сюди на екскурсії першокурсників. Особливо радіють іноземці — фотографуються, жартують. А з часом ця цікавість вщухає — звикають. Щоправда, дівчата, особливо ті, що в гуртожитку живуть, кому увечері доводиться йти студмістечком, бояться проходити повз ці статуї. Бо дуже зловісно вони у темряві виглядають».

«Це для того, аби кожен турист міг наочно познайомитись із «кремезним» характером луганських жінок! — пожартував наш гід. — А якщо серйозно, мені здається, що знайомство з містом слід розпочинати саме з цієї колекції. Кам’яні баби — як емблема Дикого поля, на місці якого з часом виник Луганськ. Та сучасне, культурне, дике поле, з яким пов’язують наш обласний центр. Вловлюєш сумний зв’язок?»

Наш наступний пункт призначення — Сквер пам’яті. Ще два роки тому навколо офіційної назви цього місця точилися запеклі дискусії. Справа в тому, що керівники Луганська хотіли, аби ця територія називалася, як за радянських часів — Сквер дружби. Натомість ініціативна група городян виступила з пропозицією офіційно закріпити за ним назву, присвоєну йому ще в серпні 1991-го — Сквер пам’яті. За їх твердженням, місцю з кількома пам’ятними монументами таке найменування личитиме більше. Ще до Жовтневого перевороту на цьому місці був великий міський цвинтар. За сталінських часів тут розстрілювали та ховали страчених. Активісти наполягали на тому, що в районі колишнього цвинтаря й донині зберігаються залишки кількох сотень репресованих. Тому було б нелогічним зберігати радянську назву: не дружити ж на кістках. Врешті «пам’ять» перемогла «дружбу». Розповідаємо цю історію нашому кримському гостю та йдемо далі.

ЛУГАНСЬК «СТАРОГО ЗРАЗКА»: «АБРИКОСОВІ» ВУЛИЦІ ТА БРИТАНСЬКІ ТАНКИ

«На цьому залишимо новий центр та перемістимось у стару частину міста. Розпочнемо з Гусинівки», — вели нас із Федором наші гіди. Щиро зізнаюся, проживши в Луганську 13 років, я чув про цей один із найстаріших районів міста, в якому жили тодішні працівники заводу Гартмана (нинішнього Луганського тепловозобудівного). Але гуляти ним жодного разу не доводилося.

Ми йдемо вузенькими вуличками приватного сектору. Попереду — чудовий вид на будиночки Камброду (Кам’янобрідський район, або «Кембрідж-сіті», як називають його молоді жителі). «Шкода, що не влітку затіяли нашу екскурсію, — зітхає Ярослав. — Тоді б можна було побачити ще одну з Луганських емблем — чавлені абрикоси». У нас ці для багатьох регіонів екзотичні ласощі прямо під ногами лежать. Бо так їх багато. «А ще краще навесні, — продовжує «абрикосову» тему романтична Христина, — коли квітне все».

Розмовляючи про це, поступово наближаємось до славетного паровоза. Так керівники Луганського тепловозобудівного відзначили випуск тисячного повоєнного паровоза — поставили один зі зразків своєї продукції на постамент, на березі річки Луганки, перед в’їздом до самого заводу. Тепер цю місцевість так і називають — «біля паровоза».

Пройнявшись індустріальним духом Луганська, продовжуємо нашу пішу подорож. Наступна зупинка — Меморіал борцям революції. Так уже є, і з цим нічого не вдієш: у Луганську дуже сильні прорадянські настрої. Але нас у цьому випадку цікавить не більшовицький монумент. Прямо навпроти нього стоять два британські танки Mark 5. Ті самі, трофейні, подаровані Луганську Ворошиловим. Якщо вірити британським колекціонерам, які кілька років тому приїжджали в Луганськ, то на пострадянському просторі таких лише п’ять. Причому два в Росії та три в Україні (два в Луганську та один у Харкові).

Не затримуємось довго. Адже на нас ще чекає луганський художник Валерій Мєдін, аби показати трохи «свого» Луганська. Він зустрічав нас навпроти Музею історії й культури міста. «Тут на вулиці Ленінській, коли вона була ще центральною в місті, працював легендарний кінотеатр «Салют», в якому в особливі дні можна було побачити фільми Тарковського», — почав свою екскурсію художник.

Підходимо до будівлі обласної філармонії. На жаль, через брак часу послухати місцевий оркестр не можемо. Тому продовжимо екскурсію. За розповіддю Валерія Мєдіна, чиї молоді роки пройшли в старій частині Луганська, в 60-х роках минулого століття в цьому приміщенні, окрім самої філармонії, працював Театр ляльок (зараз він у іншій будівлі) та... Кінотеатр документального кіно. Назва останнього закладу нас, молодих, розбещених Інтернетом, дуже здивувала. «Під час прем’єри фільму-балету «Лебедине озеро» із Плісецькою тут такі черги були, — згадує художник, — що дістати зайвий квиточок було просто неможливо. Чи можна сьогодні таке уявити?»

Валерій веде нас далі. Тут уже ініціативу екскурсовода перехоплюю я. «На вулиці, яку, найвірогідніше, років сто тому було вкрито бруківкою, на початку минулого століття була майстерня фотографа Лева Матусовського. З часом його син Михайло стане відомим радянським поетом, славетним автором «Підмосковних вечорів» та романсу «Белой акации гроздья душистые». Останній вірш він, до речі, написав у Луганську. Але це буде з часом. А у свої молоді роки син луганського фотомайстра бігав цією вулицею до будівлі гірничо-комерційного клубу слухати виступи Володимира Маяковського. На жаль, сама майстерня не збереглася, як, власне, і клуб. Але є тиха вуличка зі старими будинками. Сюди майже не долітає ані шум машин, ані галас великого міста. Можна заплющити очі та трохи помріяти. Якщо чесно, час від часу, коли хочеться відпочити, саме так я й роблю. В цьому поетичному місці ми поки перервемо наш експеримент: адже відведені дві години збігли.

ПІСЛЯМОВА

1. Дуже хотілося б написати, що після цієї прогулянки я побачив новий, інший, казковий Луганськ. Чудовий був би фінал. Та не зовсім правдивий. То тільки в кіно протягом однієї прогулянки містом можуть траплятися дива. Але точно можна сказати, що ідея із картою працює: принаймні наш «піддослідний» Федір імпровізовану екскурсію оцінив. І повернутися в Луганськ пообіцяв. От і добре! Адже лишилося ще стільки пам’яток, які ми не встигли охопити. Унікальний луганський Музей авіації або єдиний у світі Музей короля футболу Пеле. Або луганську естакаду на залізничному вокзалі, яку місцеві жартівники за монументальністю люблять порівнювати з єгипетськими пірамідами, та ще багато чого. Мабуть, переборщив я зі своїм «комплексом дикого поля».

2. Аби в читача не склалося хибне враження, зазначу, що «Культурна карта Луганська» — то не лише піші екскурсії навмання. Це — грунтовний дослідницький проект, започаткований активістами літературного угруповання «СТАН» (Луганськ) та Центром культурного менеджменту (Львів), з метою виявлення перспективних напрямків розвитку культури в Луганському регіоні.