НАШ IВАН

«Знаєш, кого у них там явно не вистачає? — сказав мій молодший брат Михайло, прочитавши все, що вже з’явилося на той час в газеті «День» під рубрикою «Український герой». І сам же відповів: — Івана Миколайчука».

Що ж, думаю, він не помилився. Не може бути двох думок про те, ким для нас в українській культурі є постать Івана Миколайчука. В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя — ГЕРОЯ ГЕРОЇВ, які пробуджували національний дух українців.

Прожив Миколайчук всього 46 років. А зробив для свого народу, своєї країни як ніхто інший. В часи злету українського кіно, в 60-70-ті роки минулого століття, майже жоден фільм не обходився без його участі. Згадаймо екранних героїв Миколайчука — його думи, пристрасті, його тривожну совість: Івана з «Тіней забутих предків», юного Тараса зі «Сну», героїв «Бур’яну», «Комісарів» й «Білого птаха з чорною ознакою», «Камінного хреста», «Аннички», «Захара Беркута», «Пропалої грамоти», «Гадюки», князя Володимира з «Легенди про княгиню Ольгу». Згадаймо його сповідально-чесний «Вавилон-XX»... По них, як по своєрідних віхах пам’яті, можна пізнавати біографію як самого Івана Миколайчука, так і України в цілому.

Знімаючись у різних режисерів, Іван у кожен з фільмів приносив не тільки високу професійну акторську майстерність, — він приносив себе, свої думки, своє відчуття правди й кривди нашого народу. Однак не лише це викликає добрі почуття до нього. Перечитавши майже все, що надруковано про Івана Миколайчука в наших газетах і журналах, я збагнув його магнетичну силу: він напрочуд чистий, щирий і красивий у своїй любові до України, якій чесно служив.

Він був родом з буковинського села Чорториї, а став виразником суті, душі та думок усього українського народу.

Миколайчук — це особистість... Власне, як розповісти, що таке Іван Миколайчук, на кількох передбачених умовами літературного конкурсу аркушах? Яким він був? Що залишив про себе у пам’яті людей?

Я шукаю відповіді в спогадах про Івана Миколайчука. Гортаю газети та журнали. І знайшов там про цю дорогу мені людину дивовижні враження, які свідчать: він — дар Божий і втілює в собі незбагненну велич духу, потужну силу розуму й рідкісного таланту. Одне слово, Геній! А втім, судіть самі...

Олег ФІАЛКО: «…За десять років (навчання на кінофакультеті Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого і наступна робота в Театрі кіноактора кіностудії імені О. Довженка) Миколайчук знявся більше ніж у двадцяти ролях, ім’я його було добре відоме за межами країни, його називали гордістю кіно Радянської України…» (Советская культура, 10 июля 1984 года).

Леонід ОСИКА: «…В ньому одразу ж вгадувалася та особлива природа, що визначає українця, його національний характер, його традиційні моральні цінності… Він прекрасно знав життя народу в усіх його формах. Іван же не тільки був на цьому святі життя, а й творив його. А живе, творене кінця не має. Такий закон життя — народженому жити…» (Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. — К.: Мистецтво, 1991).

Юрій ІЛЛЄНКО: «…Нехай немає в Івана мозолів на долонях, зате в нього мозолі на серці. Зіграти чуже горе — тричі пережити своє. Зіграти чуже щастя — віддати дрібку свого. Це важко пояснити, але це так. Знаєте, як вивчають анатомію? На трупі. Ось так і артист на прикладі свого щастя чи горя вивчає, що таке щастя та горе людське. Працює як в анатомічному театрі. Я, певна річ, маю на увазі справжніх акторів…» (Искусство кино, № 11, 1972).

Сергій ПАРАДЖАНОВ: «З Іваном пов’язаний мій перший великий успіх — фільм «Тіні забутих предків», який здобув близько десяти радянських і зарубіжних призів і нагород і був визнаний одною із двадцяти кращих картин світу усіх країн і народів. Не вважаю це своєю заслугою — успіхові цього фільму сприяла участь у ньому цілого грона талановитих митців, звісно, передовсім Івана Миколайчука...» (Літературна Україна, 20 серпня 1987 року).

Роман ІВАНИЧУК: «…і плачу я за Іваном щодня — не тільки за добрим другом, а більше за великим митцем, які так зрідка з’являються на українському видноколі, а з’явившись, швидко гаснуть, наче українській скупій долі стає враз шкода дарованого добра. Чи це наше прокляття? Як мало ходили по світу і Шевченко, і Леся, і Франко, і Курбас, і Куліш, і Симоненко, і Стус, і Кисельов, і… Іван Миколайчук. Але втішмо себе тим, що ми їх мали — світочів нашої культури; нам можуть нині позаздрити найцивілізованіші народи світу…» (Культура і життя, 3 вересня 1989 року).

Ніна МАТВІЄНКО: «…Нікому він не дозволяв дублювати себе, все робив сам. Іван завжди шукав живі інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно. Він був філософом…» (Літературна Україна, 20 серпня 1987 року).

Іван ДРАЧ: «…Дуже багато він встиг зробити. Але абсолютно віриш і тим, хто наполягає на твердженні, що він так мало збувся. Бо ж на великі потужності була розрахована його творча особистість. Бо ж надто багато було в ньому від ваги і коштовності золотої брили, яка не завжди й сама собі ціну знала… Якщо Василь Шукшин був і лишається для нас втіленням сучасної душі російської, якщо Збігнєв Цибульський — екранна рентгенограма польського сум’яття, то Іван Миколайчук, безперечно ж , залишається втіленням душі української…» (Літературна Україна, 20 серпня 1987 року).

Юрій ІЛЛЄНКО: «…Я пам’ятаю Івана, коли він не міг їсти декілька днів підряд. Просто організм не приймав їжі — таким великим було нервове напруження. Це були страшні для Івана дні. Помер його батько. А ми знімали «Тіні забутих предків». Іван нікому не показував телеграму. Його вдягли, загримували й привезли на зйомку. Він не міг собі уявити, що можна відмовитись від роботи через своє особисте горе. І в цей день доля йому послала (точніше, не доля, а режисер призначив) зйомки прощального танцю з Марічкою. Танцював Іван свій трагічний танець, і ніхто з нас не знав тоді, що приготувало йому життя. Він не попросив у групи навіть машину — поїхав на похорон рейсовим автобусом…» (Искусство кино, № 11, 1972).

Іван ГАВРИЛЮК: «…У нього був рідкісний талант будити енергію в людях. Згадаймо, скільки лише пісень він подарував нам — не своїх, народних, але вони ж були витворами регіональними, а стали надбанням усього народу українського... Він був душею українського народу, його серцем, і чи не тому кажуть зараз, що без цього серця мотор українського національного кіно важко, дуже важко буде завести?» (Культура і життя, 3 вересня 1989 року).

Віктор ІВЧЕНКО: «Їх прийшло до мене на курс в Інститут театрального мистецтва імені І.Карпенка-Карого більше десяти. Юнаки й дівчата були дуже різні, проте їх об’єднувала велика любов до мистецтва. Либонь, найбільш підготовлений серед них був Іван Миколайчук, який до інституту працював у Чернівецькому драматичному театрі імені О.Кобилянської... Прагнення до життєвої правди залишилося основним у творчості молодого артиста. Його роботи вражають багатогранністю, глибиною думки, звучать переконливо. Про Івана Миколайчука можна сказати: це митець напруженої думки...» (Вечірній Київ, 30 вересня 1967 року).

Костянтин СТЕПАНКОВ: «…Досить швидко Миколайчук завоював право бути моральним авторитетом, бути центром, поряд із Сергієм Параджановим, Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, тим колом кінематографістів, яке визначило тональність життя не тільки в кіно, а й у всьому літературно- мистецькому житті України. До речі, Параджанов значною мірою вплинув на Миколайчука, на формування його основоположних моральних і естетичних принципів. Взагалі, дивна річ, цей химерний вірменин будив нашу національну гідність. Адже він буквально кричав на нас: «У вас есть Шевченко, Коцюбинский, что же вы делаете?» Тобто сидите на скринях із скарбами, роззявивши рота на чуже, милуючись чужими здобутками. Одкрийте-но скриню, котру надбали для вас предки, одкрийте..» (Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. — К.: Мистецтво, 1991).

Іван ГАВРИЛЮК: «... Після знаменитого фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Івана і зовсім ускладнилося. Адже фільм, котрий здобув Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, в республіці був прийнятий як мало не випад ворожих націоналістичних сил... Не раз і не два доводиться Миколайчукові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах», однак підозріння щодо цього тільки посилювалося. Він нервував, відчував себе зацькованим і обкладеним з усіх боків...» (Культура і життя, 3 вересня 1989 року).

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «…Хтось розповів мені романтичну історію про перстень із Мексики. Там демонстрували «Тіні забутих предків», як і скрізь у світі, з тріумфом. У ті ж дні в Мексиці гастролював хор імені Григорія Верьовки. І ось у готель, де жили артисти, прийшла невідома жінка. Вона просила артистів передати золотий перстень Іванові Миколайчуку. Що ж повинно було сподіятися в її душі, коли вона побачила його на екрані в тому дивовижному фільмі...» (Вітчизна, № 6, 1988).

Георгій СТОЯНОВ: «…Коли Іван знімався у мене в Болгарії, до нас на студію на кілька днів прибула французька кіногрупа з Жаном-Полем Бельмондо. Вони з Іваном здибалися у гримерній. Бельмондо вмить упізнав Івана…Того ж дня, закінчивши зйомки, Бельмондо прийшов на майданчик, де знімався Іван, і, стоячи осторонь, спостерігав, як працює його український колега. Потім запросив Миколайчука на кілька годин до бару, бо відлітав вечірнім рейсом. Їм запропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Не треба посередника. Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось ще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі…». Вони провели вечір удвох, так і не зронивши жодного слова…» (Літературна Україна, 20 серпня 1987 року).

Сергій ТРИМБАЧ: «…Акторські, сценарні, режисерські роботи Івана Миколайчука вже стали класикою нашого кіно. Тепер завданням є перетворити їх на живу класику. Як? Навряд чи це завдання буде досяжним без того, щоб уся наша культура поновила своє нормальне повноцінне життя. Одне неможливе без іншого. Збудуємо храм нашої культури — і вибудується гідна пам’ять Іванові Миколайчуку. Будемо продовжувати його справу — і збагатиться культура. Сподіватимемося, що так і збудеться. Про інші варіанти думати не хочеться…» (Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії. — К.: Мистецтво, 1991).

Французький філософ П’єр Буаст сказав про героїв, що вони «подібно до творів мистецтва здаються більш великими через простір віків». Цю думку розвиває в одній із своїх статей письменник Микола Славинський: «Як нам бракує сьогодні абсолютної делікатності в ті хвилини, коли хочемо, бодай, наблизитися до геніїв! Так, саме абсолютної. Тут будь-яка відносність просто немислима, неприпустима. І немає їй жодного виправдання. Надто ж неприйнятні спроби накинути власне вузьке мірило на чиюсь історично великомасштабну постать, перенести свій глибинний, сутнісний «вурдалакізм» на когось іншого, особливо — на генія».

Можна було б наводити ще багато хвальних і піднесених висловів про справді народних героїв, та досить і цих, щоб бачити: незважаючи на стрімкий лет часу, вічність підвладна лише Геніям. Не так вже й багато їх зоріє на небосхилі історії українського народу. Але і в цьому нечисленному сузір’ї видатних українців особливе місце посідає улюблений син своєї рідної землі Іван Миколайчук. У цьому переконуєшся знову й знову, гортаючи сторінку за сторінкою спогади, згадуючи кінострічки з його участю, з яких перед нами постає життєпис цієї Людини з незмірною глибиною відкритості, добра й людяності, дивовижною художньою енергією. І тому не перетворитися йому на тінь забутого предка, а жити й впливати на людей далі…

Хіба й тепер не зрозуміти, чому саме без Миколайчука — Україна не Україна?!

Сумно, що нема нашого Івана, але залишились його голос, його слово, його кіно — то не мало. Раз за разом він піднімається в моїй душі, стає перед духовним зором. Я шанував й шануватиму, любив й буду любити Миколайчука за те, що в ньому одразу вгадувалася та особлива природа, що визначає українця, його національний характер, його традиційні моральні якості.

Вклонімося ж йому доземно та запросимо його не лише до своєї хати, квартири — в серця наші назавжди. Аби, завітавши до кожного з нас, він перелив у зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до України, до родини, матері, сестер, братів. Явився б нам усім не у нав’язаній іпостасі якогось українського буржуазного націоналіста, яким не раз і не два його обзивали, ніби намагаючись цим осудити його на забуття. А таким, яким він і був за життя — уособленням честі й високої гідності людської, молодим і дивовижно вродливим, талановитим і дуже працьовитим, щирим і безоглядно щедрим, вразливим і благородним, ніжним і співучим, як і його й наша спільна мати — рідна Україна.

Отож, маємо пам’ятати й шанувати його. На часі вже зібрати сценарії Івана Миколайчука, спогади про нього, писані й друковані в 60 — 80 роки, видати їх окремими томом. Одне слово, ми повинні сьогодні, як ніколи раніше, якнайтісніше згуртуватися довкола духовних святинь українського народу. Тому, що зробив Іван Миколайчук — актор, драматург, режисер, громадянин, — позаздрить будь-яка з найбагатших культур світу.

Ось що сказала про нього у своєму вірші «Незнятий кадр незіграної ролі» поетеса Ліна Костенко:

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки зали, павільйони, —
Чекало все!
Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген, десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки — як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, —
Він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран — твоя домівка,
Два виміри, і третій — в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Скажу чесно: я заздрив поетесі, що їй випало щастя знати того Миколайчука, якого я не знав. І ми, я вважаю, повинні уклінно подякувати Ліні Костенко за цей вірш. У всякому разі, його треба обов’язково прочитати.

Світло душі твоїй, Іване. Слава — твоєму імені…