«Наша допомога – це хоча б одне врятоване життя»

Миколаївський волонтер Руслан ПЕРЕСУНЬКО ніколи не каже «останній раз», адже для військових «останнім» може бути бій або день, вважається, що так можна напророчити біду. Тому Руслан розповів про «крайній раз», коли їздив до українських військовослужбовців у зону проведення АТО, а також про те, як вони з однодумцями «вдягли» воїнів першої хвилі мобілізації та які потреби у військових сьогодні.

— Коли ви почали допомагати армії та що саме потребували бійці, відправлені до зони проведення АТО?

— Із березня 2014 року. Коли 79-та десантно-штурмова бригада вирушила на Чонгар, ми зібрали посилки від рідних та дитячі малюнки. Наприкінці березня я поїхав разом з іншими волонтерами на передову, тоді там стояв 1-й батальйон 79-ї бригади. Спочатку ми везли продукти харчування та одяг, тоді вони були життєво необхідні. Також хлопці потребували акумуляторів, наколінників, налокітників, тактичних окулярів, військових шоломів та касок. 2014-го солдати нічого не могли самостійно собі придбати. Війна прийшла зненацька, і хлопці зовсім не були готові.

— Що зараз необхідно військовим?

— 2014 року хлопці воювали «в капцях», не всім пощастило отримати берці, а в тих, хто отримав, іноді взуття рвалося після першого ж дощу. Зараз Міністерство оборони серйозно забезпечує військовослужбовців одягом. Сьогодні волонтерам значно краще працювати, адже тепер ми можемо інколи передавати бійцям маскувальні сітки або щось смачненьке від родичів. Іноді доводиться шукати, наприклад, маленькі або, навпаки, великі розміри одягу. Нещодавно пробували закуповувати захисні окуляри за меншою ціною, ніж 100 доларів, як продають в Україні. Вдається купити за 25 — 30 доларів. Це істотна економія! Коли я був на передовій крайній раз, один із солдатів у бою загубив захисні окуляри, то я віддав йому свої. Це війна, завжди є якісь непередбачувані обставини.

— Які настрої в армійському середовищі були тоді й тепер?

— Мені здається, тоді був певний страх, може, військові цього й не визнають, але була розгубленість. Люди просто не знали, що таке війна, як діяти. Адже солдати повинні були стріляти і знищувати ворога. Хлопці ставились до цього як до вбивства, а зараз вони переконані, що таким чином захищають своїх земляків. У них інші психологічні підходи. Це дуже важко, тому військові, перебуваючи там, підтримують один одного.

— Відчуваєте втому від волонтерської діяльності чи, навпаки, хочеться ще більше зробити, адже зараз значно поменшало людей, які хотіли б безоплатно надавати допомогу військовим?

— Дуже тяжко приймати допомогу від пенсіонерів, які отримують пенсію в розмірі якоїсь тисячі гривень і віддають 200 — 300 гривень на допомогу ЗСУ. Після побачених нами е-декларацій це сприймається особливо болісно. А ще літнім людям потрібно оплатити комунальні послуги, але вони обирають зекономити не на армії, а на хлібі, який, можливо, не зможуть купити. Люди не так втомилися від надання допомоги, як просто стали біднішими. Те, що відбувається в країні, негативно впливає на людей.

За весь час, який ми з однодумцями приділяємо допомозі військовим, до нас долучилися сотні людей. Зі мною працює ще близько десяти людей, але ми не можемо забезпечити необхідними речами всю армію, тому ще залишилися люди, які невтомно пропонують свою допомогу в формуванні гуманітарного вантажу. 2014 року волонтерство було модним трендом. Про «модників» писали у глянцях та соціальних мережах, але зараз залишилися ті, хто розуміє, що війна — це тяжка праця.

Наприклад, мені особисто морально важко працювати з пораненими бійцями, тому цим займається сильна стать — жінки. Останнім часом дуже тяжко переношу похорони військових, особливо тих, кого знав. 2014 року ми всі думали, що вони безсмертні...

— Скільки на вашому рахунку поїздок на фронт?

— Орієнтовно 15 поїздок. Щоразу, коли ми приїжджаємо на передову, завжди бачимо в Широкиному будинок, на даху якого майоріє синьо-жовтий прапор. Цей дім російські найманці вже котрий рік намагаються знищити. Будинок уже майже розтрощений, але прапор так і залишається неушкодженим. Мені здається, це символізує незламність характеру як українських військових, так і країни загалом.

— Що спонукало вас зайнятися волонтерською діяльністю?

— По-перше, волонтерську допомогу військовослужбовцям надавали мої родичі та друзі. Тому я вирішив, що не можна залишатися осторонь. По-друге, на передовій служили дуже близькі мої знайомі. І я зрозумів, що треба допомагати, особливо коли побачив стан ЗСУ. Я був свідомий того, що наша допомога — це хоча б одне врятоване життя. Хочеться, щоб в Україні було щастя й добро, і дуже хочеться це наблизити. До речі, ми поїхали вперше до зони проведення АТО, коли ще не було оголошено першу хвилю мобілізації. Просто вирішили поїхати розвідати обстановку.

Ми допомагаємо військовим ЗСУ, які на фронті. Якщо військовослужбовці — це держава, значить, ми допомагаємо державі. Не можу назвати це співпрацею, тому що домовленостей немає ні усних, ні письмових. Ми не просимо нічого. Крім посмішок військових, нам нічого більше не потрібно.