Не потрібно протиставляти естетичне і патріотичне виховання!
Шановна Віра Агеєва невидимими внутрішніми мотиваційними пружинами намагається примусити повірити їй, сприйняти її судження як свої, і саме так, як вона, розуміти проблему викладання літератури і виховання школярів.
Не заперечую: з цікавістю читав обидві статті на одну й ту ж тему, бо відчувається неординарне роздумування, небайдуже осмислення реальної ситуації. Це — прихиляє до себе, спонукає з повагою ставитися до їх автора. Але звільнімося від словесного полону Віри Агеєвої. Спокійно, розважливо прочитаймо написане і... відчуємо приховані морально- психологічні капкани, у які нас заманюють.
Поза всяким сумнівом, потрібно «враховувати естетичну вартість творів і читацьку привабливість для школяра» але водночас, на наше переконання, при формуванні шкільних програм з літератури треба виходити із потреби виховання національно свідомих громадян української України. Можливо, Віра Агеєва не проти принципу «патріотичне виховання», але чому її так збентежило, що «на хвилі патріотичної екзальтації початку 90-х... радянський патріотизм швиденько змінили на український»?! Виникає запитання: у Німеччині, Польщі, Росії, Франції, Чилі патріотів яких держав виховують? Мабуть, коментарі зайві. То чому в Україні не повинні виховувати українських патріотів?! Зрозуміло, що це треба робити тактовно, професійно, мудро, щоб не калічити, а одухотворювати юні серця високими моральними почуттями любові до рідної землі, до України. Така педагогічна практика повинна випливати з ідеології розбудови української України, але через відому багатовекторність (розумійно — космополітичність, малоросійська психологія) керманичів досі не сформовано ідеології творення незалежної, демократичної, правової, соціальної України.
Наслідки комуністичної ідеології і практики такі страшні, що навіть природні потреби утвердження гуманістичної української ідеології викликають спротив у талановитих вчених. Їх лякають, дратують твори «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!» (І.Франко), «Бояриня» (Леся Українка), «Любіть Україну» (В.Сосюра) тощо. Професор В.Агєєва закликає «не вводити у шкільну програму тексти лише за їх ідеологічну вартість. Не треба гвалтувати почуття, не треба привчати до подвійного стандарту». На перший погляд, правильна думка. Але ж про яку «ідеологічну вартість» іде мова? Про українську! Чи не це злякало шановну Віру Агеєву?! Чи не тому вона наполегливо нав’язує тезу, що «письменство не повинно навчати любити Батьківщину, армію, вождів, героїв тощо»?
У цьому реченні, на нашу думку, змішано і людей, і коней. Коли мовиться про вождів Леніна, Сталіна, Кагановича, Хрущова, Брежнєва, їхнiх підручних Щербицького, Маланчука та багатьох інших винищувачів усього національно-українського та нинішніх вожденят, які продовжують розграбовувати Україну, довели її до руїни, то, зрозуміло, про яку «любов» до них можна говорити?! Але ж українська земля народила сотні, тисячі героїв, які віддали своє життя за визволення України з-під російського, польського, турецького, румунського, угорського, німецького іга. На ідеалах українських патріотів і треба навчати школярів любити свою Батьківщину.
Професор В.Агеєва стверджує, що «завжди цікаво стежити за нюансами якогось психологічного досвіду персонажа, за його любовними пригодами, інтелектуальними колізіями тощо». Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що це так. Отож, і треба добирати твори, у яких би діяли саме такі українські персонажі, щоб у них були такі любовні пригоди, саме такі інтелектуальні колізії, які би не «гвалтували почуття», як це робить щодня телебачення в Україні. Підкреслюю: «в Україні», бо воно ще не стало за своєю суттю українським; це конгломерат російського, американського і навіть африканського, який спрямований на те, щоб українці не виростали патріотами, не ставали справжніми українцями, не любили своєї Батьківщини. Невже і шкільні курси з літератури не повинні виховувати патріотів України? Невже любити свою родину, свій народ, свою державу небезпечніше, ніж поринути у безнаціональну «масову культуру» (агресивну, насильницьку, порнографічну, сексуальну)?!
Хіба можна без емоцій сприймати твердження професора Віри Агєєвої, що «ідеологема служіння народу втратила актуальність»? У зв’язку з цим не лише констатувати, волати треба на весь світ. Але чи почують? В Україні багато тих, яких люди обрали на найвищі посади, направду не служать народові, а лише гребуть під себе, знищують усе, що зветься Україна — мову, культуру, духовність, економіку. У них, безумовно, відсутнє відчуття служіння українському народові. То хіба школярі з них мають брати приклад? Мабуть, не варто категорично стверджувати, що література нікого не навчила розв’язувати суспільно-політичні проблеми; вона, на думку В.Агєєвої, може навчити лише одного — розуміти красу.
Якщо логічно мислити, то саме та людина, яка по-справжньому розуміє справжню красу, здатна розв’язувати також проблеми національного державотворення. Тому українському народові треба повернути національну історичну свідомість, дати, за словами Григорія Сковороди, духовний меч як найвищу естетичну, моральну, патріотичну цінність. Святий обов’язок школи — донести до кожного учня повний гуманістичний зміст української національної ідеї, всебічно розкрити, показати, що незмінною її складовою сутністю є державна незалежність, самодостатня цінність особистості, розвинена національна самоповага, господарська дбайливість, чесність, порядність, патріотизм, взаємодопомога, любов до ближнього, матеріальний добробут. Людина з такими моральними якостями здатна творити особисту Долю, відповідати за Долю родини, нації, України.
