Партнерство рівноправних

Українські жінки мають гарну освіту, довше живуть (у середньому на десять років), є власницями 28% бізнесу (цей показник вищий, аніж у США та Європі). Проте назагал українки отримують на чверть меншу зарплату, аніж чоловіки, за таку ж роботу (в США — на 21%, Європі — 16%). При цьому розрив між кількістю жінок і чоловіків без роботи — майже такий, як у США та Європі. Натомість чоловіки традиційно більше представлені у владі, їм відводиться головна роль. Це — відомості із дослідження зайнятості та добробуту чоловіків і жінок компанії Info Sapiens.

Соціологи стверджують: стереотипи про те, що в економічній сфері чоловік має відігравати головну роль, а жінка — залежну, а також покладання обов’язків із ведення домашнього господарства та виховання дітей виключно на жінок — є одними із ключових факторів економічної нерівності. Як саме ці установки впливають на розвиток суспільства, «День» поцікавився у заступниці директора дослідницької агенції Info Sapiens Інни ВОЛОСЕВИЧ.

— Не вперше ознайомлююся з подібними дослідженнями щодо гендерних стереотипів, зайнятості чоловіків і жінок та інших подібних аспектів, але результати рік за роком практично не змінюються. Яка причина?

— На жаль, дані щодо гендерних стереотипів змінюються не в кращий бік, принаймні, для прихильників гендерної рівності. Якщо порівнювати результати опитування, проведеного в лютому 2018 року, з опитуванням 2009 року, спостерігаємо збільшення кількості прихильників тверджень: «Кожна жінка має народити дитину для реалiзації в життi» (з 54% до 65%); «Чоловік повинен повністю забезпечувати сім’ю» (з 55% до 61%); «Чоловiк у будь-якому разi має бути головою сiм’ї» (з 51% до 57%); «Якщо жiнка працює, а чоловiк сидить вдома з дитиною, то це ненормально» (з 28% до 47%); «Жінки зазвичай погані керівники» (з 20% до 25%).

Якщо 2009 року найменшою мірою підтримували ґендерні стереотипи респонденти віком до 30 років, то 2018-го — респонденти віком 30 — 49 років, тобто це те саме покоління, яке стало на дев’ять років старшим і порівняно з яким молодь дещо «відкотилася» в бік гендерних стереотипів. Це може пояснюватись тим, що покоління 30 — 49 років — моє покоління — дорослішало в «голодні 90-ті», коли в декого не вистачало на їжу, гендерні стереотипи про ненормальність вищих заробітків жінки відступили на другий план, до того ж, у той період у нас відбулася й сексуальна революція, що сприяла емансипації жінок.

Щодо зайнятості, то справді, ситуація за десять років практично не змінилася, незважаючи на кризи 2009-го та 2014 років, при тому, що народжуваність знизилась. Посилення участі жінок у ринку праці мало би позитивний вплив на економіку, але, на жаль, цього не відбувається.

— Судячи з результатів дослідження, гендерні стереотипи наявні в усьому світі — і Європі, і США. У нас це часто пояснюють, зокрема, традиційністю суспільства, можливо, пострадянським минулим. На вашу думку, які причини формування цих стереотипів? Якщо брати США та Європу, то в чому причина практично таких же стереотипів і подібної ситуації — гендерного розриву в зайнятості, менших доходів, меншої частки жінок серед керівників — там?

— Прибічники гендерних стереотипів стверджують, що вони спричинені природними відмінностями між чоловіком та жінкою, але в природі тварини не виховують по-різному потомство чоловічої та жіночої статі, тоді як люди мають різний одяг, іграшки, ставлення й вимоги до дівчат і хлопців. Традиційні гендерні ролі мають відмінності в різних країнах, але причина їхнього формування — владні відносини, прагнення контролювати репродуктивну функцію жінок. Засоби запобігання вагітності були відомі ще в доісторичні часи, але релігійні та традиційні уявлення засуджували ці засоби: так, у Біблії Онан був покараний смертю за перерваний статевий акт. Релігія і традиції примушували жінок народжувати щороку, і, звісно, такі умови ставили жінок у повну залежність від інших людей, насамперед від батька дітей. Якщо звільнити жінку від навантаження хатньою роботою, догляду за дітьми та іншими членами сім’ї, тоді вона зможе повноцінно конкурувати з чоловіками на ринку праці. Таке звільнення відбувається або якщо жінка живе сама, або якщо чоловік та інші члени сім’ї розділяють з нею це навантаження. Але в більшості країн таке звільнення досі є радше винятком, аніж нормою.

Противники жіночої емансипації закидають феміністкам, що буцімто ті штучно намагаються нав’язати суспільству протилежні гендерні ролі жінки-кар’єристки та чоловіка на кухні — тобто боротьба за права жінок сприймається як нав’язування ролей, обернених до традиційних. Доходить до кумедного: наприклад, коли феміністки обурюються з вимоги носити бюстгальтер, деякі жінки навіщось починають розповідати, як їм зручно ходити в бюстгальтерах, тоді як ніхто ж не виступає проти бюстгальтерів як таких, лише за право вибору, носити їх чи ні. Так само і з народженням дітей: якщо жінка хоче і може народжувати багато дітей і піклуватись про них замість того, щоб робити кар’єру, феміністки підтримують її вибір. Більше того, феміністки виступають проти знецінення праці таких жінок, про яких кажуть, наче «вони сидять удома на шиї у чоловіка». Насправді домогосподарки-матері працюють значно більше, ніж вісім годин на день, які їхні чоловіки проводять на роботі, і догляд за дітьми потребує більшої концентрації та відповідальності, аніж більшість робіт. Але українське суспільство відмовляє жінкам у виборі, народжувати дітей чи ні: 65% українців вважають, що «кожна жінка має народити дитину», і лише 32% — що «кожна жінка має право вибирати, народжувати дитину чи ні».

Більшість українців погоджуються з тим, що жінка може бути кращим керівником, аніж чоловік, але при цьому вона має бути, по-перше, насамперед дружиною і матір’ю; по-друге, сидіти вдома з дитиною, бо якщо це робить чоловік — це «ненормально»; по-третє, не заробляти більше, ніж чоловік, бо це «ненормально»; по-четверте, робити всю домашню роботу, навіть якщо подружжя має однакове навантаження на роботі. Мало яка жінка спроможна виконати всі ці суспільні вимоги і при цьому гідно конкурувати з чоловіками на ринку праці.

Якщо жінка хоче більше часу присвячувати дітям і задоволена своїм матеріальним станом, то проблем немає, але якщо немає заощаджень, то є економічний ризик у разі, якщо щось станеться з чоловіком. А якщо не хоче, але суспільство її до цього змушує, а коли вона народить, то нав’язує уявлення про те, що вона «сидить на шиї чоловіка» і є «поганою матір’ю»? Якщо вона не розлучається з чоловіком, який чинить домашнє насильство, бо боїться, що не прогодує своїх дітей? Якщо жінка займається неоплачуваною домашньою роботою, а чоловік заробляє гроші, то в разі розлучення вона часто залишається економічно незахищеною — наприклад, якщо чоловік отримує доходи неофіційно, йому призначають мізерні аліменти, які ще доводиться «вибивати». А деякі чоловіки взагалі відмовляються одружуватись і сміються з жінок, що вони «схиблені на шлюбі».

Боротися можна шляхом просвітництва і створенням сприятливих умов для розвитку жінок, конкретніше: гендерних квот для органів влади, спеціальних курсів та програм підтримки жінок-лідерок, політикинь та підприємиць, розвитку інфраструктури для догляду за дітьми, що має заохочувати і сприяти народжуваності краще за гендерні стереотипи, та інших соціальних переваг. Я, наприклад, борюся з цим шляхом популяризації результатів наших досліджень, які стосуються гендерних ролей, роз’яснювальної роботи про те, що фемінізм — це не нав’язування моделі сильної жінки і слабкого чоловіка. Це — партнерські стосунки, коли чоловік та жінка домовляються про оптимальний розподіл ролей, а не оперують поняттями типу «ти мусиш, бо ти жінка/чоловік», — і ставляться однаково до синів та дочок, що сприятиме вільному розвитку їхніх особистостей

Більшість українців незадоволені своїм матеріальним становищем, і питання «навіщо витрачати зусилля, щоб більше заробляти» для них не стоїть. Але якщо на жінку покладено всю домашню роботу і догляд за дитиною, то в неї просто немає можливості витрачати ці зусилля, навіть якщо вона хоче заробляти. Можливий вихід: справедливий розподіл домашніх обов’язків та покращення інфраструктури з догляду за дітьми. Як свідчать наші опитування, абсолютна більшість жінок, які перебувають у декретній відпустці, хочуть вийти на роботу, але не мають з ким залишити дітей.

— Можете навести приклади країн, де гендерний баланс найбільш очевидний: з найменшим розривом у жінок і чоловіків у зарплаті, жінки найбільше представлені в бізнесі і владі та інші переваги?

— Найменший індекс гендерної нерівності, який враховує гендерні параметри здоров’я, освіти, зайнятості та участі у владі, мають Норвегія та Швейцарія. А найменший розрив в оплаті праці чоловіків та жінок — лише 3,5% — має Румунія, тож економічна рівність чоловіків та жінок — це не феміністична утопія. Гендерна рівність корелює як з економічним розвитком країн, так і з задоволеністю життям.

— Як можна пояснити те, що найбільше жінок-власниць бізнесу — в Гані, Росії, Уганді, Новій Зеландії? Можливо, є якісь спільні причини?

— Щодо африканських країн, то, на жаль, це пояснюється не високою гендерною рівністю, а тим, що там як підприємці реєструються навіть найдрібніші сільгоспвиробники — люди, які щось вирощують на своїх городах, серед яких багато жінок. Щодо Росії не маю пояснень, не досліджувала ситуацію в цій країні, але можу лише порадіти бізнес-активності жінок з огляду на пропаганду «скрєп». Що ж до Нової Зеландії, то вона входить у ТОП-20 країн з найменшою гендерною нерівністю, що корелює з бізнес-активністю жінок.

— Чи бачите ви як соціолог певні проблеми, які можуть виникати в нашому суспільстві за наявності висвітлених дослідженням стереотипів?

— Я вважаю, що гендерні стереотипи сприяють проблемам бідності й усім похідним від неї: короткій тривалості життя чоловіків (як порівняно з іншими країнами, так і порівняно з жінками), нижчій задоволеності життям серед жінок порівняно з чоловіками, насильству над жінками й багатьом іншим. А от яку вигоду ми від них маємо — важко сказати. Чоловікам начебто вигідно почуватися головними і бути обслуговуваними жінками вдома, але вони розплачуються за це комплексом провини за те, що неспроможні гідно утримувати родину в матеріальному аспекті (а в бідній країні більшість таки неспроможні), відсутністю партнерських стосунків (залежна, підпорядкована людина не є партнером), незадоволеністю життям серед жінок і матерів тощо.

Боротися можна шляхом просвітництва і створенням сприятливих умов для розвитку жінок, конкретніше: гендерних квот для органів влади, спеціальних курсів та програм підтримки жінок-лідерок, політикинь та підприємиць, розвитку інфраструктури для догляду за дітьми, що має заохочувати і сприяти народжуваності краще за гендерні стереотипи, та інших соціальних переваг. Я, наприклад, борюся з цим шляхом популяризації результатів наших досліджень, які стосуються гендерних ролей, роз’яснювальної роботи про те, що фемінізм — це не нав’язування моделі сильної жінки і слабкого чоловіка. Це — партнерські стосунки, коли чоловік та жінка домовляються про оптимальний розподіл ролей, а не оперують поняттями типу «ти мусиш, бо ти жінка/чоловік», — і ставляться однаково до синів та дочок, що сприятиме вільному розвитку їхніх особистостей.

Також я намагаюся створити сприятливі умови роботи в нашій компанії для матерів, не допускаю дискримінації та сексизму — у нас чоловіків і жінок приблизно 50/50, але немає жодних конфліктів на гендерному ґрунті. Я вітаю такі ініціативи, як гендерна експертиза дитячих книжок та підручників, гендерні курси для освітян, антидискримінаційні програми та інші прогресивні речі.