Повернення «Вітру»

Багато років мозаїку «Вітер» на проспекті Академіка Глушкова, 11 закривала реклама. Коли новий ресторан Mill Hub почепив на неї свою вивіску, чимало киян обурилось («День» писав про ситуацію в матеріалі «Ми у мистецькій пустелі», №86 за 24 травня), і — унікальний випадок! — керівництво закладу швидко відновило оригінальний фасад споруди. Днями мозаїку відкрили для загалу. Люди, які прийшли на «відкриття «Вітру», а це — знавці творчості шістдесятників, активісти, звичайні жителі Києва, не тільки милувалися панно, а й обговорювали проблеми збереження культурної спадщини.

СЛІД УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА НА ДОНБАСІ

Людмила Огнєва (на фото), яка досліджує творчість художниці близько 20 років, називає Аллу Горську та її колег — Віктора Зарецького, Галину Зубченко, Григорія Синицю — рушіями відродження українського монументалізму у 1960-х роках. У комплексі мозаїк, створених на Донеччині, вони зверталися до традицій попередніх поколінь майстрів і також використовували українські традиційні символи та мотиви з міфів про створення світу. Енергії стихій і космічні символи оживали на стінах посеред одноманітної тогочасної забудови.

Проте творчі задуми художників партійні чиновники намагалися вписати у власні рамки. Панно «Україна» заборонили створювати в Донецьку, бо воно нібито не відповідало специфіці регіону. Довелося замінювати його на зображення місцевих «Прометеїв» — шахтаря та ливарника. Утім, автори все одно органічно вплели його в канву мозаїк із українськими підтекстами. Ці твори — помітний слід українського мистецтва на Донбасі, ще одна ниточка, яка пов’язує його з іншими регіонами України. Художники творили там не просто на замовлення — дехто з них жив і працював на Донеччині багато років.

УТИЛІЗАЦІЯ ПАМ’ЯТІ

Зусилля митців далеко не завжди оцінювалися гідно. У Радянському Союзі після вбивства Алли Горської її ім’я викреслили звідусіль. Про те, що вона є однією з авторок панно у Краснодонському музеї «Молода гвардія», майже не згадувалося. Уже в незалежній Україні наступники партійних бонз підписували дозволи на нищення мозаїк сучасними ремонтами, даючи їм оцінки на кшталт: «Цьому місце на трамвайній зупинці». Ще до початку бойових дій на сході України монументальний комплекс на Донецькій школі №5 перебував не в кращому стані, проте гроші на його реставрацію загубилися між коліщатками бюрократичної системи. Мозаїку в будівлі колишнього магазину «Рубін» у центрі міста ледь не знищили під час ремонту для нового «МакДональдсу».

Із трьох маріупольських мозаїк у вільному доступі зараз тільки одна — панно «Україна». Ресторан із мозаїками «Дерево життя» та «Боривітер» після розвалу СРСР перейшов у приватну власність. Нині вони приховані від людського ока, хоча й збережені в нормальному стані. Схожа доля й у київських робіт шістдесятниці.

ЕСТАФЕТА БАЙДУЖИХ ВЛАСНИКІВ

У 1960-х роках українські архітектори також зверталися до національних мотивів, поєднуючи їх із модерністськими віяннями. Архітектор Анатолій Добровольський спроектував для столиці три ресторани — «Курені», «Полтава» та «Вітряк». До оформлення двох останніх долучилася Алла Горська з товаришами.

Ресторан «Полтава» 2008 року знесли, а ось будівля «Вітряка» і панно «Вітер» на ньому збереглися, хоча всередині заклад втратив оригінальний вигляд. Цей ресторан збудували на виїзді з Києва. Тепер він оточений багатоповерхівками, адже поруч постав житловий масив Теремки. Протягом останніх років там розміщувався байкерський клуб Route 66, власники якого закрили мозаїку своїм баннером, пошкодивши її кріпленнями. У період зміни власників стіна залишалася відкритою, і громадськість вже видихнула з полегшенням — єдине монументальне панно авторства Алли Горської у Києві ціле і ніби доступне для огляду. Проте новий заклад Mill Hub продовжив традиції попередників і закрив мозаїку стіною зі своєю назвою.

На сполох забила мистецтвознавиця Євгенія Моляр, яка випадково побачила наслідки нового ремонту. Вона написала про це у Facebook, пост викликав бурхливу реакцію громади. На ситуацію звернули увагу й журналісти. На щастя, реакція адміністрації ресторану була швидкою та коректною — вони зв’язалися з Євгенією, пообіцяли, що стіну приберуть, мозаїку знову відкриють, і... незабаром зробили це.

ЗРОЗУМІТИ ТА СПРИЙНЯТИ

Оформлення Mill Hub співзвучно вигляду новеньких багатоповерхівок, розташованих за кілька метрів. Багато білого кольору, доповненого глибокими коричневими тонами, літній майданчик із фонтаном, навісами та кріслами, газон біля входу. Мозаїка «Вітер», у якій використано мотиви народного живопису, додає сучасним інтер’єрам історичної родзинки. Власники також виготовили дошку з коротким описом панно, яку розмістили під вивіскою закладу. Євгенія Моляр, яка написала текст для неї, переконує, що це не тільки зробить Mill Hub цікавішим для містян, а й допоможе актуалізувати монументальну спадщину радянського періоду в сучасному міському просторі.

Власники ресторану радо вітали всіх, хто зібрався подивитися на відкриту мозаїку. Зблизька помітно, що «Вітер» значно пошкоджено часом і недбалістю попередніх власників, проте мозаїку ще можна врятувати грамотною реставрацією. Чи візьме це на себе ресторан — невідомо, проте адміністрація пообіцяла «українізувати» свій простір лекціями, виставками та іншими культурними заходами.

Це один із небагатьох позитивних прикладів відстоювання громадою пам’яток архітектури та монументального мистецтва. Особливо складна ситуація зі спадщиною радянського періоду. Безжально псуються будівлі та їхні оздоблення, яким ніхто не надає охоронних статусів. Впливає на це й недбалість власників. Яскравий приклад — Київський річковий вокзал, який стоїть пусткою й поволі руйнується на очах у громади, яка вже чула безліч обіцянок його реконструювати.

Механізм надання мозаїкам і розписам охоронного статусу не прописаний, але навіть його юридичне оформлення не гарантує того, що монументальні твори вціліють під натиском декомунізації. Про музей монументального мистецтва (в інших версіях — пропаганди) говориться давно, проте ця ідея часто має негативну конотацію. Але варто розуміти, що, окрім ідеологічного навантаження, яке є далеко не всюди, деякі речі мають художню цінність, яку легко втратити через варварські підходи.

Звісно, громада стає активнішою та уважнішою, користується мультимедійними технологіями, швидше реагує на порушення. Проте не кожен пересічний громадянин є мистецтвознавцем (навіть чиновники грішать «тролейбусними зупинками»), та й за всім не встежити. Тож дослідження цінності пам’яток та їхню охорону  краще перевести на професійні рівні — як культурний, так і законодавчий.