«Просвіта» – як ресурсний центр для ініціатив

Трохи більше року тому обласну організацію «Просвіти» на Чернігівщині очолив молодий ветеран АТО Олександр Шевченко. Що йому вдалося зробити за цей час? І чи змінилися цілі та завдання, що ставила собі ця громадська організація 110 років тому, коли виникла в нашому регіоні з ініціативи Михайла Коцюбинського? Про це, і не тільки, розмовляємо з Олександром в офісі «Просвіти» — колоритній старовинній будівлі в історичному центрі Чернігова (це так званий «будинок морського вовка»), що організація орендує вже зо два десятки років.

«ЧАСИ КАБІНЕТІВ МИНУЛИ»

— Олександре, чим займалися до того, як вас обрали головою обласної організації?

—  Народився та виріс в Чернігові, закінчив тут середню школу та кооперативний технікум, отримав середню спеціальну освіту як товарознавець і фахівець з комерційної діяльності. Зараз заочно навчаюся в інституті історії імені Лазаревського. Займаюся підприємницькою діяльністю, відновив видання газети «Сіверщина», засновником якої є обласна «Просвіта». До діяльності цієї організації дотичний десь з 2001 року, був і волонтером, і активістом, далі — член правління, заступник голови. 

— Цікаво, а що привело саме в цю організацію?

— Напевно, мої погляди, бажання щось робити. Колись був членом деяких націоналістичних організацій, шукав однодумців, був прихильником «Тризуба» імені Степана Бандери, де керівником був Дмитро Ярош. Потім почав очолювати «Молоду просвіту», вступив до товариства. Наприкінці 1990-х наша «Просвіта» поступово занепадала, я намагався щось підказати, взяти участь в управлінні, але оскільки був молодий і недосвідчений, до мене не завжди дослухалися. А 2015 року довелося прийняти головування фактично мертвою організацією. Я на той час вже відслужив, демобілізувався, повернувся, шукав себе.

Кожен окремо член організації щось робив, інколи зауважуючи, що він просвітянин. Але системної роботи в нас не було. Щоб працювала організація, треба вибудувати систему, а щоб була системна робота, потрібна інституційна підтримка. На жаль, жоден чиновник сьогодні цього не розуміє. А міжнародні фонди, в принципі, такі напрямки не підтримують. Гроші дають тільки на проекти. А на цьому далеко не поїдеш. Утримання будинку, що перебуває в доволі занедбаному стані, ремонти, — це все гроші. І чималенькі. Так, орендна плата за нього невелика, а от комунальних набігає чимало. Бувало, що з власної кишені платили. Допомагають громадські організації, з якими ми зараз налагоджуємо співпрацю, деякі підприємці, що нас підтримують.

Є плани об’єднати всі ці організації в активний громадський рух, активніше вести проектну діяльність. А в перспективі — створити ресурсний центр для громадських ініціатив, активістів. Часи кабінетів, на мій погляд, минули. Є бажання відновити роботу книгарні, проводити тут майстер-класи, можливо, створити сувенірну майстерню. Дуже хочеться, щоб життя тут вирувало. Плануємо свою діяльність і в тих напрямках, як було в «Просвіті» за часів Коцюбинського: лекції, творчі зустрічі, виставки.

— Вважаєте, в цьому є потреба?

— Звісно, є! Адже Чернігів залишається переважно російськомовним.

«Я ЙШОВ ОБОРОНЯТИ РОДИНУ, НАЦІЮ»

— Ви розмовляєте українською. Так з дитинства повелося чи це був свідомий вибір? І чи вплинуло перебування на фронті на ставлення до цієї теми?

— З дитинства у нас в родині говорили суржиком. Я закінчував російськомовну школу, дружина родом із Довжика, а це Чернігівський район, там теж мають свою говірку. Так що я почав говорити українською, коли зацікавився громадським рухом, патріотичним, і з’явилося відповідне коло спілкування. Чи вплинуло на мою думку перебування на фронті? Важко сказати. Я сам зараз у роздумах... 

Взагалі питання мови, патріотизму — складне. Бо такі поняття, як «патріотизм» і «націоналізм» у нас якось не так сприймаються. Я переконаний, що без мови нема патріотизму. А як до цього приєднати поняття «націоналізм» та «нація»? Як на мене, патріотизм — явище більш політичне, пов’язане з поняттям «держава». Якщо говорити про людей, які воюють, я б не сказав, що вони патріоти, це здебільшого націоналісти. Особисто я вважаю себе націоналістом. Для мене це поняття пов’язане з корінням, родом. Чи йшов я воювати за державу? Навряд чи, особливо зважаючи на нинішній стан управління. Я якраз йшов обороняти родину, націю, як і більшість хлопців, які воювали тоді та й зараз воюють. Так що «патріотизм» для мене поняття більше політичне. У нас багато маніпулюють цими поняттями. Мабуть, так ще з радянських часів повелося.

— До речі, ви пішли на фронт як доброволець чи за повісткою?

— Як доброволець, але за повісткою. Тобі була така процедура: хлопці йшли у військкомат, їх записували, а коли почали формувати батальйони, почали дзвонити, запрошувати. Так що повістку я отримав вже у військкоматі. Бо до якогось підрозділу ти мав бути приписаний, аби отримати зброю офіційно. Хоча були серед нас і такі хлопці, котрі самі добували собі зброю в бою.

«Є ВЕЛИКЕ НЕДОПРАЦЮВАННЯ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ»

— Олександре, якщо повертатися до діяльності чернігівської «Просвіти», то чим конкретніше плануєте займатися?

— Є велике недопрацювання у сфері інформаційної безпеки. Є потреба в якісних інформаційних ресурсах. Їх у нас бракує. Ті, що виходять на теренах Чернігівщини, я не можу назвати медіа, бо там дуже багато проплачених матеріалів, немає власної думки, позиції видання.

Тому передусім ми відновили газету «Сіверщина». Вже півроку виходимо, дуже повільно, але нарощуємо тираж, зараз це тисяча примірників. І все це тримається на власному ентузіазмі. Особисто я задіяний у багатьох процесах: це і утримання будинку, а тут інколи доводиться бути і слюсарем, і електриком, на мені і видання газети, і проектна діяльність. Робити все якісно не виходить. Чернігівській «Просвіті» нині бракує ресурсів: і людей, бо багато наших волонтерів нині на фронті, інші втомилися, адже війна триває вже три роки, і грошей...