Що наші нащадки покажуть наступному поколінню гостей Києва?!

«День» на своїх сторінках постійно б’є тривогу з приводу велетенських новобудов, які ростуть у нашій столиці, як гриби після дощу, що змінює його первозданну красу і наражає на природні й техногенні небезпеки. Ось і 26 березня цього року в актуальних матеріалах «Час вивчити: як виникли «пам’ятники корупції»?», «Історичний Святошин руйнують» Інна Бірюкова вкотре пише про цю наболілу проблему, яка, на мою думку, стосується не тільки мешканців Києва, а й усіх тих, кому небайдужа доля національної історичної й культурної спадщини.

Століттями Київ чарував українців і всіх, хто прибував до цих легендарних і святих місць, своєю неповторною красою, оспіваною у поезіях і піснях, котру йому надали Дніпро- Славута і зелене море його високих лісистих пагорбів. А золоті бані Свято-Успенської Києво-Печерської лаври в її бароковому оздобленні з кінця ХVII століття навіки велично вписалися у навколишній мальовничий ландшафт, утверджуючи Київ, як один із найбільших центрів світового православ’я. Чотириярусна дзвіниця Лаври, вдало спроектована архітектором Й. Шеделем, зі своїм неповторним силуетом стала домінантою навколишнього простору, що завжди викликає в нас щемливі емоційні переживання від дотику до сивої давнини. Без усього цього рукотворного і богонатхненного неможливо уявити наш Київ.

З тих пір ніхто не відважувався порушувати неповторну красу «матері городів руських», бо знали: будь- яка нова «чужорідна» споруда може внести великий дисонанс у сформований століттями навколишній ландшафно-архітектурний простір.

У радянську добу, коли до пам’ятників сакральної культури було відомо яке ставлення (у 20—30-х роках їх знищено в Україні десятки тисяч), історичну панораму Києва було назавжди порушено демонічною руйнацією Михайлівського Золотоверхого, Микільського військового соборів, інших унікальних культових споруд.

1981 року на догоду Москві поруч із Лаврою звели нового «колoса» — застиглу статую жінки, закутої у сталевий панцир. Відкриття цього «шедевра» (головний автор проекту — Є. Вучетич) застійної доби тоді приурочили до приїзду в Київ генсека Л. Брежнєва. Ніхто тоді не дослухався до голосів архітекторів, громадськості, котрі просили не спотворювати мальовничу панораму правобережного Києва. Та у повний голос стати на захист столиці у ті часи було надзвичайно важко — воля партії була над усе. Тодішні можновладці по-волюнтаристському вирішили, що в Києві повинна бути така ж гігантська статуя Батьківщини- матері (понад 65 метрів), що і на волзьких берегах (У Волгограді). Взагалі, зводити гігантські споруди з пропагандистською метою було типовим явищем для комуністичної доби. До уваги не бралися ні доцільність, ні естетичний вигляд цієї циклопічної статуї, котра душить навколишній простір своєю присутністю. Якщо статуя Свободи у Нью-Йорку вдало вписалася у тамтешнє хмародерне оточення, то у Києві згадана велетенська скульптура виглядає якось хворобливо незугарно. А тому телеоператори, показуючи правобережний Київ, сором’язливо відводять камеру від згаданої монументальної споруди над Дніпром.

У ринкових умовах, у які Україна ввійшла на початку минулих 90-х років, почалася хаотична забудова Києва (серед іншого і його історичної частини). Нині не можна без болю дивитися на посталі то тут, то там модернові споруди з еклектичними елементами різних стилів минулих епох, котрі стрімко «наступають» на Київ, змінюючи його архітектурне обличчя у центральній частині. Це — різні офісні комплекси, житлові, готельні споруди, розважальні центри тощо.

Архітектурний силует Києва за останні десять років дуже змінився. І, на жаль, не в кращий бік. Центр нашпигований такими собі архітектурними монстрами у склі й бетоні. Заповідні зони опинилися в оточенні цих супермодернових будов. Вони душать їх, тіснять, і здається — ось-ось знищать.

Старожили Києва майже зі слізьми на очах кажуть, що рідне місто стало чужим для них, бо воно втрачає свою колишню красу і все меншає тут куточків, де можна відпочити у тіні парків і скверів, подихати свіжим повітрям. До того ж небувала кількість автотранспорту значно погіршила екологічний стан у столиці. Київ почав не радувати і милувати око, а втомлювати своєю метушнею, нагромадженням велетенських будов. Це відчував не раз і я, порівнюючи своє студентське життя у Києві в 70-х роках минулого століття із сьогоднішнім. Маю на увазі санітарний стан міста, коли воно ще не було піддане страшній атаці Чорнобильського лиха.

Уже не раз преса і телебачення порушували питання про недопустимість невмотивованої забудови історичної частини Києва — Володимирської вулиці, Михайлівської площі, а також Подолу, Печерська та інших прилеглих до центру кварталів висотними будинками. І тут міська влада повинна була б першою стати на захист столиці від хаотичної забудови, щоб не було втрачено історичне обличчя стародавнього Києва. Складається враження, що вона, ця влада, не є господарем міста. У вирішенні доленосних питань життя столиці вона інколи стає безпорадною. Нерідко нехтує думкою фахівців, громадськості. Згадаймо недавню обурливу подію у Києві, коли захисників довкілля від будівництва, котре погіршує життя людей, почали бити найняті господарями будови молодики.

Експансія хмарочосів у центральній частині Києва вже поставила під загрозу існування історичних пам’яток. Під самими стінами Софійського собору планувалося будівництво «висотки». Коли рили котлован, мури собору дали тріщини. Громадськість почала бити на сполох: під загрозою опинилася архітектурна пам’ятка світового значення, котра перебуває під охороною ЮНЕСКО.

Р. Кухаренко, в.о. керівника управління охорони пам’яток історії Києва, ще 19 травня 2005 року розповів «5 каналу» про причини хаотичної забудови Києва. Він зокрема наголошував на тому, що йде проектування «тичок» (багатоповерхових споруд) у різних місцях, для яких «вибиваються» різні ділянки землі. Та мало що змінилося з того часу.

Нема чого дивуватися: де існують бізнесові інтереси, там ніхто не бере до уваги питання цінності історичних пам’яток, нашу відповідальність перед нащадками. А як тоді бути з національними інтересами у процесі забудови Києва, інших історичних міст України? Чому ними нехтують і чому їх ніхто не може належним чином захистити? Існує й законодавство щодо забудови Києва, і не тільки його, яке, втім, не виконується. Правовий нігілізм у всьому — характерна ознака часу для сьогоднішньої України.

Та хоча б повчилися в інших європейських країн! Завжди обережно і продумано ставляться до забудови центральних історичних частин Відня, Будапешта, Парижа, Праги та інших столиць. Тут зберегли їхнє давнє архітектурне обличчя, провівши упродовж десятиліть ґрунтовну комплексну реставрацію пам’яток.

У нас же бізнес часто пре танком напролом і робить усе, що вважає за потрібне. Підкупити будь-якого чиновника, запропонувавши йому хабара, — звичайна справа у нинішніх ділових відносинах. А оскільки бізнес «засів» міцно і в українській владі на різних її поверхах, не завжди переймаючись долею національної культури, то і виходить ось така невтішна картина із забудовою столиці, її історичної частини. І нічого тут не вдієш. Скажімо, тридцятиповерховий будинок, хоч і зведений з різними дозвільними порушеннями, не так легко розібрати. Таких у Києві набралося десятки, якщо не сотні.

Отже, на сьогодні маємо у столиці України різноманітну сучасну архітектуру, котра ніби відбиває сум’яття у мізках, парадокси нашого непростого життя, відсутність дієвої турботи міської влади про збереження історичного обличчя Києва, котре спотворюється хмарочосами. Вони виростають там, де вкажуть своїм перстом замовники висотного будівництва. Їм нерідко прислуговує міська влада, заплющуючи очі на те, що від такого будівельного буму під загрозою опиняються унікальні історичні пам’ятки Києва. Вони вже навіть почали заважати діловим людям, які не дуже переймаються долею національної культурної спадщини, здійснюючи свої амбітні проекти. Хто ж і коли вплине на їхню свідомість, зупинить хаотичну забудову столиці?

Чи після нас, як мовиться, хоч потоп?..