УКРАЇНСЬКI МАТЕРI

— Мамо, а куди ото летять журавлі?

— У вирій, синку, у вирій...

— А де він, мамо, той вирій?

Мати знизала плечима і продовжила вдивлятись не у синє-синє небо, де грайливо підпирали його журавлі, журавлихи і журавлики: не відвертала погляду від запилюченої дороги, по якій топтали землю мільйони чоловічих ніг, ще учора здорових та дужих, але уже підкошених смутком, ганьбою, недоїданням та переживаннями.

— Мамо, а куди женуть цих людей? — знову спитав хлопчик, що неслухняно тріпався на руках здорової молодиці.

Вона погладила його голі ніжки, поцілувала у пухке личко і сказала:

— Не у вирій, синку, не у вирій, бо у вирії тепло і затишно. Їх женуть з однієї ями, уманської, кудись в інші ями, де не всі з них виживуть. Онде уже двоє впало. І зараз по них можуть стріляти...

Мати затулила обличчя хустиною, повернулась спиною до пекельної дороги разом із трирічним синком, а коли знову глянула, колона полонених, особливо одягнених — переважно у пошарпаний сільський одяг, наче погустішала. Чи, може, так здалося?

...Не здалося. Переможці (а це були німецькі вояки) брали під конвой і чоловіків у пошарпаному сільському одязі, яких полями і яругами блукало чимало. Якщо безволосий, стрижений наголо — значить, переодягнений радянський боєць. Але ловили та відправляли до колон по лонених і тих, хто мав гарного чуба, бо бачили в них командирів чи політпрацівників. (Німці рядових вермахту не обстригали, а у Червоній армії був інший порядок.)

Оксані дев'ятнадцять. Але вже стільки набачилась на своєму віку. Проте навіть у той страшний голод, що був вісім років тому, коли попід хати їздили підводами і стукали у вікна, питаючи, чи є вже мерці, аби везти на цвинтар, — навіть тоді (меншою була!) не було так страшно, як тепер, коли побачила, як зростає колона бранців, наповнюючись чоловіками у цивільному одязі.

— Боже милий, та що ж це діється?

Небо закрутилось над землею, Оксані здавалося, що вона ось-ось упаде. Але пересилила себе, дивилась, дивилась. Нема серед гнаних і голодних її Івана, коханого і такого доброго до людей чоловіка, Тарасикового батька, також, мабуть, найніжнішого у світі.

Ідуть, ідуть та йдуть. Похилені, в просолених сорочках, босі або ж у порваному взутті. Під дулами автоматів, лезами штиків.

А журавлі у небі летять і летять. Вільно і безперешкодно.

Згадалася пісня «Чому я не сокіл, чому не літаю? Чому мені, Боже, ти крилець не дав?». Тоді б вона кожного нещасного винесла на своїх крилах з цієї смертельної колони. ...І ось Бог почув її тихий молитовний плач. До неї з колони протягає руки високий русявий чоловік:

— Дай мені хлопчика...

Вона заніміла, але... ніжно передала Тарасика незнайомцеві. Той став цілувати хлопчика, йдучи крайнім у колоні.

Небо знову закрутилось над землею, а сонце сховалось за чудернацьку волохату хмару. Проте журавлі летять. І кожен наче питає: «Що ти зробила?». Цим наче бідкались, лякаючись, дивуючись тисячі й тисячі жінок, дідів та дітей, що від світанку до смеркання стояли уздовж шляху, яким гнали та гнали полонених. Що вона зробила? Зараз конвоїр порішить з автомата і того русоволосого, і дитину, та й саму її.

Чоловік у невійськовому одязі, крайній у колоні, все віддалявся та віддалявся. Вона уже хотіла кинутись бігти, як раптом німецький солдат уперішив палицею русоволосого, аби той йшов з дитиною геть, не заважаючи колоні рухатись. «Век! Век! Век!»

Розголос пішов од села до села. Одні казали, що могло статися непоправне, інші непідробно називали це подвигом тієї жінки. Правда, й Тарасик так цілував свого «татуся», думаючи, що то справді його рідний, так обіймав його, що вже й немолодий німецький охоронець повірив.

Автор цього спомину також у свої одинадцять років стояв серед тисяч наших людей на узбіччі шляху мучеників, але сам не бачив цього. Проте вже увечері почув, як жінки говорили про ту молодицю, що визволила з полону незнайомого, чужого їй чоловіка. Казали і про його особливу кмітливість... Але вже через багато років авторові довелося прочитати про цей подвиг української матері у прозі Євгена Долматовського, автора виняткового твору «Зелена брама», багатьох відомих пісень, у тому числі «Ой, Дніпро, Дніпро». Він також був серед тих мучеників, яких гнали з уманського концтабору через Гайсин, Немирів на Вінницю. І достовірно засвідчує цей героїчний вчинок українки.

...Калашник. Калашник. Калашник. Щодня чутки про героя, який визволяє бранців, що їх зібрали, аби гнати на каторжні роботи, або який сидить у театрі поруч з німецьким генералом і приклеює до його мундира записку «Сидів Калашник». А далі — все більше і гучніше. Розтрощені поліцейські дільниці, окупаційні комендатури, знищені найжорстокіші коменданти і їхні прислужники, забрана з млинів мука, що призначалась для вермахту, зірвано міст, посаджено у бочку попа, який благословляв їхати і працювати на Німеччину (і попереджено, щоб не рухався, бо «зверху міна»). Одного травневого дня сорок другого року спинився рух на багатопотяжній залізниці між Вінницею і Києвом. Бо на приколійних стовпах висіли попередження: «Я на вас чекаю. Калашник». І так од Вінниці до Києва. Мінерам вистачило роботи.

Калашник — це був дух народний, це була сила, і ми, хлопчики, мріяли піти у ліс і приєднатися до нього. Ходили чутки, що у нього 100-тисячна армія, і цей розгомін кружляв од Дону до Карпат. Лише багато літ по війні я дізнався, що його загін рідко коли перевищував 25 бійців.

Калашник діяв як справжній український герой. Чому саме український? Це я також зрозумів через багато років по війні. Наш «вождь і учитель», який виступив із зверненням до народу аж на 12-й день з початку війни, закликав «убивати німців на кожному кроці». А їхній фюрер Гітлер наказав за кожного убитого рядового вояка рейху розстрілювати 10 місцевих жителiв. А за офіцера — 100. Крім того, спалювати села. Але коли на місці помсти окупантам знаходили оголошення: «Це зробив Калашник», — у логічно точних німців не виникало спокуси вбивати не-калашників та палити хати.

Осяяний легендами, герой Калашник увійшов в українську історію і залишиться навіки в ній, як і мармурова плита у містечку Дашів на Вінниччині з написом «Легендарному партизанові Калашнику І.І.».

Але що ми знаємо про його оточення, близьких та рідних? Адже герої не виростають і не діють у порожнечі... На початку далеких 70-х років уже минулого століття мені вдалося відвідати невелике село під Гайсином — Рахни Лісові (до речі, рідне село Василя Стуса). Там проживали дружина і донька Калашника.

Марія Валер'янівна, зморщена, згорблена тяжкою працею та життям, розповіла багато про Івана Івановича (дещо я зміг використати у повісті «Куди летиш, журавлику?» та у романі «Вогонь на себе»).

Калашник рано залишився без матері, але часто повторював її повчання: «Люби рідну землю, захищай людей!». І коли почув, що староста розтоптав конем дитину, то сказав дружині і її матері: «Він не має права на життя». Вирішив покарати злочинця принародно. Але узяв поради у дружини та її матері. І вони погодились, що він всенародно буде оголошувати про свої дії. Аби люди не страждали. А на руках у Марії Валер'янівни залишалася двотижневого віку Людочка та бешкетував трирічний Віталька.

МАТЕРІ благословили єдиного свого годувальника і захисника на найтяжчу в житті працю. І чекали найгіршого. Проте вороги вирішили брати хитрістю. Вони то кидали їх з дітьми у підземелля, то випускали, сподіваючись, що їхня гроза Калашник прийде побачитись і вони його схоплять. І так багато місяців.

По вигнанні німців Марія Валер'янівна, нагодувавши дітей, йшла на світанні разом з іншими матерями впрягатись в борони. Великій перемозі та мільйонам тих, хто її виковував, потрібен був хліб...

«Він був майже дитиною, але сам пройшов, несучи важливі документи, близько п'ятисот кілометрів по ворожих тилах», — так характеризував відомий партизанський командир Д.М. Медведєв тринадцятирічного Володю Саморуху у книзі «Сильні духом». Від встановлення зв'язку з Москвою залежала доля вінницьких партизанів, котрі знемагали у кривавих боях з карателями. Багато чого зазнав хлопчик на тяжкому шляху, але з честю виконав завдання. За це був нагороджений орденом Червоної Зірки. Мені вдалось написати про його подвиг повість, яка мала кілька видань, у тому числі зарубіжних, та побувати з ним у зарубіжному плаванні на торговому судні. Зараз Володимир Петрович мешкає в Одесі.

— Що було головним рушієм? — питав я його.

— Мабуть, мамине напуття: «А ти, синку, борися разом з дорослими!»

Це мама гукнула йому з поїзда, який тікав на схід і не спинився, а лише притишив хід на їхньому полустанку, де вона мала злізти, а син її мав обійняти.

...Герой. Героїня. Хто вони? Це люди, які мають служити прикладом, взірцем усім наступним поколінням. І погано, гірко забувати про них. Бо, як кажуть на Кавказі, хто в минуле стрельне з пістолета, у того майбутнє гахне з гармати.

Україна мала і має справжніх героїв. Але найбільшим, найславетнішим у віках героєм є УКРАЇНСЬКА МАТИ. Вона й сьогодні з нами, МАТИ кожного з нас, хоч де б душа її перебувала, — в небесах чи на землі.