Візуальний наратив спротиву

Нещодавно світ побачила книжка портретних замальовок «Свої, чужі та інші» голови клубу карикатуристів «Архігум», заслуженого архітектора України Віктора КУДІНА. Якось в одному з інтерв’ю Віктор Петрович зазначив: «Є професія — художник, це — майстерна рука, а карикатурист — це голова. Якщо голова оригінально працює, то карикатурист завжди знайде спосіб, як рукою надряпати те, що придумалося». І як показує наша історія, часто карикатура — це справді про ідеї та цінності. А в авторитарні часи вона лишається чи не єдиним острівцем свободи. Детальніше про роль карикатури в наративі спротиву, її місце у сучасному інформаційному просторі та про Музей карикатури в Україні як супермету — у розмові з Віктором Кудіним.

ПОРТРЕТНІ ЗАМАЛЬОВКИ ЗА 50 РОКІВ

— Вітаємо вас із виданням книжки портретних замальовок «Свої, чужі та інші». Як вона формувалася? Роботи за який часовий проміжок тут представлені?

— Найперший малюнок тут із 1970 року. Я тоді був на другому курсі, і в нас Капранов викладав вищу математику. Мені здавалося, я її ніколи не зможу подолати. Проте, зціпивши зуби, я п’ять разів читав одне й те ж і зрештою склав, і з тієї радості намалював викладача. Тож у книжці зібрані портретні замальовки за 50 років.

Усі ці шаржі малювалися під час різних подій, зустрічей із друзями. Їх зібралося чимало, і тоді Ігор Лук’янченко (який, до речі, працював карикатуристом у «Дні», разом з Анатолієм Казанським) запропонував: «Давайте ми створимо «Клуб намальованих Кудіним» і видамо таку книгу». Ми багато шаржів збирали по «Фейсбуку», нам їх надсилали, але більшість — це «залишенці», тобто ті, які лишалися в мене, які я не дарував. Тут представлені портрети багатьох моїх колег — архітекторів, карикатуристів... Багато людей вже пішли від нас, проте вони далі живуть у цій книжці.

Щодо назви, то «чужі» тут не в прямому сенсі, просто це частина поетики — «Свої, чужі та інші». Хотіли замінити іншим словом, проте не вдалося.

— Розкажіть, будь ласка, про специфіку роботи над карикатурою? Якими вміннями потрібно володіти, окрім художницьких? Адже карикатура — це більше, ніж просто малюнок.

— Карикатурист може вийти з кого завгодно — з архітектора, радіофізика, медика... — наприклад, дуже відомий карикатурист, художник Леонід Тишков. Можна стверджувати, що карикатурист має бути філософом, підніматися над ситуацією, але це ми кажемо по роботах, а як саме воно народжується — ніхто не знає. Було багато спроб навчати студентів карикатури, але якось не складалося. Можливо, вони проходять якісь курси. Наприклад, історії карикатури.

«КАРИКАТУРИСТ ЗАВЖДИ НА БАРИКАДАХ»

— Нерідко карикатура стає певною мірою наративом спротиву.

— Карикатура — це точно спротив, а карикатурист завжди на барикадах, проти влади, хоч якою вона є. Взяти до прикладу наш «Архігум», заснований у 1983 році, ясно, що ми були на барикадах. І всі це розуміли. Тоді взагалі будь-яка організація була «під ковпаком» спецслужб, а клуб карикатуристів передусім. Туди завжди хотіли засунути сексота і знати, що там робиться. Вони підходили, розмовляли, ходили за нами.

ІВАН МАРЧУК

Після розпаду Радянського Союзу карикатуристи кілька років не знали, про що малювати. Ми вже не на барикадах, не маємо цього стовідсоткового ворога, проти якого воювали. Тому було певне затишшя в карикатурі.

— Як ви оцінюєте розвиток сучасної карикатури?

— На нинішньому етапі, в умовах, коли друковані мас-медіа поступово зникають, а ті, які є, практично зовсім не друкують карикатуру, її замовляють дуже рідко. Зараз я, можна сказати, не друкуюся, не заробляю на карикатурі. І я не знаю, як виживають карикатуристи. Їхні малюнки здебільшого можна побачити в мережі, зокрема «Фейсбук». Проте вона нерідко переповнена зовсім іншою карикатурою — якісь котики, зайчики. Якщо тебе в друзях немає серйозних карикатуристів, то їхніх робіт ти й не побачиш. Добре, що «День» це турбує, і в цій газеті можна побачити карикатуру.

Тож коли я спілкуюся з іншими мас-медіа, то завжди нагадую, що треба друкувати карикатуру — не важливо, чи це журнал про художників або про моду. Карикатура повинна бути, вона живе у кожному суспільстві, у кожному прошарку людей, і вона має там бути, це потрібно поширювати.

«АНАТОЛІЙ КАЗАНСЬКИЙ — ЛЮДИНА РЕНЕСАНСУ»

— Можливо, те, що карикатуру не використовують у ЗМІ, є сигналом того, що в медіа поступово зникає попит на глибину. Адже карикатура — саме про це. Це зазвичай ємкий образ, який по-іншому представляє певну ситуацію, викриваючи справжню суть речей...

— Карикатура залежить від карикатуриста. Той, хто бере участь у «Дні», Віктор Богорад, — це геніальний художник. До речі, у цій книжці він також є — надіслав свій шарж. Це справді філософ, який займається темами, які живуть вічно, які дуже важливі для людства, а не тими, що живуть один день.

ЛАРИСА ІВШИНА. 2019 РІК

Унікальною людиною був і Анатолій Казанський. Ми працювали разом, придумали й спробували видавати журнал про карикатуру, але до нас одразу ж прийшов КДБ. Тож ми видали тільки 50 екземплярів. Коли народився «Архігум», то виставки клубу були андеграундом, однією великою барикадою. Концепцію усіх виставок завжди придумував Анатолій: конструкції, інсталяції, музика — це все його ідеї. Щорічні книги відгуків збереглися й досі. Не можна було без захвату дивитися, коли Толя починав малювати, заповнюючи з верхньої частини аркуш, за 20 хвилин, босхівськими фантазіями, де все було поєднано незбагненними зв’язками, де одне витікало з іншого і третьому підморгувало. Анатолій Казанський — це людина Ренесансу, яка могла все. Він писав неймовірні романи, у нього їх десь до двадцяти було (не знаю, де вони тепер), вірші, він вирізав неймовірну скульптуру, малював карикатури, придумував абетку для всіх мов і був впевнений, що придумає вічний двигун.

«ЗОЛОТА ДОБА УКРАЇНСЬКОЇ КАРИКАТУРИ»

— А яка зараз у світі ситуація з карикатурою?

— Дуже добра, особливо це можна сказати про Іран, Китай, Філіппіни, країни Європи. Це та карикатура, яка виникла в 1930-ті роки — гумор для неписьменних, гумор без слів. Карикатура у США — завжди з текстами. Також зараз проводиться дуже багато конкурсів, і це дуже круто. Україна підтримує цю ініціативу і також проводить кілька конкурсів. Це чудово, що ми намагаємося брати у цьому участь.

— Щодо конкурсів. Зазвичай, коли розповідають про «Архігум», то обов’язково згадують про понад 600 перемог на конкурсах карикатури в 38 країнах світу...

— Час, коли був заснований «Архігум», — це золота доба української карикатури. Ці карикатуристи завойовували стільки призів, як не кожна країна могла здобути. Якщо говорити про Юрія Кособукіна, то він завоював більше тисячі призів, з яких близько 300 — тільки перших, Володимир Казаневський — також має неймовірну кількість призів. Водночас зараз у «Архігум» приходить не так багато молоді. Нас як було 10— 12 людей, так і залишається. Але Клуб є, і ми щорічно (окрім цього року, бо карантин) проводимо 1 квітня не тільки свої виставки, а й запрошуємо гостей.

ВІКТОР БОГОРАД. 2013 РІК

До речі, нещодавно наше бюро спроєктувало у Львові BANKHOTEL, який здали у 2018 році. І вдалося домовитися із замовником, щоб тамтешній бар, який назвали «Сатирикон», став галереєю і там виставлялися найкращі карикатуристи України й світу. Тому це, можна сказати, галерея карикатури «Сатирикон». До речі, така назва пов’язана не тільки з відомим твором давньоримської літератури. На початку ХХ ст., до 1918 року, у Санкт-Петербурзі видавався журнал «Сатирикон». Його головним редактором був Аркадій Аверченко, наш земляк, тож ми назвали галерею на його честь.

— Також відкрилася ваша виставка живопису «Внутрішній сад». У своєму дописі ви написали про неї лаконічно: «Цю виставку я готував давно. А все вийшло спонтанно. Ну от». То коли ви почали роботу над нею?

— Ця виставка малювалася давно, і тоді якраз подумалося, що це мій внутрішній світ, внутрішній сад. Потім почалося створення цілої серії. Загалом, робіт вийшло небагато, водночас завжди хотілося їх виставити, але не виходило. І якось Олег Смаль, який є куратором Муніципальної галереї мистецтв у Києві, запропонував зробити виставку. А картини в мене все одно стоять, то й вийшло, що ця виставка організувалася спонтанно.

У ПЛАНАХ — МУЗЕЙ І «АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАРИКАТУРИ»

— Які маєте подальші задуми?

— Вирішив видавати книжки наших друзів-карикатуристів. Уже готові видання Юрія Кособукіна і Анатолія Василенка. Коронавірус дещо завадив планам, проте, думаю, ми продовжуватимемо цю справу — будемо й надалі видавати найкращих карикатуристів.

Насправді цю діяльність ми започаткували дуже давно, ще коли «Архігум» тільки відкрився. Ми видали один альбом і назвали його «Антологія української карикатури» з великими надіями. Утім, гроші швидко закінчилися. Пройшло 16 років, і якраз цьогоріч, думаю, ми таки видамо другий том антології української карикатури, буде ще третій. Ми однозначно підготуємо «Антологію української карикатури». Хто хоче нам допомогти в цьому й долучитися до цієї благородної теми — усіх запрошуємо.

Також одного разу я потрапив у музей Вільгельма Буша в Німеччині (німецький музей карикатури й графічного мистецтва), який держава організувала у неймовірному палаці, й побачив, скільки там відвідувачів-дітей. Цілий клас іде, і вчителька розповідає їм про карикатуру як дзеркало історії. Я собі уявляю, як було б добре, якби в нас було щось аналогічне.

Тож у нас є супермета — побудувати в Україні музей карикатури. Там можна було б побачити й Остапа Вишню, і Аркадія Аверченка, і Тарапуньку й Штепселя, а також наших найкращих карикатуристів — Юрія Кособукіна, Анатолія Казанського... Це було б чудово. Нехай хтось почує і зможе долучитися до нас. А наше архітектурне бюро безкоштовно спроєктує музей. 

Отже, треба знайти гроші, побудувати й зробити. І все буде. І діти туди ходитимуть, їх навчатимуть, і художникам буде куди віддавати свої роботи, і у світі всі знатимуть про нас — тому що проводилися б конкурси, приїжджали б майстри.