БРИТАНІЯ: ЦІННІСТЬ МОДЕРНІЗОВАНОЇ ТРАДИЦІЇ

Декілька днів тому, 6 травня 2023 року, в британській столиці відбулася подія, що привернула до себе увагу цілого світу: коронація нового короля Чарльза ІІІ. Постать новопосталого монарха, його поведінка, показові деталі регламенту коронації (включно зі «священною ложкою», за допомогою якої відбувається помазання монарха і «вік" якої – понад 1000 років, і з королівською каретою, котру використовували ще у ХУІІІ столітті) активно коментуються у світових ЗМІ.

Навряд чи є доцільним переповідати всі подробиці знаменитої церемонії (її бачили мільйони і мільйони людей на різних континентах). Натомість варто спробувати осмислити історичну сутність такого унікального явища, як британська монархія, засади утворення й розвитку якої справили надзвичайно сильний вплив на політичні системи десятків країн, перетнули океан(и), багато в чому визначивши політичні моделі таких держав, як Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Нова Зеландія і багатьох інших (йдеться, зокрема, про розділення і баланс гілок влади, свободу слова, відмову від необмеженої влади монарха, контроль парламенту над силовими структурами, гарантії недоторканності особи тощо). Якщо, і ми це постійно стверджували і стверджуємо в «Дні», «Україна є Британією слов*янського світу», то цими засадами і визначається вектор нашого майбутнього поступального розвитку в Європу, до європейських цінностей. Тому дуже неоднозначний , непростий, часто трагічний історичний досвід Британії не є надбанням лише цієї країни. Тим більше , що йдеться про ключового військово-політичного союзника України.

Схоже, головний урок, який нам варто винести з історичного досвіду Британії – вірність традиціям аж ніяк не виключає чутливості до сучасних процесів і викликів. І готовності та спроможності здійснити назрілі зміни у суспільстві. Ось такий органічний сплав традиції та реальної модернізації, консерватизму та прогресу. Це – плід тяжких, тривалих, нерідко кривавих зусиль впродовж століть (не забуваймо про жахливу «війну Червоної та Білої Троянди» ХУ століття, коли загинуло більше половини феодальної еліти королівства, про громадянську війну середини ХУІІ століття, котра завершилася стратою короля Чарльза (Карла) І, приходом до влади Кромвеля з диктаторськими повноваженнями, а невдовзі – реставрацію монархії). Отже, британська національна історія ніколи не була рожево-солодким міфом.

Натомість ця історія переконливо доводить, що можна (і треба) йти в ногу із часом, водночас зберігаючи найбільш цінні складові традиційних надбань суспільства. Це – результат якісної прогресивної трансформації правлячої верстви країни, котра повільно, без перебільшення, в муках усвідомила свою відповідальність за долю держави (цей болісний процес тривав, щонайменше, чотири століття і остаточно завершився лише в столітті минулому). Що це реально означало? Аристократія Британії поступово дійшла висновку, що її особливий, привілейований , елітарний стан у суспільстві (а ці аристократи вміли й любили насолоджуватись життям, витрачаючи неймовірні суми на власні втіхи – це треба визнати) неминуче передбачає тяжкі обов*язки – першим прикривати грудьми Імперію у часи військового лихоліття (включно із загрозами вторгнення Наполеона та Гітлера на острів !), ризикувати власним життям – не життям слуг.

Ось саме це, як визнало суспільство, і тільки це – не «знатність» походження та родоводу і давало право «верхньому класу» Британії на політичну владу. І саме це дало право королеві Єлизавети (матері Єлизавети ІІ) заявити у 1940 році, коли в крило Букінгемського палацу потрапила німецька бомба, спричинивши руйнування , що тепер вона може прямо дивитися у вічі простим людям Англії: її будинок також зруйновано. І тоді ж вона заявила: «Королівській родині пропонують рятуватись від війни за океаном, в США , Канаді або Австралії. Але ні я, ані король, ані діти не залишимо Британію». Ці слова справили на країну, яка вийшла на смертельний двобій з нацизмом, не менше враження, ніж жорстоке зізнання Черчилля: «Я не можу запропонувати вам нічого, крім крові, сліз, тяжкої праці та поту». Сила нещадної правди.

Паралельно розгортався закономірний процес демократизації монархічної конституційної влади в Лондоні. Образ короля, або королеви, який міг би зробити з підданими все, що хотів ( таким був кривавий Генріх УІІІ) за складних 250-300 років поступово перетворився на монарха – верховного арбітра, символ нації (британці розуміють, що символ - це аж ніяк не дрібна деталь, а річ дуже важлива), який стоїть над політичними суперечками й сутичками, втілюючи волю нації в цілому.

Особливо вражаючі зміни сталися в цьому сенсі за 70 років правління королеви Єлизавети ІІ (1952-2022, неперевершена королева посіла престол у неповні 26 років). Можна стверджувати, що націю консолідувала концепція служіння монарха країні . Королева, яка пообіцяла саме так керувати Британією ще в 1947 році, блискуче довела, що її слова не розходяться з ділом. До речі, повчально нагадати історію, пов*язану з владарюванням великої королеви, яка правила у ХУІ столітті, Єлизавети І (1532-1603, на троні – у 1558-1603 роках). Хоч ця монархиня жила за доби аж ніяк не «конституційної монархії», вона, за свідченням всіх її міністрів, наполегливо запитувала в них: «Чого хоче мій народ? Розкажіть мені!». Звісно, це могло бути й лицемірною грою «на публіку», але фактом є те, що коли Англія зазнала нападу величезної військової потуги іспанської світової імперії (1587-1588 роки) – народ став на захист держави і королеви. Іспанія була переможена, Англія натомість вийшла на шлях побудови великої держави.

Треба зазначити, , що Іван Грозний, сучасник Єлизавети І, котрий якийсь час вів з нею перемовини щодо їхнього шлюбу, зрештою відписав їй в царському тоні, як розуміли це в Московії: «Я думав, що ти – така сама самодержавна володарка, як і ми, московські государі. А насправді ти – королева мужицька, навколо тебе – здебільшого народ торговий і простий, і ніякої влади ти через те не маєш…» . Царям не збагнути, що у цьому – не слабкість, а сила британської корони.

* * * * * * * * * * *

Можна багато ще говорити про цінність британського історичного досвіду. Яскраво виглядає інститут репутації, який спроможний відправити у політичне небуття будь-яку владну постать, яка порушує закони, етичні норми . Джентльмени були і є, країна їх продукує. Рівність і неупередженість демонструють результати виборів: ставай кращим, досвіченішим, відповідальним й отримуй керівну посаду.

Замислимось над значно важливішим для українців запитанням: якщо Україна – це Британія слов*янського світу, то час вже ставати хоч невеликою мірою ближчими до кодексу британців. Чи лише підступна війна заважає? А може, річ не тільки в тому, що Україна не раз мусила входити до складу інших держав, але й в тому, що занадто часто (та й зараз) в нашій історії ламали все до самих основ. Яка вже тут повага до традицій та їх модернізація. Вкрай важливо згадати думку В*ячеслава Липинського : «Найважливіше зараз – змінити спосіб думання українців». Важко? Британці демонструють можливість цього, сплативши дорогу ціну.

Ігор Сюндюков