Демократія в екзилі

Демонстрацію в Мінську на День волі 25 березня багато хто назвав репетицією революції. Як завжди, головним чином потренувався «омон» — кидаючись на мітингуючих із кийками та тягнучи людей до «бобиків». Проте білоруській опозиції необхідно готуватися не лише до акцій протесту, а й до протистояння з Олександром Лукашенком на виборах — хай навіть багатьом воно здається явно безнадійним. Одним із передвиборних білоруських майданчиків може стати… Київ.

МИСТЕЦТВО МОЖЛИВОГО

Кандидата від об’єднаної опозиції передбачається обрати на конгресі демократичних сил Білорусі. Як сказав кореспонденту «Дня» заступник голови Об’єднаної громадянської партії (ОГП) Сергій АЛЬФЕР, сьогодні всі білоруські демократи єдині у прагненні провести «праймеріз» (попередні вибори) на батьківщині. «Якщо не вдасться отримати зал, ми готові пробиратися партизанськими стежками туди, куди вороги пройти не зможуть. Також варіант: головну частину з’їзду, самі вибори, провести в Білорусі, а другу, так би мовити, урочисту — за кордоном. Обрання єдиного кандидата в іншій країні — це надзвичайний варіант і він поки не розглядається», — сказав Сергій Альфер.

За роки практики білоруська влада відпрацювала багату технологію протистояння свободі зборів власного народу. Наприклад, делегати приходять до заздалегідь орендованого БК — а там «закладено бомбу»! Цієї зими білоруськiй опозиції не вдалося знайти приміщення для з’їзду колишніх кандидатів у депутати нижньої палати парламенту: в уже узгодженій оренді залу відмовили за день до заходу. В результаті з’їзд відбувся в лютому — в Чернігові.

«Якщо конгрес демократичних сил все ж таки доведеться провести за межами Білорусі, то вибираючи між чотирма сусідніми країнами, ми насамперед враховуватимемо можливість суспільного резонансу, — пояснив Сергій Альфер. — Польща сьогодні більшою мірою орієнтована на Європу й менше уваги звертає на Білорусь, тому суспільний резонанс, у тому числі в пресі, буде невеликий. У Росії можна було б отримати потужну підтримку ЗМІ лише в тому разі, якби на наш захід із привітанням прийшов Путін. Але, по-перше, цього ніколи не станеться, а по-друге, частина наших політиків не хотіла б їхати на «праймеріз» до Росії. Тому залишаються Литва й Україна. Свого часу ми жили в одній державі — Великому Князівстві Литовському. Сьогодні в білоруської опозиції хороші відносини з правлячими політичними елітами Литви й України. А в литовської й української громадськості такий захід однозначно викличе великий інтерес».

У Вільнюсі 1989 року відбувся установчий з’їзд Білоруського народного фронту (БНФ). Але сьогодні, на думку експерта фонду «Спадщина Євразії» Олександра СЕМЧЕНКА, Україна для білорусів виглядає краще. По-перше, через харизму помаранчевої революції. Втім, якщо в Румунії на виборах переміг «помаранчевий» Басеску, в Білорусі це — «піар на два кінцi»: адже тут дивляться лише місцеве й російське телебачення… Тож важливішим є другий аргумент: для поїздки до України білорусам не потрібні візи, та й орендувати зал у Києві буде, напевно, дешевше, ніж у Вільнюсі. Як сказав кореспонденту «Дня» авторитетний представник експертної спільноти Литви, там зовсім не образяться, «якщо програють у цьому тендері Україні, — так буде краще для литовських національних інтересів».

Звісно, це непросте питання й для української влади. З одного боку, Віктор Ющенко, ще в Давосі відповідаючи на запитання журналіста про експорт революції до Білорусі, заявив, що «український досвід захисту своїх прав може бути актуальним для кожної країни, де права людини розтоптані». Виступаючи у Страсбурзі, український Президент сказав, що перспективу двосторонніх як політичних, так і економічних відносин «серйозно ускладнює нинішня влада в Мінську». З іншого боку, Ющенко зазначив, що політичні розбіжності не повинні заважати налагодженню добросусідських відносин. Міністр закордонних справ України Борис Тарасюк на початку березня заявив, що «одна справа — міждержавні, сусідські зв’язки, які мають продовжуватися і в майбутньому, а інша — стан демократії в Білорусі». «Це предмет стурбованості з боку ОБСЄ, Ради Європи, ЄС. І нова демократична Україна однозначно приєднується до цієї позиції. До приходу до влади ми підтримували тісні взаємовідносини з білоруською опозицією. Ці зв’язки ми підтримуватимемо й надалі», — сказав міністр тижневику Kyiv Weekly. Водночас, як зазначають білоруські джерела «Дня», під час своєї нещодавньої поїздки до Мінська Борис Тарасюк не зустрівся з місцевими опозиційними лідерами, чим їх дуже засмутив. Тож швидше за все перші особи української виконавчої влади не підтримуватимуть відкрито виїзний з’їзд білорусів. Ця місія дістанеться «помаранчевим» депутатам парламенту. Крім того, можливо, що конгрес відбудеться не в Києві, а в іншому українському місті — адже є досвід вищезгаданого з’їзду в Чернігові. «Якщо конгрес буде неможливо провести в столиці, якщо його буде вигідніше організувати в іншому місті та при цьому ми отримаємо не менший інформаційний ефект, то будь ласка, — заявив Сергій Альфер. — За необхідності ми обговорюватимемо варіанти, які вигідні нам і зручні для влади приймаючої країни».

Візит Бориса Тарасюка до Мінська заступник голови ОГП коментує дипломатично. «Опозиціонери, прийшовши до влади, починають прораховувати свої висловлювання й дії. Можливо, Тарасюк вирішив для себе, що в тій ситуації більш прийнятним було не зустрічатися з представниками опозиції. У нас давно склалися хороші відносини з істотною частиною нині правлячої української політичної еліти. Вважаю, що позиція керівництва України з питань, що стосуються загальнолюдських прав і свобод, буде найближчим часом незмінною. Що ж до тактичних питань — кожна країна має право вибирати шляхи вирішення цих проблем самостійно. Не можна щоразу робити трагедію з того, що якась зустріч не відбулася. Політика — це мистецтво можливого. Ми будемо раді спільній роботі з політичною елітою України щодо захисту прав і свобод людини», — сказав Сергій Альфер.

«В ТОВАРИЩАХ СОГЛАСЬЯ НЕТ?»

Як поки що не вирішене питання з місцем проведення конгресу білоруських демократичних сил, так само неясні прогнози його результатів. За словами Сергія Альфера, існує «практично закритий» список кандидатів у кандидати від об’єднаної демократичної опозиції. У ньому — чотири висуванці провідних політичних партій: лідер ОГП Анатолій Лебедько, лідер Партії комуністів Білоруської Сергій Калякін, безпартійний Олександр Мілінкевич, висунутий Партією зелених і БНФ, і лідер Соціал-демократичної Грамади Станіслав Шушкевич. Є й інші охочі взяти участь у виборах. На думку Сергія Альфера, планують висуватися більш нiж десять осіб. «Реальні ж перспективи мають лише ті, хто збере не менше ста тисяч достовірних підписів — повірте, їх у нас перевіряють ретельніше, ніж деінде. Електорального ресурсу білоруського суспільства вистачить не більш ніж на дві команди. Можливість зібрати підписи, організувати хорошу команду для дуже непростої роботи під час виборів на всій території Білорусі мають не більш ніж двоє людей. Тож наступні вибори будуть протистоянням між Лукашенком і єдиним кандидатом від демократичних сил. Я впевнений, що Лукашенко не в змозі отримати понад 50% голосів. Народ просто від нього втомився», — сказав заступник голови ОГП.

Один із найсильніших претендентів в єдині кандидати — лідер Об’єднаної громадянської партії Анатолій Лебедько (Лябедзька). В Україні він досить відомий, оскільки неодноразово відвідував нашу країну, в тому числі під час помаранчевої революції та після неї — за спеціальним запрошенням був на інавгурації Віктора Ющенка. За даними джерел «Дня», саме Анатолію Лебедьку належить ідея проведення «праймеріз» в опозиційному середовищі. Він же як одну з умов запропонував наявність у кандидата певних опорних структур, що відсікає розкручених, але несистемних опозиціонерів, наприклад колишніх депутатів палати представників із групи «Республіка».

Олександра Мілінкевича — лідера громадської організації з Гродно, вважають реінкарнацією висуванця БНФ на виборах 2001 року Семена Домаша. «Зелені», які підтримують його разом із Народним фронтом, надто слабкі навіть за мірками білоруської політичної системи. Ідея висунення колишнього голови Верховної Ради Білорусі Станіслава Шушкевича нагадує про українські реалії приблизно річної давнини, коли в нас поширювалися чутки про можливу участь у президентських виборах Леоніда Кравчука. Шушкевич для багатьох у Білорусі — один з ініціаторів розвалу СРСР, до того ж він хоча й досвідчений, але вже немолодий. Серед тих, хто тим або іншим чином також може висунути свою кандидатуру, називають колишнього депутата Валерія Фролова, лідера вже згаданої групи «Республіка»; профспілкового діяча Олександра Ярошука; нині опального колишнього ректора Білоруського держуніверситету Олександра Козуліна. Останній — постать неоднозначна і дуже зручний суперник для Лукашенка: легко можна буде поновити кримінальну справу за господарську діяльність Козуліна на посаді ректора БДУ.

Досі незалежні білоруські соціологи стверджували: невдоволених Лукашенком багато, але вони не поспішають ставати прибічниками його політичних опонентів. Каналів спілкування з народом опозиціонери практично позбавлені. Поки що головна надія для «Білорусі без Лукашенка» — нелегітимність його участі у виборах 2006 року. Якщо досі соціологи визнавали, що він вигравав голосування навіть без урахування «домальованих» відсотків, то про результати торішнього референдуму про зміну Конституції вони кажуть як про явно сфальсифіковані. (За даними балтійського відділення Інституту Геллапа, насправді за право Лукашенка знову балотуватися проголосували менше 49%, за офіційними результатами — понад 77%) Тому вибір-2006 залежатиме від взаємодії кількох чинників: білорусів, які голосували проти «Батьки-3», поведінки місцевого адміністративного апарату та стратегії зовнішніх сил.

Поки ж 3 квітня в Гомелі відбулася обласна конференція, яка мала визначити претендентів для участі в інформаційно-агітаційній кампанії з висунення єдиного кандидата у президенти. Однак захід несподівано перетворився на процедуру обрання єдиного кандидата. У результаті за Олександра Мілінкевича проголосувало 48 осіб, за Анатолія Лебедько — 34, за Сергія Калякіна — 30, за Станіслава Шушкевича — 6... Раніше опозиція не передбачала проводити регіональні «праймеріз». Анатолій Лебедько заявив, що в нього і так є «путівка на конгрес», отже, в його «робочому графіку присутність регіональних конференцій не обов’язкова». Лідер ОГП жалкує про втрату «командного духу», а ті, хто слабко вірить у консолідацію білоруської опозиції, отримали ще один привід для скептицизму.