Французький «рецепт»,

Зараз Європа протистоїть безпрецедентним викликам, пов'язаним  з мігрантською кризою. Колись досить стабільна "оаза політкоректності" стала все більше скочуватися вправо, на що вказують результати останніх виборчих перегонів.

У Польщі перемогла право-консервативна партія "Право та Справедливість", в Угорщині з відверто антиіммігрантськими та ксенофобськими закликами виступає чинний прем'єр-міністр Віктор Орбан. У Швейцарії, Данії, Швеції та Італії зростає роль політичних партій виразно правого (часом навіть з радикальними рисами) спрямування. Ці політичні сили не тільки виступають за скасування іммігрантських квот, а й вкрай скептично налаштовані щодо майбутнього європейського проекту.

"ЄДНІСТЬ У РІЗНОМАНІТНОСТІ"

Європа була завжди поділеною ідеологічно та національно. Дві великі світові війни минулого століття, які забрали мільйони людських життів, розгорталися саме на просторах європейського континенту. Якщо Балкани були "пороховою бочкою" Європи, то сама Європа була "пороховою бочкою" світу. Тут сходилися такі непримиренні англійсько-французькі та німецько-французькі антагонізми, здавалося б вічні польсько-українсько-російські суперечки. І тільки смерть 60 мільйонів людей у найбільш кривавому світовому конфлікті 1939-1945 рр. врешті змусила європейських лідерів сісти за стіл переговорів.

Ідея європейської єдності стала основоположним каменем світопорядку після Другої світової війни. Єдиний континент у рамках "Європейських спільнот" (а згодом Європейського Союзу) став дороговказом для кількох поколінь інтелектуалів. Страх перед повторенням світового конфлікту, Голокосту, нацистської та комуністичної окупації був для багатьох європейців ключовою мотивацією у стремлінні до інтеграції. Таким чином, ідея Європи безпосередньо пов'язана з важким та болючим минулим, повторення якого ніхто не хотів.

"РІЗНОМАНІТНІСТЬ У ЄДНОСТІ"

Минуло вже більше 60 років відтоді, як міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман виступив з пропозицією створити у Європі особливий "наднаціональний" політичний організм для більш ефективної міжнародної співпраці. Так з'явилося Європейське об'єднання вугілля та сталі - попередник існуючого зараз Європейського Союзу.

А що тепер? Ті виклики, які стояли перед європейським істеблішментом якохось півстоліття тому зникли. Після краху Радянського Союзу інтелектуали наввипереди почали декларувати "кінець історії" та тріумф західної цивілізації. Нові покоління європейців про війни дізнаються винятково з телебачення чи підручників з історії.  Європа живе в абсолютно іншому світі, де немає місця масовим вбивствам, голоду чи злидням. Відтак, один з найважливіших каталізаторів європейської інтеграції перестав існувати.

Так, і надалі функціонує ціла низка європейських інституцій, справно виділяються кошти на політику єдності, зрівняння життєвого рівня "нової" та "старої" Європи. Однак все більш помітними стають розбіжності у "європейському оркестрі" - деякі музиканти відмовляються від своїх звичних партій, намагаючись зайняти престижну роль диригента. Милозвучна Дев'ята симфонія Бетховена перетворюється на какофонічне сполучення звуків, що викликає у стороннього спостерігача тільки відразу.

ЯКБИ ІММІГРАНТІВ НЕ БУЛО…

Криза - цілком звичний стан для Європейських спільнот. Від самого початку свого існування інтеграція пережила низку зламів та пертурбацій. Тому нинішня ситуація з напливом іммігрантів з Близького Сходу не є кінцем світу. Навіть більше - це явище могло б відіграти роль нового каталізатора європейської єдності.

Європа, правду кажучи, переживає далеко не найкращі свої часи. Середній вік жителя ЄС складає 42 роки - не вражаючий показник, беручи до уваги більш молоді країни Азії та Африки (Індія - 29, Китай 36, Нігерія- 18). Демографія є одним з неодмінних складових успішного процвітання - від кількості працездатного населення напряму залежить добробут її громадян. Стрімко старіюча Європа через якихось там кількадесят років постане перед серйозною проблемою утримання цілої "армії" пенсіонерів, що вестиме за собою зниження соціальних стандартів та подальше зростання зовнішнього боргу.

Щоб вповні скористатися з тієї вигоди, яку відкриває імміграція, Європа має спільно виробити нову стратегію інтеграції прибулих з Близького Сходу біженців. Йдеться про цілком нову програму дій, яка унеможливить зведення чергових анклавів нужди та бідності навколо процвітаючих європейських міст.

Тільки разом європейські країни зможуть дати раду з тими викликами, які постали перед ЄС останнім часом. Для ефективного вирішення кризи мігрантів необхідні спільні зусилля, а не відгороджування від проблеми стінами за принципом "моя хата скраю". На жаль, поки що проблеми ЄС приводять не до єдності, а до чергових непорозумінь та конфліктів.

QUO VADIS?

В усій цій кепській ситуації грудневі регіональні вибори у Франції не тільки дають привід для обережного оптимізму, а й демонструють можливий варіант виходу з існуючої кризи.

Франція займає особливе місце у всіх цих подіях. Після кривавих терактів 13 листопада цього року, інспірованих представниками так званої "Ісламської держави" посилився процес радикалізації ("націоналізації") французького суспільства, апогеєм чого став перший тур регіональних виборів.

Право-консервативний "Національний Фронт" на чолі з Марін Ле Пен несподівано для всіх переміг у 6 з 13 регіонів. Такий результат абсолютно не влаштував дві інші впливові політичні сили - соціалістів (на чолі з чинним главою держави Франсуа Олландом) та республіканців, очолюваних екс-президентом Ніколя Саркозі.

Олланда та Саркозі не назвеш великими політичними союзниками, однак перед загрозою тріумфу "Національного Фронту" колишні опоненти змогли порозумітися. У другому турі регіональних виборів соціалісти відмовилися від участі у виборах по двох округах, у яких "Нацфронт" ймовірно здобував перемогу. Водночас, керівництво партії закликало свій електорат проголосувати за "республіканських" кандидатів, аби перешкодити перемозі правих радикалів. Відтак, компроміс соціалістів та республіканців дозволив нанести партії Марін Ле Пен нищівної поразки.

Франції знайома традиція стратегічних компромісів для недопущення популістів до влади. У 2002 році вже траплялася подібна ситуація. Тоді, під час другого туру президентських виборів, лівий електорат підтримав право-центристського кандидата Жака Ширака. В результаті Ширак був переобраний на другий термін, тріумфувавши, за іронією долі, над Жан-Марі Ле Пеном - засновником "Національного фронту" та батьком її чинного лідера Марін Ле Пен.  

Французький сценарій єдності має стати прикладом для інших країн, які стоять перед загрозою "правізації" та радикалізації політичного життя. Тільки сценарій компромісів та взаємних поступок уможливить перемогу демократичних сил, а в перспективі - виходу з затяжної кризи. При цьому виклик в обличчі хвилі імміграції стане ковтком свіжого повітря для старіючої та пасивної Європи.