Iлюзія стримання
Світ початку XXI століття страшенно схожий на Європу на початку минулого століття, й це викликає занепокоєння. Тоді теж настала епоха глобалізації. З приходом нових технологій в галузі транспортних засобів і комунікацій світ почав різко змінюватися. Європейці так довго жили в умовах миру, що війна здавалася нісенітницею. Так воно й було, до певного часу.
Перша світова війна стала результатом раціонального мислення, що збилося з правильного курсу. Світ у Європі базувався на гарантіях безпеки. Німеччина захищала Австро-Угорщину, Росія виступала захисницею Сербії. Перспектива ескалації конфлікту, за задумом, мала запобігти війні, і так воно й було певний час. А потім система дала збій. Росіяни, які пережили всього кілька років тому важку поразку від Японії, все ж таки вирішили заступитися за братів слов’ян.
Усі країни виконали свої зобов’язання, й у результаті система, розроблена з метою недопущення війни, фактично призвела до її розширення. Ми сьогодні теж живемо в час глобалізації, особливо після закінчення холодної війни, й у нас теж дедалі більше проблем. І, як і на початку минулого століття, політика заборони не працює. Наприклад, багато чого зроблено блоком НАТО з його знаменитою «мушкетерською» статтею V, відповідно до якої напад на одну країну-члена блоку розглядається як напад на всіх після терористичної атаки 11 вересня.
Але ж Сполучені Штати — явно наймогутніший член НАТО. До 2001 року в США бачили лідера, наддержаву. Інші країни бажали долучитися до НАТО, бо вважали, що американська гарантія здатна забезпечити безпеку. І ось нападу зазнали самі США.
Цей випадок провалу політики стримування не отримав тієї уваги, на яку заслуговує. Але ж він був не єдиним. Північних в’єтнамців не стримали американські гарантії, дані Південному В’єтнаму. Не вдалося стримати й організацію «Хізбалла» в Лівані в 80-х; американські сили були атаковані в Сомалі. То в чому ж причина невдач?
Успішне стримування наддержав за часів холодної війни породило уявлення, що якби не вдалося стримувати ці потужні держави, меншим країнам в разі нападу ворога, що володіє безумовною перевагою, довелося б підкоритися.
Схоже на правду; але на практиці це занадто прямолінійна схема. При всіх ідеологічних розбіжностях США та Радянський Союз дотримувалися в холодній війні певних меж. Були, звісно, кризи, наприклад, Берлін, Куба — але вони не зачіпали емоційних струн або життєво важливих інтересів, а тому завжди залишалася можливість компромісу й відступу.
Узагалі, ми на Заході забуваємо про можливість відступу, який допускає радянська ідеологія. «Перемога неможлива, поки [революційні партії] не навчаться правильно нападати й правильно відступати», — писав Ленін у своїй роботі «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі». Коли Совєти відступали, США приписували заслугу собі. Пояснювали тим, що спрацювала політика заборони. Але що, якщо відступ був лише частиною первинного плану?
Інакше кажучи, можливо, поведінка Радянського Союзу була швидше винятком, ніж правилом? Питання, що потребує негайної відповіді; адже США продовжують роздавати гарантії безпеки й по закінченні холодної війни, не зважаючи на те, що їхні противники не намагаються приховувати, що подібні гарантії не дуже їх вражають.
Іракські бунтівники не злякалися президента Буша, коли він погрожував «задати їм». Талібан надзвичайно швидко оговтався від тимчасового ступору й продемонстрував цілковиту неповагу до американської могутності. Зростає неприкрита войовничість із боку Північної Кореї.
А США продовжують намагатися забезпечити безпеку шляхом утворення союзів. «Ми вважаємо, що деякі зобов’язання, до яких ми відносимо й наші зобов’язання перед НАТО на двопартійній основі, повинні увійти до плоті й крові американської зовнішньої політики», — заявила держсекретар Гілларі Клінтон у вступному слові перед викладом нової Національної стратегії безпеки.
Але ж саме з цієї причини США опинилися у В’єтнамі. У них було двопартійне зобов’язання перед Південним В’єтнамом у складі Організації Договору Південно-Східної Азії, СЕАТО, відповідно до Тонкінської Резолюції, затверджене Конгресом США за всього двох голосів «проти». Але виявилося, що зобов’язання до плоті й крові американцям не увійшли. Американці проти війни, зокрема й сама держсекретар Клінтон.
Великі держави не змогли гарантувати мир у Європі сто років тому, США не змогли гарантувати мир в Азії півстоліття тому.
Перш ніж продовжувати роздавати гарантії, США мають зрозуміти причини всіх цих невдач, аби нові обіцянки не призвели до трагедії й для США, й для тих, хто на них сподівається.
