Коментар
Події в Киргизстані багато хто вважає передвісником потрясінь у інших країнах регіону. Про те, чи так це, і чим може загрожувати нинішня ситуація в Бішкеку, «День» поцікавився у відомого казахстанського політолога, експерта з питань Центральної Азії Єрлана КАРІНА.
— Киргизстан — досить унікальна країна. Попри всю нібито провінційність, киргизька політика досить складна й багатогранна. На жаль, і в Москві, й на Заході, й у столицях Центральної Азії досі недооцінювали важливість процесів, які розвиваються в Киргизстані.
Мені здається, що там зараз зберігатиметься ситуація «стабільної нестабільності». Політичний простір Киргизстану нині дуже фрагментарний і роздроблений. Ані влада, ані опозиція не можуть відігравати роль ініціатора якогось політичного процесу. І за відсутності такого домінуючого центру на перший план починають виходити другорядні політичні гравці, особливо на півдні країни, де певний вплив мають лідери етнічних груп, родових кланів, кримінальні авторитети тощо. Досить велику роль там відіграє екстремістська організація «Хізб ут-Тахрір». На минулих виборах близько двохсот кандидатів як від опозиції, так і від влади отримували від неї підтримку — в обмін на те, що завтра вони говоритимуть про реформу конституції, про те, щоб шаріат відігравав ключову роль у законодавстві тощо. Тільки в місті Ош «Хізб ут-Тахрір» у лютому провела кілька масових акцій протесту. Коли в інших країнах їх із біноклем шукають і не можуть упіймати, в Киргизстані вони біля будівлі прокуратури проводять масові мітинги. Наприклад, заарештували одного з лідерів організації — в нього вдома виявили вибухівку. А наступного дня його прибічники виходять на площу вимагати його звільнення.
Складність ситуації в Киргизстані пояснюється ще й дуже непростим характером міжетнічних відносин. На жаль, організатори нинішніх акцій протесту в Джалал-Абаді та Оші не мають рівної, збалансованої підтримки в різних етнічних групах. Зокрема, узбецька громада лояльніше ставилася до влади Акаєва. Тому всі дії з боку опозиційних лідерів вони сприймають і як загрозу своїй безпеці. Я сам чув слова одного з лідерів узбецької громади про те, що якщо ситуація вийде з-під контролю, вони будуть змушені захищати себе самі, організовувати загони самооборони.
— Як ви оцінюєте роль Росії в регіоні?
— Москва, обпікшись на Україні, раптом, очевидно, прийняла рішення, що якщо вона не може зупинити процес поширення квіткових революцій, то чому б їй самій його не очолити? Як мені здається, Росія певною мірою дотримувалася цього сценарію, коли в січні запросила одного з лідерів киргизької опозиції — Курманбека Бакієва — до Москви, де в нього були зустрічі на досить високому рівні. Очевидно, вони вважали, що тут неминуче станеться зміна влади, і краще імітувати підтримку демократичних перетворень у регіоні. Але треба було ставку робити не на одного опозиційного лідера — адже їх у Киргизстані багато, а підтримувати контакти з усіма… Крім того, почавши цю гру, Росія її не завершила, знову почала коливатися у бік офіційного Бішкека.
— «Засадничники» часто кажуть про те, що Вашингтон має намір сіяти революції повсюдно. Водночас досить поширеною є думка, що США віддають перевагу стабільній автократії в зонах своїх стратегічних інтересів…
— Вашингтон після 11 вересня, взамін на розміщення авіабаз, почав заплющувати очі на порушення прав людини, тиск на свободу слова в країнах Центральної Азії. І тут стався різкий відкат від демократії. Сполучені Штати, звісно, робили зауваження — але здебільшого для проформи. Жодних санкцій, далекосяжних заяв не було. Мені здається, деякі сили у США, надихнувшись результатами оксамитових революцій в Грузії та в Україні, хочуть продовжити тріумфальну ходу демократії й у Киргизстані. З іншого боку, вважаю, є розуміння, що не скрізь оксамитова революція може привести до однакових результатів. Ті стандарти та інструменти, з якими Захід приходить у Східну Європу, тут будуть небезпечними. Опозиція в центральноазіатських республіках не має широкого суспільного впливу і не зможе утримати владу в разі кризи. Можлива цілковита втрата контролю над загальною ситуацією, коли ані влада, ані опозиція, ані Вашингтон, ані Москва не зможуть утримати його. Тоді на арену вийдуть інші гравці.
— Як киргизькі події загалом вплинуть на регіон? Де очікувати наступної революції, де, навпаки, жорсткої реакції?
— Події у Грузії та Україні в когось у Центральній Азії викликали страх, у когось — надію, що в нас також станеться така зміна цінностей, пріоритетів у політиці, еліт. Але водночас певні події в Киргизстані налякали тим, що може статися другий Таджикистан. Опозиція в Казахстані щойно почала формуватися як політичний інститут. Тільки-но почали позитивно сприймати її роль. А тепер події в Киргизстані вдарили по її авторитету та статусу. Доведеться тривалий час долати стереотипи, доводити, що опозиція — не руйнівна, а конструктивна сила.
У Казахстані, швидше за все, можливий «палацовий переворот», який приведе до зміни лідерів, але не до зміни еліт. Політика керівництва Узбекистану та Туркменістану наближає ці країни до революційних сценаріїв. Але на відміну від України та Грузії, в центральноазіатських республіках можливі не мирні акції протесту, а повстання, народні заворушення, путчі з небезпекою цілковитого виходу ситуації з-під контролю. У таджицького суспільства після громадянської війни виробився певний імунітет. Там також можливі палацові інтриги, але вважаю, що за всього імовірного невдоволення політикою президента, правлячої групи, основні політичні сили все ж таки розуміють, що провокувати конфлікт зараз досить небезпечно.
