Мечеть та її вороги
Протидія планам побудувати мечеть поряд із Ground Zero, місцем, у якому обрушилися башти-близнюки Всесвітнього торговельного центру 11 вересня 2001 року, має декілька відтінків. Варто відзначити, що багатьом противникам проекту вдалося уникнути грубого фанатизму, який стає стандартною рисою правостороннього обговорення в США. Але навіть помірні критики будівництва мечеті (хоч як це дивно, ісламського культурного центру з молитовною залою за назвою «Парк 51») розкривають у своїх міркуваннях два припущення, які настільки ж сумнівні, наскільки вони укорінилися в переважному громадському обговоренні в США.
Перше з цих непродуманих припущень недооцінює соціальну нетерпимість як загрозу свободі. Визнаючи бездоганні правові повноваження проекту, його противники, втім, вимагають, аби його перемістили в інше місце на тій підставі, що навіть цілком законна поведінка може бути образливою для певної групи громадян. Це небезпечний шлях у ліберальному суспільстві.
Понад 150 років тому в своєму есе «Про свободу» Джон Стюарт Мілль спростував думку, що прагнення до індивідуальної свободи, передусім, є боротьбою проти держави. Ця думка, як і раніше, займає видне місце в риторичному арсеналі американських консерваторів та, особливо, в полум’яних деклараціях руху Tea Party. Але, як і будь-хто, хто належить до історично переслідуваного співтовариства — від геїв та євреїв до циганів, — можу засвідчити, що соціальна нетерпимість може урізувати громадянські права не гірше за будь-який закон.
Насправді, до постанови Верховного суду 1967 року, що скасувала на всій території США закони, які забороняють расове кровозмішення, міжрасові шлюби були дивиною навіть у тих місцях, де їх було офіційно дозволено. Більшість людей вважали їх образливими і, отже, чекали від міжрасових подружжів того, що сьогодні вимагається від мусульман у Манхеттені, — пошани до почуттів інших людей. У такій країні законів, як США, нечесно і несправедливо надавати правовий захист якомусь одному праву — в цьому разі праву поклонятися Богові, як ми вважаємо за потрібне — а потім вибірково забороняти його вживання де-факто, оскільки більшість чи меншість ображається.
Таким чином, гучні заклики зупинити проект «Парк 51» являють собою серйозну загрозу свободі, як пряма юридична заборона. Якщо мусульмани не можуть отримати дозволу побудувати якийсь осередок для відправлення своїх духовних потреб поблизу Ground Zero, то нехай ті, хто ображається, спробують змінити закон шляхом відкритого демократичного процесу, в якому причини юридичної заборони можна відкрито оскаржити, нічого не приховуючи. Демократія потребує цього.
Друге, більш образливе пред’явлення прав проектові «Парк 51» стосується того, що сталося у вересні 2001 року. Деякі противники проекту стверджують, що він має бути зупинений, оскільки це буде відплатою зловмисникам, які зробили ганебний вчинок. В основі цього аргументу лежить ідея, що напад був явним релігійним актом, здійсненим ворожою вірою, послідовники якої — навіть ті, хто засудив злочин, — порочні й заслуговують на те, аби їхні конституційні права було обмежено.
Відчуваючи дискомфорт від подібного обѓрунтування, інші противники заперечують релігійний характер цієї спірної ситуації та ясно дають зрозуміти, що їхні наміри не спрямовані на конфлікт з ісламом. Натомість вони базують свою незгоду з проектом «Парк 51» на співчутті до жертв терактів. Певна річ, якби їхня аргументація дійшла до свого логічного завершення з дозволом проекту щодо будівництва, це стало б найнадійнішим запевненням того, що ця суперечка насправді не має нічого спільного з релігією.
Проте реальна проблема полягає в іншому. На сьогодні терористична атака 2001 року вже не розглядається як суто релігійна заява, доводиться зіткнутися з очевидним фактом: напад був, власне, політичною заявою. У його коренях можна знайти конкретні ухвали уряду США впродовж багатьох років — від вирощування альянсів із корумпованими та авторитарними режимами Близького Сходу до підтримки видимої військової присутності в Саудівській Аравії та демонстрації загального забуття тяжкого становища палестинців на окупованих територіях.
Політика, яка сформувалася з цих ухвал, може бути, а може й не бути корисною для довготривалих інтересів Америки в галузі безпеки, але не можна заперечувати, що вона спричинила реакцію у відповідь у мусульманському світі, який при нагоді дав смертоносну відповідь. У будь-якому разі спори з приводу цієї політики далекі від богословського конфлікту.
Впродовж майже десяти років будь-яка спроба переглянути дискусії про події 11 вересня 2001 року, аби піти від сформованого богословського викладу, зображалася як антиурядова та непатріотична. Варто лише пригадати сарказм, який обрушився на преподобного Ієремію Райта під час останньої президентської кампанії за його сумнозвісну проповідь, в якій він сказав, що напад повернув курей зовнішньої політики США додому на сідало.
Можна не погоджуватися з Райтом і йому подібними, але навряд чи викликає сумнів те, що громадське обговорення в США не змогло систематично організувати серйозні дискусії з тривожних політичних питань, які ховаються під цими нападами, хоча ніколи їх і не виправдовувало.
Можливо, саме тому більшість противників проекту «Парк 51» шукала притулку в релігійній прив’язці терористичних актів. Врешті-решт, подібна прив’язка, вимагаючи припинення своєї критики, дарує явне благословення тим, хто нібито воює на боці світла. Інший варіант — що політика США перебувала в терористичному перехресті — дуже порушує порядок для цих противників, аби його розглядати.
Ми можемо лише сподіватися, що американська громадськість відкидатиме не лише наполегливі заклики зірвати будівництво проекту «Парк 51», а й оскаржувані припущення, які лежать в основі опозиції до нього. Це ще раз підтвердило б американську свободу і терпимість, а США зробило б сильнішими й більш шанованими за кордоном.
Кевін КАСАС-ЗАМОРА — колишній віце-президент Коста-Ріки.
