«Нульовий баланс»

Президенти Сполучених Штатів Америки та Росії Джордж Буш і Володимир Путін своєю зустріччю в Братиславі підвели риску під двома речами: «періодом романтизму» у відносинах між Росією й Заходом у цілому та під існуванням єдиного колись Заходу. Президенти, як водиться, заявили, що готові боротися з розповсюдженням ядерної зброї та міжнародним тероризмом. Буш вкотре переконався в тому, що та політика в Європі, яку Сполучені Штати проводили після Другої світової війни, вже неактуальна й не сприймається. Не лише в Німеччині, де він побував перед зустріччю з Путіним, але й у «новій Європі». Путін, очевидно, повинен зрозуміти, що в даному конкретному випадку, хоч яким би це виглядало суперечливим з огляду на стан відносин між США і країнами ЄС, Буш виступив «важковаговиком», який висловив спільну думку: так далі бути не може. Можна припустити, що каталізатором більш ніж очевидного повороту та змін у кліматі відносин виступила Україна. У всякому разі, Буш у своєму виступі перед братиславцями про українські події згадував у вже традиційному для себе ключі. Путін звикає виглядати знервованим і напруженим. Так було після «третього» туру голосування на президентських виборах в Україні, так було й зараз у Братиславі. Світові лідери ні про що не домовилися. Росія не є ізольованою від «великої політики» — і було б дивно цього очікувати, — але вже не сприймається, як це було донедавна, єдиним серйозним гравцем у регіоні, єдиним гарантом стабільності та безпеки на схід від розширеного ЄС.

Чотири роки тому Захід, тоді ще не розділений настільки серйозно через «іракське питання», захоплено вітав Володимира Путіна як нового лідера нової Росії, яка, як уявлялося багатьом, під керівництвом Путіна має шанси стати провідним партнером. Серед іншого, це означало, що саме через розмови з російським керівництвом узгоджувалася позиція ЄС, НАТО, США стосовно України, Білорусі, Молдови, Грузії, а також що Москва мала певну свободу дій стосовно цих країн у обмін на співробітництво в політиці глобальної безпеки в розумінні, передусім, США. Саме таким чином у колишніх радянських республіках Середньої Азії під час операції в Афганістані раптово та без зайвого галасу, тим більше — без антиамериканської та антинатовської істерії з боку «захисників православних цінностей» з’явилися американські військові бази, що означало для безпеки Росії набагато більший виклик, ніж, наприклад, вступ Естонії до НАТО.

Ситуація почала змінюватися, коли з переобранням на другий термін Володимир Путін продемонстрував, що він розуміє багато що дуже по-своєму. Велика Британія, яка завжди слідувала у фарватері американської глобальної політики, подала перший сигнал, надавши притулок опальному Березовському. Американська та британська преса уважно стежили за справою компанії ЮКОС і ув’язненням Ходорковського. Бесланська трагедія та реакція вищого російського керівництва на неї стали ще одним приводом для сумнівів. Заяви російського керівництва про те, що Москва не припинить співпраці з Іраном, були сприйняті в багатьох столицях як провокація. Неприховане втручання Кремля у виборчу кампанію в Україні стало, можливо, тією останньою краплею, після якої треба або робити останнє попередження, або ж радикально переглядати стан справ.

До такого радикального перегляду ні Сполучені Штати, ні європейці сьогодні не готові. Буш, принаймні в публічних заявах, поводив себе з Путіним дипломатично, хоча тиск на нього чинився і з боку американських, і з боку європейських політиків.

Путін виправдовувався чи не вперше на міжнародній арені. Він говорив, що некоректно порівнювати стан демократії в різних країнах, що Росія — демократична країна, яка керується законом і конституцією. Він міг говорити ще багато що. Зміна полягає у кредиті довіри — а Путін міг би оцінити те, як швидко цей кредит вичерпується, на досвіді попереднього українського президента. Зараз можна, очевидно, говорити, що результатом братиславської зустрічі між президентами США та Росії став своєрідний «нульовий баланс», за яким неодмінно має настати криза.

У цій кризі є певна (й чимала) доля вини країн ЄС і самих Сполучених Штатів: попри всі офіційні спростування, досі Москва почувала себе абсолютно безкарно, чітко окреслюючи сферу своїх інтересів і непрямо заявляючи, що саме вона вирішуватиме, як далі розвиватимуться події на пострадянському просторі.

ЄС пішов на фактичне визнання чергового поділу в Європі і з остраху, і з небажання міняти власні уявлення про навколишній світ, і з небажання отримувати зайві турботи, і з того погляду, що саме в Росії сконцентровані запаси нафти й газу. США розглядали Росію передусім як важливого військово-стратегічного партнера, всі інші міркування важили набагато менше. Саме в такий спосіб на короткий час важливим партнером США став далекий від демократії Пакистан. І саме така політика стала все більше й більше дратувати європейських лідерів.

Відвертий цинізм у політиці став усе менше відповідати черговим заявам лідерів «євроатлантичної спільноти» про їхню відданість захисту ідеалів демократії та свободи. Схоже, що дійсно настає час переосмислення пріоритетів, після чого мають бути зроблені чіткі заяви. Або — або. Або західний світ дійсно об’єднується заради захисту «демократичних цінностей», долає розколи й розбіжності останніх років, виробляє спільне бачення глобальних проблем і шляхів їхнього вирішення — й тоді Захід має повне право очікувати від Росії радикальних змін, важких для нинішньої російської влади рішень, можливо, повного перегляду її зовнішньої та внутрішньої політики. Бо партнер, який має шанси стати союзником, повинен бути передбачуваним і зрозумілим.

Або ж для Москви залишається шанс намагатися грати на суперечностях між країнами «сімки», тим часом нарощуючи потугу для нового протистояння (яке може виявитися банальним шантажем). Тоді дуже багато хто мав би бути попереджений про особисту відповідальність за наслідки, які дуже важко передбачити.

Ситуація, за якої Росія стає дійсно оновленою, за якої вона є рівним партнером США і ЄС, — виграшна і для України, і для інших країн колишнього СРСР. Бо тільки в цих умовах є шанси для власного спокійного розвитку та вибору подальшого стратегічного курсу. Очевидно, це сьогодні краще усвідомлюють, хоч як це дивно, у Москві, ніж у, скажімо, Парижі, Відні, Берліні.

«Нульовий баланс», встановлений у Братиславі, може перерости в негативний — тоді буде важко позаздрити й «буферній» Україні, й Польщі, і Грузії.

Європа вимагає від Буша стати дійсно «новим» — це засвідчило європейське турне американського президента. Так само і Європа, і Америка мають підстави говорити про «нового Путіна». На жаль, одним iз перших прикладів того, наскільки вдало будуть винайдені слова і конкретні дії, стане Україна, яка сьогодні стає певною мірою заручницею — але так само має шанси стати сигналом.