Перша барханна
Учора, на тлі заяв опозиції про початок маршу на Бішкек, спростовуваних міністерством внутрішніх справ Киргизстану, президент країни Аскар Акаєв зробив перестановки в керівництві правоохоронних органів. Зі своїх посад знято міністра внутрішніх справ і генпрокурора республіки. Виконуючи розпорядження президента про перегляд результатів голосування, голова Центральної виборчої комісії Киргизстану Сулейман Іманбаєв оголосив, що вибори на півдні країни, результати яких викликали масові протести опозиції, визнані законними. Держдепартамент США, який має в Киргизстані у своєму розпорядженні вiйськову базу Манас, виступив із засудженням насильства у цій центральноазіатській країні і закликав уряд та опозицію сісти за стіл переговорів. Водночас надходить непідтверджена інформація про активні консультації Аскара Акаєва з Росією, яка має на території Киргизстану у своєму розпорядженні вiйськову базу в Канті.
Розмірковуючи про можливiсть аналогічних подій в інших країнах Центральної Азії і з деяких причин уникаючи говорити про «оксамитові революції», журналісти і політологи охрестили їх «барханними». Про рушійні сили «першої барханної», про можливі сценарії розвитку подій, про паралелі та відмінності між Киргизстаном та Україною «Дню» розповів Еділь БАЙСАЛОВ — голова коаліції «За демократію та громадянське суспільство». Минулого року він кілька місяців перебував у Києві як співголова місії ЕНЕМО — Європейської мережі зі спостереження за виборами.
— Вибори, які раніше відбувалися в Киргизстані, важко було назвати зразком демократії. Але цього разу вони показали й народу, й абсолютній більшості політичного класу, що сім’я Акаєвих має намір зміцнити свій особистий режим. І якщо досі нашу ситуацію можна було вважати порівняно м’яким авторитаризмом, то тепер є передумови до розвитку режиму, який просто не залишить жодних шансів на зміни протягом найближчих 30-ти, а можливо, й 50-ти років.
Звісно, головною подією мали стати президентські вибори восени цього року. Але тепер ми отримали напівбандитський, напівкримінальний парламент. У депутати просто «призначали», а суди тепер приймають абсолютно кричущі рішення за скаргами на порушення. І саме такий парламент може стати каталізатором конституційних змін, які дадуть можливість Акаєву залишатися при владі. Президентських виборів восени взагалі може не бути. Тому акції громадянської непокори почалися зараз.
— Чи можна говорити про внутрішні протиріччя в політичному істеблішменті Киргизстану, в оточенні Акаєва через посилення ролі «сім’ї»?
— Акаєву нині вже нема на кого спиратися, крім як на своїх найближчих родичів. Що там казати, якщо колишній секретар ради безпеки Місір Аширкулов, який протягом сорока років був другом Акаєва, залишив його і сказав, що цей режим уже просто не можна терпіти. Сьогодні в опозиції колишні міністри, колишні прем’єри. Якщо п’ять років тому вона була представлена людьми, які ніколи не були при владі, то нині маємо своїх Ющенка, Тимошенко, Кінаха, своїх Саакашвілі і Бурджанадзе... До речі, «Карпатська декларація», яку в січні прийняли Ющенко та Саакашвілі, справила тут величезне враження.
Не забувайте, що Киргизстан обрав президента Акаєва 1990 року. Ми — єдина середньоазіатська республіка, в якій президентом став не перший секретар місцевої компартії, а ліберальний депутат Верховної Ради СРСР... Тоді в нас уже була своя революція: тисячі людей стояли біля Верховної Ради й вимагали, щоб комуністи не обрали Масалієва (першого секретаря ЦК КП Киргизстану. — Авт.). Наша демократія має свою історію, не біднішу, ніж східноєвропейські. Тому абсолютно, м’яко кажучи, некоректно, коли нас намагаються представити як якусь «темну Азію з ісламською загрозою». Тільки расистські — або деякі російські — політологи можуть висловлювати таку думку.
— Проте сам характер протестів в Киргизстані відрізняється від того, що було в Грузії або в Україні: у вас захоплюють районні адміністрації, підпалюють міліцейські будівлі, перевертають автомобілі...
— Захоплення будівель пояснюється тим, що влада не йде на будь-який діалог. ЗМІ абсолютно підконтрольні режиму. «5-го» каналу в Киргизстані немає. Судові органи, зокрема, Верховний суд, виносять абсолютно хамські рішення, які навіть не завдають собі клопоту обґрунтовувати. У Джалал-Абаді кілька днів тому на короткий час ситуація справді вийшла з-під контролю опозиції. Але не було жодного смертельного випадку. Опозиція налаштована продовжувати мирні акції громадянської непокори.
Але все це — вже наслідки. Я би говорив про відмінності у причинах. В Україні все було легітимно: Верховний Суд, Верховна Рада приймали рішення в рамках правового поля. А тут система абсолютно корумпована, підпорядкована не верховенству закону, а обслуговуванню сімейних інтересів. Тому аналогічні події в Киргизстані, якщо вони стануться, матимуть вдесятеро більше підстав називатися революцією.
Сьогодні саме влада зацікавлена в масових заворушеннях. Зараз у тих областях, які перебувають під контролем опозиції, здійснюється спільне патрулювання міліції й опозиції. Міліціонери відмовляються від застосування зброї та масово переходять на бік народу. У цій ситуації Акаєв не може сподіватися придушити протести силами місцевої міліції. Неправда, коли влада каже, що не застосовує зброї. Вони віддають такі накази, але міліція відмовляється їх виконувати.
Ми боїмося того, що заради дискредитації опозиції можуть спровокувати заворушення за участi кримінальних елементів, можливо на міжетнічному ґрунті, і це слугуватиме підставою для введення так званих миротворчих військ під егідою ОДКБ. Вони на 99% складатимуться з російських сил, можливо ще підкинуть казахів, таджиків, білорусів у наші південні регіони, щоб придушити народний протест. І ми побоюємося, що замість Праги 89-го року отримаємо Прагу 68-го. Ми закликаємо міжнародну громадськість не допустити цього. Зокрема, ми дуже тепло сприйняли позицію Міністерства закордонних справ України, що відкликало вашого тимчасового повіреного, який виступив iз абсолютно незрозумілою заявою. Ми хочемо, щоб міжнародна громадськість, і зокрема партнери по СНД, Україна, жорстко висловилися проти будь- якого міжнародного втручання в ситуацію в Киргизстані.
— Ви кажете, що в Киргизстані є свої Ющенко, Тимошенко, Мороз, Кінах... А скептики й опоненти опозиції кажуть, що в лавах противників Акаєва немає єдності...
— Я як представник громадської організації, що виступає не на підтримку тієї або іншої сили, а в цілому за демократичні реформи, радий, що нині опозиція об’єднана під гаслом усунення влади Акаєва. Хай він навіть допрацює свій термін — але щоб були створені умови для вільних і справедливих президентських виборів. Ми не хочемо замінити одного авторитарного лідера іншим, хоч би яким харизматичним він був. Нині необхідно створити умови для прозорого голосування, а потім хай народ сам обере лідера з кількох кандидатів.
— А яким є портрет простих киргизьких демонстрантів?
— Я щойно прийшов із проурядового мітингу. Зібрали студентів, бюджетників, яким представники мерії, районних адміністрацій намагалися щось говорити про стабільність. І знаєте, вийшов студентик, розгорнув плакат біля трибуни: «Імпічмент президенту Акаєву!» Він там стояв хвилини дві, потім до нього підійшов міліціонер — і весь мітинг загудів на захист цього хлопчика! Хвилин через 15—20 якийсь напівкримінальний елемент вирвав у нього плакат. Через п’ять хвилин вийшло дівча, яке сміливо встало й розгорнуло такий самий плакат. У протестного електорату багато облич. Це і знедолені, і ті, хто не вірить телевізору, де розповідають, що життя покращується з кожним днем. Ті, кому допекла корупція. Дуже багато бізнесменів середньої ланки, які допомагають фінансово, але відкрито виходити на вулиці поки що побоюються. Є й старі, й молоді, й узбеки, й росіяни...
За напруженням пристрастей у нас зараз ситуація приблизно така, яка у вас була десь 15 жовтня. Було очевидно, що більшість людей підтримують Ющенка, але були побоювання. Студентів виганяли на мітинги за Януковича... «22 листопада» в Киргизстані ще не настало. Але невдоволення й роздратування зростають із кожним днем.
— Чим живе, на що орієнтується нове покоління, яке виросло за роки незалежності Киргизстану? На «азіатських тигрів», на європейську демократію, на Америку? Яким воно бачить киргизький шлях?
— Останнім часом і Україна вже дивиться на Киргизстан очима іноземних, західних експертів. На їхній карті, мабуть, він позначений тим самим кольором, що Пакистан, Афганістан. Але українці самі знають, що таке Киргизстан. Я вважаю, що в нас набагато більше спільного з тією самою Україною, ніж iз Афганістаном. Маємо про що поговорити з болгарами, румунами, молдаванами... Накладати «азіатські» стереотипи мені видається помилкою, тим більше, з боку наших українських партнерів.
Наша опозиція абсолютно секулярна. «Ісламський чинник», яким люблять лякати людей на Заході, «стукалка», яку застосовує влада — для інформованих людей річ абсолютно абсурдна. Сучасний Киргизстан отримав більше можливостей, ніж наші сусіди. Ми були відкритішими в інформаційному плані, хоча й знаходимося за тисячі кілометрів від Європи або США. У нас більше прищеплені основи плюралізму, досить широкий доступ до того ж iнтернету. Ми — дуже маленька, досить бідна країна, але ми розуміємо, як багато живих соків нашої економіки споживає верхівка, представлена сім’єю Акаєва. Ми досі не отримали жодного долара від нашого золоторудного родовища «Кумтор», яке щорічно має приносити сотні мільйонів. І таких прикладів можна наводити скільки завгодно.
У Киргизстані не стоїть питання про вибір між Європою й Росією. Але, на превеликий жаль, мабуть, через пресу, яка вказала на Киргизстан як на місце наступної сутички між Заходом і Росією, цей міф перетворився на реальність. Тепер Москва, звісно, не може собі дозволити програти в Киргизстані, а якщо Акаєва усунуть, це розцінять як чергову величезну поразку Кремля. На превеликий жаль, виходить, що Росія не стільки через геополітичні амбіції, скільки внаслідок внутрішньополітичних обставин змушена грати на боці Акаєва.
Візьмемо нашого кандидата номер один на «посаду Ющенка» — Курманбека Бакієва (екс-прем’єр, голова Народного руху Киргизстану, лідер опозиційної коаліції. — Авт.). Якщо Москва була проти Катерини Чумаченко, то як вона може бути проти Бакієва, якщо в нього дружина — росіянка? Він навчався в Росії, одружився, жив там десять років, доріс до директора заводу, потім переїхав сюди. Про який антиросійський елемент може йтися? Але, на жаль, цей міф постійно мусується, як і міф про ісламський, міжнародний тероризм.
— А чи дає Захід підстави для такої стурбованості Росії?
— Звісно, якщо цілком серйозно стверджувалося, що київський Майдан стояв за гроші, то і про киргизьких демонстрантів говоритимуть те саме. Але скажемо, що позиція Заходу не зовсім ясна, особливо європейська позиція. Вважаю, Європа побоюється, що після того, як вона «перемогла в Україні», не варто надто засмучувати Путіна... Але Киргизстан належить до групи східноєвропейських демократій! У нас 1990 року вже сталася «шовкова» революція. Тому ми не маємо наміру ставати об’єктом політичних ігор. Саме воля народу Киргизстану визначатиме розвиток подій, так само, як український народ визначав свою долю.
ІНША ДУМКА
Аскар АКАЄВ, президент Киргизстану (телезвернення до нації 22 березня):
— Стихійні виступи, з якими вже не можуть впоратися ті, хто їх ініціював, призвели до погромів будівель державних адміністрацій та правоохоронних органів, ринків і торгівельних точок, паралізували життя двох великих міст півдня країни... З самого початку виступів ми категорично відкинули можливість силового вирішення питань. Ніде органи правопорядку не чинили опору, не мали з собою і не застосовували зброю, тоді як нападники били співробітників міліції,.. влаштовували підпали будівель. Зрозуміло, що ці дії не мають і близько нічого спільного з демократією. Киргизька опозиція, на відміну від України, Грузії та інших держав, за прикладом яких вона намагається діяти, відразу почала протести не за мирним сценарієм... Люди, які представляються як керівники опозиції, не зможуть сформулювати прийнятних умов для переговорів... У кожного з них свої вимоги... Ми не можемо поставити під сумнів легітимність знову обраних у результаті демократичних виборів депутатів лише тому, що в деяких округах були порушення, або тому, що цього комусь хочеться... Рішення про відставку глави держави може прийняти тільки народ або парламент, і було б дивним вести на цю тему будь-які переговори, якщо тільки не йдеться про спробу насильно скинути законно обраного президента. Всі виниклі проблеми мають вирішуватися політичним шляхом через переговори. Всі керівники країни, включаючи прем’єр- міністра, віце-прем’єрів, керівників адміністрацій, президента, щодня ведуть такі переговори з різними представниками опозиції.
