Валізи ілюзій
На тлі активності нової влади України на західному напрямку чималої ваги й гостроти набуває проблема нормалізації відносин із Росією. Так, після переговорів на початку тижня з міністром закордонних справ України Борисом Тарасюком голова МЗС РФ Сергій Лавров висловив надію, що «валізи проблем» у відносинах Москви й Києва полегшають. Керівник зовнішньополітичного відомства України висловлювався в тому ж руслі: «Я був здивований, готуючись до переговорів, яку кількість проблем між нашими країнами треба вирішити нашим президентам». За його словами, це — «валіза проблем». Російська тема в контексті сьогоднішньої зустрічі Путiна і Буша в Братиславі знову стає на деякий час ведучою по обидва боки Атлантики. А що лежить в україно-російських «валiзах» і як їх полегшити — у наведеній нижче дискусії.
Росія — велика країна. Мабуть саме тому пов’язані з нею проблеми люблять вимірювати не грамами або центнерами, а валізами або цистернами — так простіше й показовіше. Свого часу колишній віце-президент Росії Олександр Руцькой лякав суспільство валізами компромату на членів уряду. Тепер кажуть про інші валізи — валізи проблем в українсько-російських відносинах. Проте щоб зрозуміти, чи існують у валізах проблеми, необхідно з’ясувати, що відбувається з самими відносинами.
У цей момент політики й політологи звично звертають на обговорення питань НАТО — не НАТО, ЄС — ЄЕП, флот — газопровід. Зрозуміло, вся ця тематика дуже важлива, й було б дивно, якби ми її не торкнулися. Однак сьогодні, після зміни влади в Україні, необхідно усвідомити один дуже важливий момент. Цей момент — віртуальність і телевізійність російської політичної цивілізації. Саме такий її характер має на увазі культивування образу президента-переможця. Для Росії не так важливо сьогодні, якими будуть темпи європейської та євроатлантичної інтеграції України, і навіть не так цікаво, що станеться з об’єктами власності, приватизованими російськими бізнесменами. Ні, для Москви принципово відновити реноме Володимира Путіна, який втрутився в українську президентську кампанію та програв її. Погляньмо уважно, що відбувається по сусідству з нами, у Молдові. Там на парламентських виборах вирішується доля Володимира Вороніна — людини, яка образила віртуально-телевізійний образ Путіна, відмовившись підписувати російський план урегулювання придністровського конфлікту та зірвавши святково-губернаторський візит російського лідера до Кишинева. І на молдовських виборах Москва, яка, за словами Володимира Путіна, всюди працює з чинною владою, тут, зрадивши свої принципи, активно працює з опозицією. Причому з опозицією ліберальною, правою, національною, яка вже точно не відмовлятиметься від європейського курсу й не кидатиметься в обійми придністровського лідера Ігоря Смирнова. То що, у Кремлі всього цього не розуміють? Розуміють, ще й як розуміють. Але важливим є не це. Важливо, щоб Володимир Воронін програв і про це сказали у програмі «Время».
Ось і в Україні важливо, щоб програв Віктор Ющенко. Якщо не на президентських виборах, то хоча б на парламентських. Щоб можна було сказати по телевізору: ось, українці одумалися. Зрозуміли, чия була правда (далі у випуску — Михайло Фрадков привітав нового прем’єр-міністра України й висловив упевненість…). При цьому абсолютно байдуже, що й новий український уряд не поведе країну на Схід. Бо, за великим рахунком, у Москви були проблеми з усіма українськими президентами й урядами — натомість не було проблем iз національною ілюзією того, що Росія цими президентами й урядами розпоряджається. Ось iз цією ілюзією виникли великі складнощі, і її захочуть повернути за будь-яку ціну. Чи вистачить сил — не знаю, не певен. Натомість певен того, що весь рік до парламентських виборів у нашій країні відносини нового керівництва з Росією будуть млявими — Кремль готуватиметься до спілкування з переможцем- 2006, вкладатиме гроші у всілякі опозиційні проекти, розколюватиме і без того недружну владу, загалом — забезпечувати картинку. І водночас офіційні особи вимовлятимуть чергові слова про любов і братерство. Сприймати черговий обмін промовами як розвиток відносин — це ще одна ілюзія.
Наступна ілюзія — це те, що Росія може нам у чомусь десь завадити. Завадити можемо тільки ми самі собі. І не тому, що Росія така чудова, а тому, що поки їй нікому ні в чому завадити на пострадянському просторі та в Центральній Європі не вдалося, хоча й дуже хотілося. Росія не змогла нікому завадити вступити до НАТО, хоча її політики робили круглі очі, коли йшлося про Польщу і жахливі обличчя, коли йшлося про Балтію. Борис Єльцин, пригадаймо, навіть лякав Білла Клінтона, що його повалять комуністи, якщо НАТО розшириться.
Ну й що, дідусю, де ваші комуністи? Говорили, що НАТО ніколи не наважиться перетнути кордон Радянського Союзу — нічого, перетнули, ніхто й не помітив. Отже, якщо ми не вступимо до НАТО, то вже точно в цьому будуть винними не наші сусіди. Але ось цікаве запитання: ми вже точно визначилися, що необхідна військова реформа, втілення в життя натовських критеріїв. Тільки цікаво: а кордону в нас ніколи не буде? Адже українсько- російський (як і російсько-білоруський) кордон існує винятково на папері — і там його провели зовсім недавно з превеликими зусиллями. Можна, звісно, тільки порадіти, що президенти Росії й України полегшують життя своїм співгромадянам, спрощуючи порядок перетину кордону, та чи тільки знають вони, що цей кордон — фікція? І чи можливе існування держави-члена НАТО, у якої немає жодних справжніх кордонів, перепрошую, аж до Афганістану — а Україна нині саме в такому становищі? Це, звісно, риторичне запитання, але я ставлю його саме тому, що саме таких запитань — валізи, й ніхто не хоче на них відповідати. А тим часом, наша європейська та євроатлантична інтеграція залежить саме від розв’язання подібних проблем. Напевно, Росія не дуже хоче виникнення справжнього кордону — але вона ніяк не може завадити нам його впорядкувати, якщо ми візьмемося за це всерйоз. Про вплив подібних прикордонних обставин на євроінтеграцію говорити поки що не варто через віддаленість європейських перспектив. Натомість є ближча проблема — візовий режим з ЄС, що зберігається не лише через гастарбайтерів із нашої країни, а й у зв’язку з тим, що досі не вирішено проблему угоди про реадмісію, тобто повернення нелегальних мігрантів із третіх країн до країни, з якої вони прибули. Досі Україна не підписувала цю угоду з країнами ЄС ще й через те, що немає подібної домовленості з Росією. Звісно, Європі не потрібні мігранти, які потрапили на її територію з України, а Росії не потрібні мігранти, які вже потрапили на нашу територію. Тож якщо ми зараз підпишемо угоду про реадмісію iз ЄС і не встановимо контролю за всією лінією держкордону, то швидко перетворимося на європейський центр нелегальної міграції — ЄС віддаватиме нам увесь потік, а Росія відмовлятиметься приймати прибулих через її територію. Всі чудово захистять свої інтереси. Може, й нам час захищати свої?
Ще одна велика ілюзія — що Росія може нам щось нав’язати. Наприклад, ЄЕП. Я, до речі, підтримав ЄЕП у момент його проголошення саме сподіваючись, що учасники простору висувають план його створення з метою хоча б закрити кордон із Центральною Азією — Росія не має грошей на кордон із Казахстаном, Україна — на кордон із Росією, то може, всі скинуться і збудують хоча б кордон Казахстану з країнами Центральної Азії, зупинивши таким чином потік нелегальної міграції та наркотрафік? Добре ж я про них думав! Вони взагалі нічого такого робити не збиралися — кожен із президентів переслідував свої цілі. Володимир Путін самозабутньо створював образ збирача земель і заодно дистанціювався від друга Олександра Лукашенка та його союзної держави. Лукашенко доводив підданим, що росіяни його кинули — замість будівництва спільної держави створюють ЄЕП iз віроломною Україною — пригадайте, що білоруський президент практично промовляв усе це вголос на спільних прес-конференціях. Нурсултан Назарбаєв експлуатував вічний імідж незрозумілого інтегратора, такий приємний для російської частини населення Казахстану. Навіщо все це було потрібне Леоніду Кучмі, сьогодні напевно не скаже ніхто — можливо, Леонід Данилович таким чином втягував довірливого Володимира Володимировича в історію з наступником. Хоч би там що, пересвідчившись у чистоті президентських задумів, я дійшов висновку — ніякого ЄЕПу не буде. Напевно, я ображу тих, хто робить кар’єру на описі переваг цієї вигадки або на боротьбі з цим вітряним млином інтеграції — але знову повторю: чудернацький простір не виник би, хоч би хто очолив Україну за підсумками президентських виборів і хоч би хто переміг на парламентських. Так-так, навіть якщо прем’єр-міністром України з диктаторськими повноваженнями стане Петро Симоненко — нічого не вийде. До речі, інший комуніст — товариш Воронін із сонячної Молдови обіцяв кілька років тому виборцям потрапити до російсько-білоруського союзу. А тепер хоче винятково до Європейського — ти ж бач!
Не варто вважати, що в Москві не розуміють безглуздя вигадки. Але надто вже гарна картинка. Скасування пільг — картинка погана, не подобається в адміністрації президента. А ЄЕП — хороша, не треба заважати працювати товаришам із програми «Время». Але це так, між іншим. А серйозно — то це те, що Росія не може нав’язати нам ціни на енергоносії. Ціни нав’язує не його величність Путін, а його величність Ринок. Час уже раз і назавжди вирішити для себе: або ми домовляємося про фіксовану ціну на транзит і пільгові ціни на нафту і газ, що випливають з цього, або ми платимо за енергоносії за світовими цінами, стільки ж, скільки Польща або Чехія — але й транзит здійснюється за світовими цінами. Якщо наша економіка виявиться неконкурентноздатною внаслідок таких домовленостей — то постає питання: а навіщо нам така економіка? І навіщо нам влада, яка штучно продовжуватиме її агонію, домовляючись про фальшиві преференції з сусідньою країною?
Звісно, можна ще довго розмірковувати про різні проблеми у двосторонніх відносинах. Але ніякої валізи глобальних проблем не існує. І тому, що міждержавні відносини поки що просто не сформовані — до останнього часу можна було говорити хіба що про міжкланові зв’язки. І тому, що ми не настільки залежні від Росії, як самі вважаємо. І тому, що не настільки потрібні їй, як хочемо вважати. Наша валіза проблем називається набагато простіше й коротше — Україна. Якщо виявиться, що ми здатні побудувати ефективну й сучасну державу, така країна не матиме жодних проблем із Росією взагалі. Вона або підтримуватиме з Москвою дружні контакти, як Франція або Німеччина, або намагатиметься не підтримувати жодних серйозних зв’язків, як Голландія або Латвія — тільки на внутрішньому розвитку цих країн рівень діалогу з Росією ніяк не позначається. Єдина умова наших симпатій або антипатій, інтересу або байдужості — поява України реалій, а не України гасел. У побудові такої України Росія не може нам завадити. Але й допомогти також не може — просто у зв’язку з відсутністю в неї історичного досвіду подібного будівництва.
Президент Росії Володимир Путін вперше за кілька місяців висловив свою думку про процеси, які відбуваються на пострадянському просторі. Президент, зокрема, сказав словацьким ЗМI: «Справа народів цих країн, як будувати своє життя — за допомогою революції або згідно із законом і за конституцією в межах демократичних інститутів». «Що стосується ніби оточення Росії, то я не згоден iз цим. У чому для нас різниця? Був один, прямо скажемо, висловлюючись вашою термінологією, прозахідний політик Едуард Шеварднадзе, Едуард Амвросійович. Внаслідок революції прийшла інша людина приблизно з такими самими поглядами — принаймні, у сфері зовнішньої політики. Нам від цього, як у нас кажуть, «ни жарко ни холодно». Ми на це ніяк не впливали», — продовжив В. Путін. «Якщо ми пригадаємо першого президента України пана Кравчука, — він був набагато більшим націоналістом, ніж нинішнє керівництво України, яке демонструє прагматизм. Повірте мені, тут немає жодних проблем», — зазначив президент Росії. (На фото — плакат В. Путiна на минулих президентських виборах у Росiї)
КОМЕНТАРI
Олександр МАЙБОРОДА, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень:
— Валізи накопичені дуже давно, проблеми виникали протягом усього існування й Російської імперії, й радянської держави. Нерозв’язаності їх великою мірою сприяв саме розпад Радянського Союзу. По-перше, виникла психологічна проблема — Росія не може змиритися з тим, що Україна проводить самостійну політику та відмовляється від російського патронату. Це вдаряє по самолюбству насамперед російської еліти, яка у свою чергу намагається передати цей комплекс російським громадянам. По-друге, проблема в тому, що свого часу було створено такий господарчий комплекс, який не дає можливості кожній країні проявити економічну ефективність на світовому ринку. Саме тому Україна не може зайняти достойну нішу на ньому, оскільки свого часу її економіка розвивалася одним шляхом із російською. Утворення Росією власного ринку аж ніяк не може конкурувати зі світовим. У такому випадку утворення ЄЕП певною мірою допомагає взаємовиживанню двох економік, але з іншого боку стане й гальмом у розвитку. Окрім того існує проблема розбудови спільної безпеки, яка через розпад СРСР була зруйнована. В плані політичному головною є проблема російсько-українського кордону, який Росія хоче бачити прозорим і мати можливість вільно через нього пересуватися. Однак така прозорість призводить до того, що Україна через Росію все більше наповнюється іммігрантами, які не можуть просунутися далі на Захід через міцний кордон із ЄС. Відтак Україна опиняється в ролі «відстійника», що з часом може створити певне напруження у відносинах двох країн. Окрім того насторожує проблема несприйняття росіянами суверенності України, що яскраво показав інцидент із Тузлою, коли на фоні розмов про стратегічне партнерство створюються елементарні провокації. Маємо також проблему подальшої долі Чорноморського флоту — дата закінчення договору поступово наближається, однак Росія, здається, переконана, що він залишиться тут навічно. Її не надто обходять умови, які мають бути виконані 2017 року. Тому, аби уникнути напруження, Кремль уже зараз повинен продемонструвати, що готує нову базу.
Головне, аби ці накопичені проблеми не консервувалися, їх потрібно вирішувати за допомогою відповідних механізмів. Україна повинна зараз більш твердо демонструвати свою суверенність, самостійність, вести незалежну зовнішньополітичну лінію. В цьому плані Україні потрібно зайнятися повною модернізацією своєї промисловості, стати самодостатньою на світових ринках. Адже для того, щоб вирішувати проблеми з таким сусідом, як Росія, Україна повинна стати справді самостійним гравцем. Щоправда є такий об’єктивний чинник, як залежність України від російських енергоносіїв, який не дозволить постійно провадити відверту демонстрацію незалежності. Але поступово вона повинна доводити Росії, що вона уже давно не молодший брат чи партнер. Натомість Росії потрібно припинити спекулювати почуттями пересічних росіян, які також важко переживають розпад Радянського Союзу, оскільки багато вклали в Україну. Адже для збереження імперії вони жертвували власним рівнем життя і сьогодні страждають від даремно затрачених зусиль. Фактично дві країни опинилися в глухому куті, шукати шлях із якого потрібно кожній окремо.
Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ, перший заступник голови комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції:
— «Валізи» — це безумовно образний дипломатичний термін, але часто дипломатична лексика за образами приховує дуже болючі моменти. Такі моменти у стосунках України та Росії безумовно є. Не через злу волю Москви чи Києва, а тому, що сусідське i протягом століть спільне співіснування двох країн із центром у Москві не могло не відбитися на теперішніх стосунках.
Перша «валіза» — це проблема «нульового варіанту». Відповідно до домовленостей початку 90-х років між Росією й Україною агрегований показник України, її частка у складі загальносоюзного майна складає 16,37% — тобто шоста частина. Йдеться як про золотовалютний, так і про алмазний і діамантовий фонди, про всю закордонну власність колишнього СРСР, балансовою вартістю в сотні мільярдів доларів, про втрачені гроші українських вкладників, які, як відомо, дуже швидко були негласно переведені до Москви. Тому наші стосунки повинні бути паритетними в контексті виконання таких домовленостей. Росія посилається на те, що угода про «нульовий варіант» була підписана українським урядом, за яким Росія брала на себе виконання всіх боргових зобов’язань колишнього СРСР на себе, в тому числі й частку України, але й забирала 100% майна колишнього СРСР як усередині країни, так і за кордоном. Уряд України справді підписав її, але Москва чудово знає, що ця угода не є чинною, оскільки наш парламент двічі розглядав проблему її ратифікації, однак так і не затвердив. Відповідно, Україна має жорстко поставити питання про шосту частину закордонної власності, яку привласнює собі Росія. Відбувається процес, коли ставлення до України в ряді випадків не є ставленням до рівноправного партнера з власними інтересами та часткою у загальнорадянській власності. Причому це не дріб’язковість, але про таку власність, як приміщення «Аерофлоту» на Єлісейських полях в Парижі, цілий квартал в Женеві з вартістю землі відповідно, цілий квартал у Берліні — це мільярди доларів. І Росія вважає все це своїм і тим користується, намагаючись у багатьох країнах переоформити всі ці об’єкти винятково у свою власність, забуваючи, що шоста частина має бути віддана Україні.
Друга «валіза» — це проблеми, пов’язані з кордоном. Ми не маємо його з Росією. На сьогоднішній день кордон між Україною та Російською Федерацією є недемаркованим — сухопутна частина його лише делімітована. Демаркувати його сьогодні категорично не хоче Російська Федерація. Можливо, хтось із російських чиновників вважає, що ми колись таки будемо однією державою, в чому маю великий сумнів. Тому Україна має вимагати негайної демаркації суходільного кордону. Окрім того в басейні Азовського та Чорного морів немає не тільки демаркації, але й делімітації, не вирішено питання з Керченською протокою. Підписана Леонідом Кучмою з Володимиром Путіним угода передбачає врегулювання цієї проблеми іншою угодою, тобто вона відкладена до невідомих часів. Але держава не може існувати без реально існуючого кордону.
Третя «валіза» пов’язана з системою транзиту нафти та газу. Хоча сьогодні Росія не обвинувачує Україну в крадіжці енергоносіїв, але певна напруга постійно зберігається. Росія дуже ревно ставиться до намагання України диверсифікувати енергопостачання, намагаючись більше співпрацювати в цьому плані з Казахстаном і Туркменістаном. Тут актуалізується й питання реверсу нафтогону Одеса — Броди, який має не лише економічне, але й політичне та геополітичне значення. Залежність України від російських енергоносіїв створює умови для політичного тиску, як ми бачили під час виборів. До речі, поведінка Росії під час виборів — це теж якщо не «валіза», то дамський ридикюль у наших стосунках. Хоча Москва й сама зараз, як видається, хотіла би швидше перегорнути цю сторінку в нашій історії.
Насамперед у наших стосунках із Росією має вийти на перший план жорсткий прагматизм, вони мають будуватися не у формі декларацій чи обіцянок, це мають бути стосунки партнерів, де кожен прораховує свій інтерес. Росія, до речі, так завжди й робила. Так і Україна — де вигідно, має йти, пропонувати, лобіювати, де не вигідно — має все робити, щоб не йти ні на які, можливо, навіть дуже делікатні прохання та непрозорі схеми. Далі — питання рівноправності. Між країнами повинні бути тільки паритетні стосунки — немає вже ні старшого, ні меншого брата, тому рівно мають визначатися можливості та потреби. Україна для Росії справді стратегічний партнер. Тому все має відбуватися в контексті переговорно-взаємовигідного процесу. Тут потрібно сказати про ЄЕП. Я не є його прихильником, але якщо угодою про ЄЕП передбачається створення зони вільної торгівлі й це відповідає інтересам України, то чому б ні? З іншого боку зону вільної торгівлі можна було би створити й без ЄЕП, тут слово тільки за Росією, бо український парламент подібну угоду ратифікував. Але митний і валютний союз буде хрестом на європейській інтеграції України, тому це питання для нас не актуальне. Тому треба поступово, паритетно, з власною гідністю вирішувати усі ці проблеми.
Сара ВIТМОРТ, старший лектор, університет Оксфорд Брукс, (Велика Британія):
— Існує чимало питань, які мають принциповий характер для вирішення. Серед них — торгівля, ЄЕП, пошук взаєморозуміння. Це — тло відносин Києва та Москви, яке було затьмарене недавньою кризою під час президентських виборів в Україні. Саме відновлення взаємної довіри займатиме центральне місце у двосторонніх контактах. Це відповідає інтересам обох країн. Як заявляє дуже часто Віктор Ющенко, Росія — вічний стратегічний партнер України. І я думаю, що Росія також визнає цей факт, що відносини — особливо з Україною — дуже для неї важливі. В іншому випадку по прогресу Росії буде завдано істотного удару — маю на увазі не лише геополітику. В інтересах обох держав співпрацювати шляхом діалогу. Це залежить у значній мірі від дій президентів. Звичайно, рішення Віктора Ющенка здійснити свій перший закордонний візит до Москви носив позитивний характер. Сподіваюсь, що Володимир Путін зробить подібний крок і відвідає Київ. Але для діалогу необхідні зустрічі та переговори не лише на рівні президентів, але й на урядовому рівні.
Як може позначатися на відносинах Росії й України рух Києва в напрямку НАТО та ЄС? Це значний виклик для України — підтримувати відкритий діалог із Росією. Києву доведеться бути мудрим у вирішенні складних ситуацій.
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— Проблеми російсько-українських відносин можна поділити на дві категорії — ментально-метафізичні та звичайні прагматичні. Коли говорити про звичайні проблеми, які підлягають вирішенню, то це насамперед проблеми постачання енергоресурсів, їх транзиту, використання українських транспортних мереж. Це також і проблема демаркації спільного цивільного кордону, розвитку прикордонної інфраструктури, делімітації української акваторії, проблема статусу й деяких моментів подальшого використання севастопольської інфраструктури російським Чорноморським флотом. Окрім того, це проблеми, пов’язані зі створенням режиму вільної торгівлі — зняття обмежень і впровадження його в повному обсязі. Все це — перелік питань, які існують між Україною та Російською Федерацією як суверенними державами. Будь-яке з них вирішуються переговорним шляхом, і ефективність переговорів залежить від професійної здатності уряду й дипломатичної служби.
Але є ще одна група питань ментально-метафізичних, яка, на жаль, у наших із Росією відносинах створює найбільший процент проблем й, у свою чергу, заважає вирішувати звичайні прагматичні проблеми. По-перше, існує проблема російського сприйняття України взагалі. Значна частина російської еліти й суспільства в цілому фактично не сприйняла в повному сенсі той факт, що Україна є самостійною незалежною державою з усіма політичними, культурними та суспільними атрибутами. Це продовжує впливати на спосіб мислення росіян про Україну та на спосіб прийняття рішень стосовно неї. Також до цієї категорії проблем відносяться питання, дотичні до останньої виборчої кампанії. Те, що ми бачимо сьогодні з боку Росії — це вияв такої собі образи на Україну, яка вчинила не так, як від неї очікували. Це та проблема, яка раціональними шляхами не вирішується, тому що йдеться саме про образу, а не про факти, які можна виміряти раціональними мірками. Усі попередні прагматичні проблеми вже давно могли б бути вирішені, всі угоди могли б бути підписані, і співробітництво розвивалося би значно ефективніше для обох сторін, якби не існувало цієї ментальної групи питань, яка заважає дивитися країнам одна на одну тверезими очима.
Те, що відбулося наприкінці минулого року в Україні, додасть аргументів і, можливо, прискорить процес усвідомлення суверенності України. Але цей процес навряд чи завершиться скоро. Такі проблеми вирішує час — усі колишні імперії мали такі амбіції стосовно колишніх залежних територій. Однак у цьому випадку в Україні, на жаль, є дуже багато внутрішніх акторів, які готові формувати певне замовлення на такий тип поведінки з боку Росії. Сьогодні від держави такого замовлення немає, але залишаються політичні сили, бізнесові групи, які й надалі будуть використовувати слабкості Росії та її сентиментальні стереотипи стосовно України для того, аби продовжувати грати у свої ігри за російської підтримки. На жаль, це традиційна риса української еліти — торгівля національним інтересом, це наче один із видів національного бізнесу. Традиційним покупцем протягом століть завжди виступала Росія. Очікувати, що це зміниться в одну мить, не доводиться. Але ситуація сьогодні вже краща, ніж була вчора. Можливо, завтра вона буде краща, ніж сьогодні.
