Ви в цьому помірні?

Тепер це вже «мейнстрим». Основна тема опозиційних дискусій, пов’язаних з виборами, яких немає, і протистоянням путінському режиму, даному нам у відчуттях до 2024 року. Маю на увазі полеміку про помірний націоналізм. Схема така.

Будь-яка революція, хоч мирна, хоч немирна, хоч в Україні, хоч у Лівії, ѓрунтується на ображеному відчутті всенародної власної гідності і бажанні змінити владу. Протест може бути жорстко ідеологічний, як у країнах Східної Європи, з явною антикомуністичною підосновою, або молодіжним повстанням проти старих еліт, що заїлися, як у Єгипті. Проте в будь-якому разі така революція забарвлюється в національні тони. Як мінімум йдеться про національну гордість переможців, що скинули «окупаційну владу». Чи то чужоземні окупанти, як у республіках Балтії, чи до болю рідний Чаушеску.

Ідеологічні революції теж бувають різними. Досить порівняти «консолідацію влади» Гітлера після підпалу Рейхстагу з польським «круглим столом» і тихою відставкою Ярузельського. Годі й говорити про те, що у футурологічному плані нацистський путч обіцяє країні неминучу катастрофу, а ліберальна революція повертає суспільство, якщо говорити велемовно, в сім’ю цивілізованих народів.

Устоялася думка, що ліберальна революція нам доки не загрожує, і це правда.

Тому є ціла низка причин. Горбачовська перебудова, яка обернулася розвалом непорушного Союзу, що до цих пір хворобливо сприймається мільйонами громадян Росії і колишніх радянських республік. «Несправедливий» капіталізм, збудований на руїнах тієї держави, де прийнято було з упевненістю дивитися в завтрашній день. Нав’язане соціуму в нульові роки уявлення про те, що від подальших неминучих бід його врятувала тверда влада і жорстоке придушення чеченського бунту.

При цьому влада тандему з його рокіровками, що нагадують шахову партію в божевільні, осточортіла вкрай. Так званий Медведєв, надія прикремлених демократів, після своєї добровільної відставки в Лужниках остаточно перетворився на клоуна на службі у єдиноросів, любителя кишенькових іграшок і гри в бадмінтон. Одночасно в суспільстві зростає соціальна напруженість, густо замішена на ксенофобії.

Тому на порядку денному національна революція і суперечки довкола неї. Популярні слогани останніх тижнів: «Русский марш» та «Хватит кормить Кавказ». Опозиційні політики, включаючи найліберальніших, запекло сперечаються про те, чи варто брати участь у цій грі.

З одного боку, націоналізм будь-якого сорту виглядає огидно, хоч помірний, хоч надмірний. З іншого боку, жодної іншої реальної сили, здатної протистояти путінському режиму, у найближчій перспективі не вбачається. Та й гасла, які кидає в маси новий наш герой, здаються вельми спокусливими і частково навіть беззаперечними.

Олексій Навальний по-своєму геній. Законник і популіст, він знайшов найпростішу відмичку до сердець росіян. Він виголошує чарівне слово «крадуть», і мільйони громадян вдячно повторюють услід за ним мантру про партію шахраїв і злодіїв. Бо всі знають, що він говорить чисту, бездомішкову правду, абсолютно переконливу щодо будь-якої нашої влади у будь-які часи. Він роздумує вголос про Кавказ, і кожен вольний відшукати в його словах все, що душі завгодно. Хоч ксенофобію, хоч сповна справедливу думку про те, що сенс життя співвітчизників не зводиться до того, аби оплачувати зі своїх податків особистий автопарк Рамзана Кадирова і його охорону, у якій, схоже, працює мало не половина населення Чечні.

Олексій говорить дуже прості речі, зрозумілі будь-якому виборцеві. Він дотепний, холоднокровний, наполегливий. Він б’є по самих больових точках Кремля, і удари ці чарівні. Він має рацію багато в чому, і на тлі цієї його правоти дискусії про «марші» і про Кавказ здаються другорядними.

Тим часом справи йдуть набагато складніше і сумніше. Головна біда в тому, що путінська вертикаль, подібно до радянської влади, збудована так, що поміняти її, не ризикуючи тотальним обвалом держави, вельми непросто. Прибери злодіїв — можуть прийти відморозки. Звільни Кадирова — може вибухнути Кавказ. Причому в перших лавах підбурювачів виявиться сам Рамзан зі своєю численною армією, готовою воювати хоч у Чечні, хоч у Москві. Та й кожен бачить своє, згадуючи новітні кавказькі бійні: хто Будьонівськ, а хто руїни Грозного і зондеркоманди СС РФ в Самашках. Саме наслідком цих воєн є і здичавіння суспільства, і якісь небувалі навіть у Росії розміри корупції, і сам Рамзан з його багатокілометровим кортежем і Аллахом у якості спонсора. І ті, хто висаджував будівлі у Москві, і прагнув вбомбити Чечню у середньовіччя, і виколупував кадирових з-під уламків, добре знали, що робили.

Тому люди, які закликають сьогодні до відділення Кавказу або різкого скорочення фінансування цього регіону, свідомо чи несвідомо виступають за розвал Росії. Скорочувати фінансування, звичайно, треба, але повільно і без образливих пояснень. Такий ось парадокс: чим патріотичніші особи, які бажають стримати апетити кавказьких намісників Кремля, тим сильніше їхнє неусвідомлене прагнення до знищення країни у нинішніх кордонах. Власне, так само ж було і в «совці», де письменники і діячі Компартії РРФСР, які голосніше за всіх кричали про те, що досить годувати нахлібників, різних там поляків і чурок, реально наближали загибель СРСР і Варшавського договору.

Проблема ще і в тому, що революції в мононаціональних державах вельми відрізняються від того, що вже відбувалося і знову може статися у нас. Естонцям було куди простіше: відмовся від комунізму, долучися до НАТО і ЄС — і всі справи. А Росія дуже велика і різноманітна, аби влаштовувати національну революцію. Країна просто розпадеться на частини. І найгірше те, що розвал навряд чи буде безкровним. Один раз пощастило, коли більш-менш спокійно розпався Радянський Союз, іншим разом такого щастя не передбачається.

Загалом, сподіватися залишається лише на час. На мирні акції громадянської непокори. На тих дівчаток з журфаку, які намагалися докричатися до гаранта, заклопотаного нині знищенням залишків своєї репутації. На того ж Навального, коли він займається скрупульозним підрахунком украденого з казни, а не розпалюванням міжнаціональної ворожнечі. На те, що особи царюючої божевільні помалу вичерпають свій політичний ресурс — і тут громадянське суспільство повинне стояти напохваті, не повторюючи помилок проклятих 90-х. Той факт, що заморочений, замордований, одурманений наш соціум все-таки живий, відрадний. А «мейнстрим» поступово поміняється: ця річка тече в різні боки, інколи вражаючи незалежних спостерігачів, які сидять на березі.