...I головний герой на третьому плані
Минулого вік-енду на телеканалі «Тоніс» показали документальний фільм Миколи Вересня «Епоха Кучми». Не дивлячись на те, що він датується 2004-м роком, показ, як повідомили «Дню» в прес-службі «Тонісу», був прем’єрним.
Надто вже авторська манера подачі інформації вразила, мабуть, навіть звиклих до журналістських експериментів глядачів. Синхрони експертів (переважно, політологів і політиків), які й стали основою фільму, чергувалися з роздумами вголос Миколи Вересня на тлі... його ж обличчя великим планом. Роздуми, знову ж таки, були дуже й дуже особистими: що автор особисто думає про «епоху Кучми», з ким у нього асоціюється колишній президент і подібне.
До того ж, назва виявилася явно більш масштабною за фільм. Як би там не було, «Епоха Кучми» — це не лише сам Леонід Кучма і думки про нього. Йдеться про десять років життя цілої країни. Життя, наповненого не лише негативом. А фільм — переважно про нього. При цьому, незважаючи на антипатію автора до свого персонажа, яка впадає в око, в кадрі Микола Вересень підносить себе як неупереджений журналіст-гуру.
Можливо, уже в найближчому майбутньому тележурналістами буде зроблено й інші спроби «розібратися в тому, що ж відбувалося в країні, якою керував президент Леонід Кучма». Принаймні, після цього фільму про його (і нашу!) добу розповісти можна ще дуже й дуже багато чого.
А поки що «День» запропонував експертам поділитися своїми враженнями від фільму «Епоха Кучми».
Володимир ФЕСЕНКО, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»:
— Мені важко бути об’єктивним, коментуючи даний фільм, оскільки свого часу я був біля джерел цього проекту, але внаслідок різних причин відійшов від його реалізації ще на підготовчій стадії. У тому числі й тому, що цей фільм спочатку створювався як агітаційно-передвиборний проект, а тому навряд чи міг стати досить об’єктивним портретом і самого президента Кучми, і його доби.
Одразу відповім на одне запитання, яке мабуть виникло у багатьох телеглядачів — чому фільм знято російською мовою? Відповідь: бо він призначався для російського глядача. Не знаю, чи транслювався фільм у Росії і для кого. Однак, на мою думку, крім мови специфіку російської аудиторії ніяким чином враховано не було. Та і з мовою проблеми. Для російськомовної аудиторії був би органічним російськомовний журналіст, а для української аудиторії був би адекватним і Вересень, але — українською мовою.
Я не шанувальник журналістської манери і стилістики Вересня. Можливо, я занадто суб’єктивний, але в цьому випадку його специфічна манера розповіді скоріше відволікала увагу глядача від змісту і головного героя фільму. У зв’язку з цим відеоплан «Вересень на тлі Вересня» дуже символічний. Багато Вересня і мало Кучми. Кучма десь на третьому плані. Може, він на це й заслуговує, але фільм же про Кучму.
У фільмі багато «говорящих голов» і слабкий відеоряд. З мозаїки окремих розділів так і не склався цілісний, складний та суперечливий образ Кучми і його доби. Мені здається, такий фільм краще було б знімати професійному документалістові без явної політичної ангажованості, наприклад, Юрію Макарову.
Але, можливо, час об’єктивної історії про Кучму ще просто не прийшов. Надто близькі персонажі та пристрасті його епохи.
Марко ГРЕСЬ, тележурналіст («Інтер»):
— Не бачив ніколи більш невміло зробленого фільму. З купи наведених у фільмі фактів людина, яка більш-менш перебуває в темі, може витягти щось саме по собі цікаве. Однак у основному все заповнене навіть не емоційними, а якимись черговими фразами, які не несуть інформаційного навантаження, наприклад, на тему: «Кучма — поганий, бо він не любив народ». Якщо це речення в різних інтерпретаціях повторюється десятьма людьми, глядачеві це ні про що не говорить, і нічого не додає в пізнавальному плані (а цей фільм повинен би бути або пізнавальним або, скажімо, філософським). Створилося враження, що Микола Вересень повисмикував із десятків інтерв’ю якісь синхрони, що опосередковано стосуються теми, і вирішив зробити фільм, а, оскільки усе це має чимось об’єднуватися, — проміжки заповнив собою. Але якось не вийшло з Вересня сполучної ланки між сегментами, бо не було самих сегментів. Ті розділи фільму, які позначалися титрами, виявлялися незмістовними і неоформленими. Окремі експерти окремо, можливо, й говорили, про щось цікаве — у контексті цільного інтерв’ю, але коли ці фрагменти були виділенi і сполученi між собою, вийшла «каша».
Автор, коли створює фільм, для себе має чітко поставити завдання і визначити пріоритети, бо всього розповісти в фільмі не можна. Це — як зробити сорокахвилинний фільм «Друга світова». Кожен із фільмів про неї присвячений якійсь певній події, через яку ми можемо розповісти про Другу світову набагато більш ємнісно, ніж беручи весь контекст подій. Так і тут — варто б було зупинитися на якомусь дуже яскравому моменті і через нього вивести ілюстрацію всієї «епохи Кучми». Взяти, наприклад, «справу Гонгадзе». Для мене, наприклад, вона страшна не лише тим, що вбили журналіста, а тим, що абсолютно спокійно і безкарно в кабінеті президента майор служби безпеки проводив записи. Це ж як красномовно говорить про слабкості самого режиму! А коли в фільмі все збирається докупи... Якщо фільм Романа Кармена «Невідома війна» — це 20 серій, то тут «усе-все-все» про добу Кучми вмістилося в годину, причому мало не більша частина цієї години — це позування, як на фотосесії, Миколи Вересня: я в такому ракурсі, я здійняв руки, я мудро замовк і промовчав півхвилини, подивіться, які в мене виразні очі. І вийшло, начебто Вересень — найбільш знакова фігура доби, начебто він загинув під час «режиму Кучми» три роки тому, і зараз ми всі згадуємо про нього...
Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:
— Враження від фільму — сумне й водночас смішне. Смішно виглядав на екрані «подвійний» Микола Вересень зі своїми «зело мудрими» розмірковуваннями. Можливо, творці фільму думали, що така подвійність зображення ведучого стане ефектною творчою знахідкою. Насправді ж вона налаштовувала глядачів на сприйняття фільму — як такої собі клоунади. Це відчуття посилювалося, коли на екрані з’являлися експерти, що, як і Микола Вересень, переважно «віщали» російською мовою з помітним українським акцентом. Тут дехто з них міг би позмагатися з нашою улюбленою екс-провідницею, а нині поп-зіркою Вєркою Сердючкою. Та й взагалі присутність у фільмі Вєрки Сердючки в якості експерта була б дуже і дуже бажаною. Хоча б тому, що вона як раз і є дітищем епохи Кучми, як і деякі експерти. На відміну від них і ведучого нещодавно майже всіма любимий Леонід Данилович виглядав солідно і пристойно. У відеоцитатах він гарно говорив і навіть українською мовою. Яку ідею хотіли до нас донести творці фільму? Про серйозну аналітику тут не йдеться. Після перегляду в мене склалося враження: епоха Кучми — це не лише наше минуле, це — і наше майбутнє. Хоча признатися собі в цьому якось не дуже хотілося.
