«У нас ніхто не забере бажання виходити за Україну»

У час широкого відзначення в Україні й світі 90-х роковин із часу  жахливої трагедії 1932-33 років в Україні Голова Товариства української культури в Угорщині Ярослава Хортяні-Гук ділиться спогадами про неймовірно складну організаційну роботу і непросту комунікацію угорських українців із політичними силами угорського парламенту щодо підготовки й ухвалення резолюції усім складом Національних Зборів Угорщини 24 листопада 2003 року про визнання Угорщиною Голодомору геноцидом українців. У цьому інтерв’ю також можна прочитати про роздуми пані Хортяні про підтримку угорськими українцями України в її боротьбі проти новітнього геноциду.

Останніми роками стосунки між офіційним Києвом і Будапештом, на жаль, або дуже мляві, або  переростають у гострі дипломатичні і навіть світоглядні конфлікти. Угорщина через обструктивну позицію її керівництва до перебігу російсько-української війни перетворилася на найпроблемнішого сусіда України в ЄС і НАТО.

Треба тверезо дивитися на речі, бо без усвідомлення реалій українцям війну з Росією на виживання не виграти. Разом із тим  варто розуміти, що в угорському політикумі та громадянському суспільстві є сили, які виступають за конструктивні відносини з Україною та загальноєвропейську солідарність перед лицем російської загрози. До того ж в історії українсько-угорських відносин останніх десятиліть було й чимало позитивного.

Саме, спираючись на цей спадок, ми на наступному історичному етапі зможемо вибудувати справді партнерські відносини між країнами. У рік сумних роковин Голодомору варто згадати, що Угорщина однією з перших у світі 20 років тому офіційно визнала геноцидом злочин комуністичного режиму СРСР проти української нації, скоєний у 1932–1933 рр. Причому за це рішення угорські парламентарі проголосували одноголосно!

Як цього вдалося досягти у 2003 році, як вшановують пам’ять жертв Голодомору в Угорщини і як угорці допомагають українцям зупинити новий геноцид? Саме про це ми  вирішили поговорити з очільницею найстарішого об’єднання української нацменшини в країні над Дунаєм – Товариства української культури в Угорщині, колишнім президентом Європейського Конгресу Українців, членкинею Екзекутивного комітету Світового Конгресу Українців 65-річною Ярославою Хортяні. 

Пані Ярослава наприкінці 1970-х рр., будучи заміжньою за угорцем, виїхала з Тернопольщини до Будапешта. Закінчила історичний факультет в університеті Лоранта Етвеша (Будапешт) і вже понад тридцять років працює над консолідацією української громади Угорщини й української діаспори Європи і світу загалом, а також над розвитком угорсько-українських відносин. Вона має чималий досвід громадсько-політичної діяльності, зокрема, очолювала Державне самоврядування українців Угорщини, у 2014–2018 рр. була членом парламентуУгорщини, представляючи у законодавчому органі цієї країни інтереси української меншини. І сьогодні вона готова і надалі активно працювати у громадській сфері задля розвитку українства. Показово, що навіть у свій ювілейний день народження Ярослава Хортяні не лише дала це інтерв’ю, а й допомагала налагодити пряму комунікацію між працівниками Національного музею Голодомору-геноциду та Секретаріатом Комітету національної пам’яті Угорщини, виступила на відкритті виставки у Будапешті «Голодомор – совєтський геноцид української нації», взяла участь в акції протесту українських утікачів та угорських українців перед посольством рф проти війни з Україною і, зокрема, екоциду на Нижньому Дніпрі. 

Ярослава Хортяні. Фото Csaba Pelsoczy

ЗА ЛІТО 2003 РОКУ ПАНІ ГОЛОВА ЗІБРАЛА ВСЮ ДОКАЗОВУ БАЗУ

- Пані Ярославо, українська діаспора в Угорщині невелика, це лише кілька тисяч людей. Між тим, саме Угорщина стала однією з перших країн, де Голодомор офіційно визнали геноцидом. Це відбулося за допомогою нашої діаспори. Як вдалося досягнути цього результату?

Дійсно, нас є небагато. За переписом 2011 року, 7 тисяч 800 осіб визнали себе українцями. Звісно, ми знали, що українців більше, але не всі записуються. Зараз, коли оприлюднять результати нового перепису, либонь, буде зареєстровано набагато більше наших краян, бо чимало нових людей переїхало до Угорщини.

Але коли ми звертаємося до теми Голодомору, то у травні–липні 2003 року, тобто 20 літ тому, вся українська діаспора проводила тривалу кампанію зі спрямування до парламенту Угорщини прохання щодо визнання Голодомору. Я тоді вже була в парламенті як член дорадчої ради при комітеті з прав людини, релігій та національних меншин. І нам надавали у комітеті можливість висловитися на цю тему, і ми могли говорити.

Отож я повідомила законодавців, що ми готуємо подання і хотіли б знати, як угорські депутати поставляться до нашої ініціативи. Пам’ятаю, голова комітету тоді подивився у мій бік і запропонував: «Надайте нам докази, що це був геноцид, і ми восени займемося цим питанням». 

В Угорщині розпочалися парламентські канікули, а я на ціле літо поїхала до Києва в національні архіви. На щастя, один із радників Посольства України, а саме пан  Микола Держалюк, був за фахом історик і підтримав мої пошуки. Тому я через нього направила запит щодо необхідних архівних матеріалів.

Уточню, що я є громадянкою Угорщини,  ніколи не була громадянкою України (пані Ярослава вийшла заміж за угорця до проголошення незалежності України, – А.І.), але все-таки мене якось допустили до українських архівів. І коли я побачила оті жахливі за своєю фактурою матеріали, з якими мені давали знайомитися, зрозуміла, що цього буде досить для визнання угорцями Голодомору. Я за літо 2003 року зібрала документи, приїхала в Будапешт і підготувала матеріали. Коли почав знову засідати парламент, вже пішло офіційне прохання з офіційними документами, фотографіями, статистикою.

- Ви підготували офіційне прохання до парламенту Угорщини?

Саме так: причому від нашої громади. На першому прослуховуванні я вже бачу, що деякі депутати здивовані. Ми написали, що просимо визнати Голодомор як голокост українського народу. І це формулювання деякому не сподобалося. Один угорський нардеп підвівся, як зараз пам’ятаю, і заперечив, що це не може бути голокост, бо Голокост – це трагедія єврейського народу. Українці, мовляв, присвоюють собі чуже.

Тут нас підтримали деякі депутати з опозиції. Вони заперечили: «Це не треба присвоювати». І почали сваритися. Ми налякалися, думали, що нашій справі не дадуть ніякого ходу. І там Всевишній нам допоміг, бо ми почали з’ясовувати, звідки походить назва «голокост». Я потім кажу, мовляв, не сперечаймося, тому що  є інше угорське слово «népirtás» (нийпірташ), що означає винищення народу. І от замість голокосту ми пишемо «népirtás». Я бачу, вони були досить здивовані. Адже там і телебачення було, і преса як-не-як. Ніхто не хотів виглядати непривабливо в очах виборців. І таки прийняли наше формулювання. І було вельми файно!

ПЕРЕД ГОЛОСУВАННЯМ У ПАРЛАМЕНТІ

- Це на засіданні комітету з прав людини, релігій та національних меншин відбувалося?

Так. Ще мали пройти комітет з іноземних справ. І тоді вже за протоколом починається голосування у парламенті. Секретар того комітету парламенту мені допомогла, попередивши, що не все так гладко у нашому ділі. Авжеж, я і сама здогадувалася, що після тієї суперечки виникла чимала протидія з боку певних політичних сил.

Секретарка показала мені листа чиновника (я його знаю, але імені називати не буду, він зараз теж служить чиновником) з проханням делікатно відмовити пані Хортяні. На моє прохання зробити ксерокопію вона відповіла: «Радій, що я взагалі показала тобі цей лист, отож, щоб знала: буде неабияка протидія».

Я стояла ні в сих, ні в тих. Не знала, що й думати! Бачу, що одні нас підтримують, інші – ні. Справді, ця протидія згодом далася взнаки.

Мене викликали до міністерства закордонних справ (Угорщини, – А.І.), щоб я все-таки відмовилася. Недвозначно дали зрозуміти, ХТО і ЩО за цим стоїть.

Коли я відчула протидію і з боку дипломатів, тоді вирішила йти лобістським методом, тобто не на комітети, а до тих депутатів, яких знаю особисто. Вирішила: буду з ними говорити. І так наприкінці я дійшла аж до міністра закордонних справ.

Ми зустрілися, наче старі добрі друзі, хоча і не були близько знайомі. Але одна ду-у-у-же порядна людина і прихильник української культури гаряче рекомендувала мене міністру.

І це допомогло.

На зустрічі пан міністр каже: «Я вам щиро вірю, не треба показувати мені документи, йдіть до того і до того».

І сталось так, що мене от-от мали запросити на комітет з іноземних питань. Ішов час. Минали дні. Тягнулися години. А мене не запрошують. Від комітету згаданого анічичирк тобі! Геть кепські передчуття мене охопили. Невже все піде нанівець? У таких ситуаціях найбільше, щоб ви знали, тебе мордує невідомість...

Невдовзі запитую у втаємничених осіб, які знаються на кулуарних справах, а що ж насправді коїться? І тут вони переказують, що комісія вже підтримала прохання української громади.

У-у-у-х, трясця його матері! У мене наче гора з плечей звалилася, коли чесно. Значить, ідемо навпростець у парламент, оминаючи всілякі «кабінети впливу». І саме перед тим, як нас запросили на голосування в парламент, запрошують мене до посольства України. Чого б це, подумалось мені? Тимчасово повірений у справах Михайло Юнґер навіть прислав машину за мною.

Не встигли привітатися, а він вже з порогу спитав: чого, мовляв, ви нам не сказали, що подаєте прохання про визнання Голодомору геноцидом? А я саме поспішала у той час на одну зустріч важливу з лобістами. Зізналася чесно, що часу у мене обмаль, бо дійсно квапилася. Але на прощання сказала, як було, що ми не хочемо розголошувати перебіг справи.  З іншого боку, я йому не хотіла розказувати, як мене відмовляли, щоб забрати це подання, щоб і він не почав нас відраджувати.

- А хто саме відмовляв?

Були такі чиновники в деяких структурах. Але я сказала рішуче «ні!», я цього не хотіла робити. У крайньому випадку ті, що були проти, не ухвалять у парламенті очікуваного нами рішення, але я цього не зроблю. І хоча я себе на словах підбадьорювала, все-одно були певні побоювання. А раптом усе зірветься в останню мить?

З одного боку, не слід недооцінювати політичного тиску росіян. Із іншого, парламентські фракції – украй строкаті утворення. Щоб досягнути політичного консенсусу, треба вельми постаратися... Навіть досвідченіші за мене політики зазнавали фіаско.

Я усвідомлювала, що ризиків багато. До того ж це була геть нова справа, яка ніколи не потрапляла на порядок денний до угорських депутатів. Ти можеш спровокувати лавину, яка матиме для українців кепське відлуння на довгі роки...

Отож останнє, на що я наважилася – пішла до голови фракції Угорської соціалістичної партій, тоді соціалісти були при владі. Вона мене  твердо запевнила, що рішення буде прийнято на нашу користь.

Як годиться, нашу делегацію запросили в парламент на голосування. Ми зайняли місця у спеціально відведеній для нас ложі. Сидимо. Чекаємо з нетерпінням... Мимоволі мене охопив мандраж. Сиджу, нервуюся... А депутати все тягнуть, і тягнуть. Вже була десь п’ята година по обіді, а голосування і в намітках немає. Я не на жарт перелякалася.

Аж ось спікер нарешті оголосив, що на розгляд виноситься розгляд прохання представників української меншини.  Законодавець Ласло Сасфалфі вийшов на трибуну, до речі, він і досі є членом парламенту, і я помітила, як кілька депутатів демонстративно підвелися зі своїх місць і виходять. Стало ясно, що вони не будуть голосувати за наш проєкт.

НЕЧУВАНА ОДНОСТАЙНІСТЬ

- Це були обранці від влади чи опозиції?

І ті, й інші, як не дивно. Я їх всіх добре запам’ятала, але не буду називати їхні прізвища. Коли один депутат отак демонстративно виходив, кинув свою папку, ніби показуючи, що ми не зовсім те обговорюємо, що слід. І тоді на мене превеликий страх напав. Не пам’ятаю, щоб у житті я відчувала таку велику тривогу.

Я свого заступника попередила: ото, мовляв, я заплющую очі, якщо на табло випишуть більшість, отоді тільки мене повідом. І ви знаєте, я не уявляла, що всі наші відчували щось схоже. Нас було десяток зо два чоловік від громади. Нам відвели, як я вже казала,  окрему ложу. Мені здається, всі молилися. Без жодного там винятку! Хто про себе. Хто вголос.

Раптом озвався мій заступник: «Відкривай хутко очі, я бачу на табло цифру «347 – за», «0 – проти», «0 – утримався»». І ми всі, не змовляючись, підвелися, почали обійматися, плакати. Ніхто не знав, що його далі робить. Така ейфорія охопила!

І вона опустилася ніби потужною хвилею донизу, у залу засідання парламентарів. Всі почали підводити голови уверх, аби побачити, що коїться у ложі українців. І представники ФІДЕС, які були в опозиції і нам допомагали, гукали знизу: «Молодці, українці!»

І пішло небачене досі братання між усіма. Тут знову почула голос мого заступника, мовляв, еге ж, нумо повертайся в інший бік, бо прем’єр-міністр Угорщини хоче тебе привітати з нечуваним успіхом.

Від несподіванки я мало не оторопіла. Та за мить уже звертаюся до Пейтера Меддєшi, чинного на той час глави уряду, буквально перекрикуючи кількасотголосий хор чоловіків-депутатів: «І ви молодці!»

Одне слово, було таке дивовижне братання. Це, либонь, Бог так дав. Фантастична енергетика виходила з людей невидимими потоками! Навіть невиправні песимісти бачили, що вся ця радість і хвилювання спонтанні були. А люди, які прийшли, там були представники старшого покоління, середнього віку і молодь? Ви не уявляєте, як вони всі раділи!

Пам’ятаю, тоді преса безперервно засипала нас питаннями про те, як ми цього досягли. Нагадаю, це сталося 24 листопада 2003 року.

А за два тижні в Музеї Терору виставка готувалася за сприяння директриси і науковиці Марії Шмідт, яка чудово орієнтується у сучасній угорській політиці. Про всяк випадок вона тягнула з відкриттям, чекала, поки у парламенті визнають Голодомор в Україні 1932–1933 рр. геноцидом, а як не визнають, то можна щось вигадати інше. Вона за два тижні зробила виставку, на яку приїхали відомі українські історики Сергій Білокінь, Володимир Сергійчук, Володимир Косик із Сорбони, відомий дисидент, громадський діяч і письменник Євген Сверстюк та інші. Було багато відомих регіональних дослідників Голодомору з України. Також ми мали виставку інтерактивну. Не кажучи про широке загальноугорське визнання. Плюс наукова конференція.

Пам’ятаю, саме у той час на директорку Музею Терору Марію Шмідт тоді напав такий проросійський комуністичний історик Томаш Краус. Він написав велику статтю проти неї… Головні публікації у пресі про Голодомор-геноцид у мене є зібрані, я можу з вами поділитися.

В Угорщині з 2003 року, від моменту визнання парламентом, слово «Голодомор» уведено у національний мовний ужиток. Пишеться угорською без перекладу. Це як єврейський Голокост. Бо воно пішло, як кажуть у широкі маси.

- Чому ж у резолюції парламенту цей вислів не використали?

Використали. Наші провладні медійники в Україні у публічній інформації чомусь не написали, що в рішенні парламенту Угорщини є термін «népirtás», тобто геноцид. І ми добивалися цього, питали, чому ж вони приховують факти? Зі свого боку ми пояснювали, що «népirtás» угорською мовою перекладається як винищення народу, а це те саме, що й геноцид. До Помаранчевої революції і президенства Віктора Ющенка Голодомор на законодавчому рівні не був визнаний в Україні геноцидом.

Після обрання пана Ющенка главою держави представники української влади нас питали, як ми співпрацювали з парламентом. Кажу їм: «Слухайте, люди добрі, ви того не зробите, не вийде ніколи у вас одноголосно. Я сама не чекала, що буде така одностайність. Ви, головне, з кожної партії перетягайте на свою сторону більшість притомних людей». Отак, а, може, й інак, але не без нашої спонуки і почину, 2006 року Верховна Рада України визнала геноцид української нації окремим законом.

Але перші співчуття угорців незабутні для нас! І навіть ідеться не настільки про співчуття. У тій резолюції парламентській зафіксовано солідарність угорських парламентарів і зафіксовано термін про винищення українського народу, тобто геноцид. Тож ми цю (думку) все-таки провели. І завдяки цій Марії Шмідт і її музею також, тому на неї був напад.

Вона позивалася в суді, але програла справу. Судді постановили, що цей сумнозвісний апологет комунізму Томаш Краус має право писати свої мерзенні пасквілі проти історичної пам’яті українців.

І ми так само сперечалися з ним на усіх доступних публічних майданчиках: я особисто дискутувала з ним в газеті. Тоді Марія Шмідт нам допомогла дуже вагомо. Вона зібрала всю прогресивну пресу. Ми як побачили, скільки кореспондентів на виставку прийшло! Я в житті не бачила стільки. Всі провідні канали, і залунало у мас-медіа: Голодомор, Голодомор.

А відтак уже в нас були щоп’ятирічні вшановування жертв Голодомору у парламенті. Незгасима свічка по світу ходила. І привезли її до Угорщини. Її голова парламенту прийняла, і наступний після неї голова парламенту. Коли мене  вже обрали представником української меншини в парламенті 2014 року, я виступала з промовою, щиро дякуючи законодавцям за їхнє розуміння, співчуття і солідарність. Тобто воно вже йшло-йшло-йшло, а потім настав час, коли ми почали зводити пам’ятники.

ПАМ’ЯТНИКИ НЕ ДАВАЛИСЯ ЛЕГКО

- А як вдалося їх встановити?

Нам жоден пам’ятник не давався легко. Завжди були протидії. А з ними невидимі сльози, піт, нерви, знову каторжні перегони у коридорах бюрократів і відстоювання позиції. Зате пам’ятний знак жертвам Голодомору у Будапешті так пішов, як ніколи. Я такого ще не пам’ятаю – тільки встигала підписувати документи. Все йшло без сучка і задирки. Але інші пам’ятники давались нам із великим боєм, як на війні. Кажу це без жодного перебільшення. Боротьба велася не так з угорцями, як із проросійськими силами в Угорщині.

- Але підтримка якась. бодай вряди-годи, усе ж була?

Так. Доволі скоро ми це вже відчули. Гадаю, сталося це тому, що ментально змінилася вже сама українська дипломатія. Нарешті там, у Києві, після першого і – особливо – після другого Майдану, зрозуміли, що Україна – не московщина.

Це сталося багато в чому завдяки теперішньому тимчасово повіреному у справах Іштвану Балоґу, а тоді він був радником. Тоді у Будапешті амбасадував посол, свідомий свого українства, якого ми знали і любили, то він йому казав і сприяв, щоб пам’ятники з’являлися. Я маю на увазі посла Дмитра Ткача. Він знайшов спонсорів, а ми дали гроші на відкриття. Водночас пан Балоґ мені тільки приносив на підпис необхідні документи. Тоді ми подавали їх на конкурсні тендери і, після їхнього ухвалення в урядових інстанціях, тільки переказували гроші на зведення монументів.

Я. Хортяні біля першого в Угорщині меморіального знаку жертвам Голодомору в Україні (Будапешт, площа Петефі)

- Це вже сталося за президентства Віктора Ющенка?

Так. Але перед тим пан Ющенко у нас відкрив пам’ятник Тарасові Шевченку у 2007 році у Будапешті. Ясно, що з ним була дуже добра співпраця. І він без жодних зволікань приїхав до Угорщини і відкривав цей пам’ятник разом із тодішнім очільником Угорщини президентом Ласлом Шойомом.

- Свічка пам’яті на площі Шандора Петефі стала першим пам’ятним знаком в Угорщині?

Саме так. Першим. Наступний з’явився у поселенні Чьомьор, неподалік Будапешта. Відтак повноцінний пам’ятник звели у місті Ніредьгаза, адміністративному центрі прикордонної з Україною області Саболч-Сатмар-Береґ. Потім відкрили монумент жертвам Голодомору в Україні  в обласному центрі Сеґед на півдні Угорщини. І зараз готується відкриття у місті Мішкольц, географічно це – північно-східна Угорщина.

- І ці всі ініціативи йшли від української громади?

Переважно. Хоча стосовно Сеґеда з почином виступило посольство України. Іштван Балоґ ініціював. У Будапешті ми підбирали гідне місце для встановлення свічки пам’яті, а посольство замовляло й оплачувало роботу скульптора. У Чьомьорі  ми втілювали ідею відкриття меморіальної плити спільно з посольством. У Ніредьгазі зведенням монументу займалася місцева громаді українців. Його встановили на території церкви.

У нас всі вшанування жертв геноциду українців, щорічна хода «Україна пам’ятає – світ визнає» виливаються у справжні демонстрації угорських українців. Вони привертають увагу суспільства і преса про це пише, телебачення показує... У нас є матеріали конференції 2005 року, перекладені двома мовами. Книжка «Прихована правда» теж про Голодомор. У ній зібрані документи, які я отримала у Центральному державному архіві вищих органів влади України і Центральному державному архіві громадських організацій України.

ПОВІСТЬ ОЛЕСЯ ВОЛІ «ЗАВІРЮХА» НА УГОРСЬКІЙ МОВІ

- Пані Ярославо, ми говорили з Вами, про те, як вдалося українцям Угорщини досягти позитивної співпраці з парламентом і домогтися визнання Голодомору геноцидом, про встановлення пам’ятників. Мені відомо, що громада українська в Угорщині долучилася і, власне, домоглася перекладу на угорську художньої книжки про Голодомор. Що це за твір? Хто його написав? І що вдалося зробити?

Досі у нас були дві документальні праці – моя «Прихована правда» і «Пам’яті невинних жертв». Це історичні дослідження чи збірка конференції про Голодомор, про це вже раніше знали і їх розповсюджували по всій Угорщині.

Проте на одній із зустрічей із Президентом Угорщини Яношем Адером він сам підняв це питання. Сказав, що уважно прочитав моє дослідження, що є вельми доброю річчю. Але зауважив, що з темою Голодомору треба достукатися до сердець угорців. Трохи перегодом запропонував: «Перекладіть якусь художню книжку на угорську мову».

Я знала, що прозових творів про Голодомор не так багато. А він веде далі, мовляв, якщо знайдете цікавий роман чи повість, я допоможу видати. Пройшов рік, ми знайшли Олеся Волю. Це письменник, який писав багато на тему Голодомору. 

Оскільки потрібен був переклад, ми хотіли вибрати невеликий доступний твір, більше для юнацького віку, для молодих людей.

Моя донька, Ніколетта Олас-Хортяні, знає українську мову і прочитала книгу «Завірюха». Вона пройнялася долею головного персонажу і підтримала ідею перекладу повісті. Ми хотіли дати книжку Олеся Волі на переклад до професійного фахівця. Звернулися до Ґабора Кьорнера, але він тоді займався перекладами польської літератури і сказав, що як мінімум два роки не зможе взятися за твір Олеся Волі.

Тоді моя донька, яка є режисером і пише сценарії на телебаченні, взялася і зробила переклад у 2019 році. Щойно працю було завершено, ми повідомили Яноша Адера, що є готовий переклад на угорську мову і чи візьметься канцелярія президента профінансувати видання книжки.  Це було дуже важливе принципове питання для нас.

Ми надіслали до офісу переклад. Через деякий час звідти повідомили, що Президент готовий профінансувати проєкт, і ми видали першу тисячу примірників. Була презентація. Коли в МЗС України дізналися, що Президент Угорщини виділив кошти, тоді вони переказали гроші на видання ще однієї тисячі примірників повісті Олеся волі «Завірюха». Думаю, для них це теж було принципове питання. Отож ми запросили до Будапешта письменника Олеся Волю на презентацію його твору у перекладі на угорську мову. Сам захід відбувся у бібліотеці іноземної літератури. Автор книжки був направду здивований тим, що його твір «Завірюха» перекладено угорською.

Обкладинка книжки О. Волі «Завірюха» угорською мовою

- Як сприйняли книжку угорські читачі?

Все було чудово. Ми мали дуже гарні відгуки читацької аудиторії. Водночас ми розуміли, що книжку потрібно популяризувати. І почали міркувати, як це робити далі.

Вирішили, що ми підем з презентаціями по наших осередках. У нас, у Товаристві української культури Угорщини, їх є багато. Але була одна умова: презентації слід проводити у бібліотеках. І там мали бути угорці теж. Ми зробили це в багатьох містах: у Солноку, Мішкольці, Дебрецені, Ніредьгазі, Ерді, Будапешті.

Про презентацію, завдяки моїй доньці, нам вдалося говорити на телебаченні. Угорці потроху стали купувати ці книги. У міру того, як інформація про них ставала дедалі ряснішою, збільшилося і надходження коштів. І перший збір від цих книг два роки тому ми з кількома нашими активістами відвезли у місто Дніпро. У міському оперному театрі передали ці кошти кільком багатодітним сім’ям, батьки яких загинули на війні.

Ми, до речі, досі з цими сім’ями дружимо і підтримуємо зв’язки. На наше прохання весь зал встав і вшанував хвилиною мовчанням загиблих батьків.

Це був 2021 рік. Тобто виручені від продажу книжок кошти в Угорщині передали сиротам в Україні. І зараз це продовжуємо.

Так, минулого року у Будапешті взяли участь у щорічному престижному ярмарку міжнародної книги. Попри те, що ціни орендованої площі «кусаються», ми взяли на себе сміливість винайняти місце для невеличкої ятки зі стендом. Ця книга йшла практично на «ура!». Цілими школами підходили до нас, цілі класи обступали стенд, цікавилися українськими книжками. Що й казати: ми велику популяризацію зробили.

Тобто Адер Янош, Президент Угорщини попередній, він був певний, що художня література може торкнутися струн людської душі. Адже документалістика добра для людей, які цікавляться історією, мають аналітичний склад розуму, хочуть довідатися про громадсько-політичні процеси у суспільстві. Натомість невеличкий роман або повість можна прочитати за одну ніч. Людина  вчиться співчувати, розрізняти добро і зло, розвиває і виховує свою душу.

У підсумку я думаю, що ми дуже добре зробили, зваживши на пропозицію Президента Угорщини.

В УКРАЇНІ МАС-МЕДІА ІГНОРУЮТЬ ГОЛОС УГОРСЬКИХ УКРАЇНЦІВ ПРОТИ ВІЙНИ?

- Ви розповіли про поміч дітям загиблих воїнів під час АТО та ООС на Донбасі. 24 лютого 2022 року росія розпочала проти нас повномасштабну війну. Вона не просто агресивна, але має геноцидні цілі, оскільки рф хоче знищити українську націю, українську державу. Ми це бачимо не з минулого року, як це світ побачив, а з 2014 року. Як реагує українська громада Угорщина, окрім того, що ви уже розказали, на загрозу існування України, української нації?

По-перше, це був для нас шок. Як історик, я не хотіла вірити, що москалі напали на Україну. По-друге, на одному з каналів угорського телебачення почали навіювати: українці здавайтеся, ви й так програєте. Це моя особиста війна з угорським телебаченням. Я дзвонила, плакала, я кричала, я вимагала на підвищених тонах. Я домоглася, щоб двох експертів, які таке говорили, прибрали з громадського телебачення М1.

Це була моя перша перемога, бо я не могла слухати заклики до капітуляції. Це був другий-третій день війни. Моя внучка по цей день здригається, бо вона була свідком мого емоційного вибуху.

Потім щотижня ми виходили, виводили людей на акції підтримки України. Молодь реагувала. Але і старші люди виходили. Зараз трохи менше. А пересічні громадяни просто не  знають, що можна змінити у демократії, щоб вона була дієвою. Ми як заклинання твердили: «Закрийте небо над Україною, вимагаємо закрити небо над Україною!» Як нам дадуть F-16, то тоді щось буде. Нас це дуже обурювало. Добре, угорці по телебаченню не показують усього, або показують з купюрами чи дають одне речення правдиве про стан війни. А що ж в Україні?  Нас запитають, мовляв, чому не протестує українська громада Угорщини? Чому мовчить? Ми надсилали наші матеріали.  Я питала в колеги, чому не показують нас в Україні? Чому мовчить українське телебачення?

А скільки петицій пішло до уряду Угорщини? Спочатку вони нам відповідали. Написали, що отримали нашого листа, і що Угорщина виступає за суверенітет України.

- Це Вас не зупинило. Ви навіть свій день народження провели на демонстрації під російським посольством. Чи не так?

Не могло зупинити, тому що я 32 роки працюю на громадській ниві українства, я принципово постановила собі не якшатися з політичними партіями. З ними всіма ми підтримуємо нормальні коректні стосунки, але ніяких спільних заходів не проводимо.

Але для того, щоб вивести угорців на вулицю, треба було, щоб ми відчули ту солідарність, яка була з Україною у 2013-му, 2014-му і 2015-му роках. Ми мусили піти на ситуативну співпрацю хоча б на один день з політичною партією «Момент» і мером Будапешта. І воно спрацювало.  У нас ніхто не забере бажання виходити за Україну, бо це наш обов’язок.

Шкода, що нас все менше і менше. Тому що люди втомилися. А що Україні тоді казати!! Якщо у нас не вистачає енергії... Але ж ми мешкаємо в тепличних умовах, якщо порівнювати з українськими реаліями. Але те, що про нас не знають в Україні, це направду нам дуже болить.

Я це сказала у своєму інтерв’ю на Суспільному.  І яка реакція?

Два-три рази показали. Гаразд, ми не робимо це для реклами в Україні. Але боляче, бо це діє на українське суспільство, яке має знати, як ми підтримуємо Україну. Вони думають, що ми тут мовчимо, що ми тут пасивні, що влада приспала нас обіцянками і приручила своїми подачками. А це неправда. І це боляче.

Я вже хотіла не раз дослідити, хто в Україні з редакторів чи їхнього начальства це все блокує, щоб воно не з’являлося в етері, аби його не бачили? Чи хтось зацікавлений, щоб повністю зробити з Угорщини ворога? І нас разом із нею? Я вже над цим думала. Я не знаю і не розумію. Ви покажіть, що українці тут протестують, виходять, говорять, заявляють про свої вимоги. Хіба не дивно? Навдивовижу для мене це, але – між тим – щоб там не коїлось, ми все-таки робимо свою справу. Правду не приховаєш. Люди дізнаються в Україні, хто ми насправді є.

- Навіть над мерією Будапешта був український прапор!

Він таки довго майорів. Навіть деякі угорці з радикальними поглядами раз-по-раз вимагали: заберіть, мовляв, український прапор. Було таке? Авжеж було, ніде правди діти.. Але не так яскраво, демонстративно і гордо майорять українські стяги, як в Берліні,  або у Франції. Ми би хотіли цього. Тим більше, що я спілкувалася з заступником мера Будапешта висловити солідарність з українцями 24 серпня. Хіба Будапешт на це не здатен? Бачите, як Берлін виглядає. І  Будапешт міг би так виглядати. Ну, будуть знову протестувати радикали, і що з того? Це велика солідарність з Україною. Бо мер нас підтримує. Він і виставки робив. І приходив на демонстрації, йшов з нами в колоні.

Але цікаво, якби тут раптом ні з того ні з сього напали москалі, скільки їх вийшло би захищати Угорщину зі мною. Навіть із табору ФІДЕС, за статистикою, рідну країну готові захищати якихось двадцять із чимось відсотків. А де решта? Колись до мене підійшов один державний секретар на прийнятті в посла Америки. Запитав, а чому, мовляв, із Західної України українець їде на Донбас воювати? Поясніть мені, просив. Я кажу, як ото, боронь Боже, нападуть на Угорщину на заході, ви будете в Будапешті чекати, поки вороги сюди прийдуть? 

Вони зараз навіть не уявляють, що таке війна. Генерації 1956 року майже  немає. Я не можу второпати, що змінилося порівняно з 2014–2015 роками, коли з нами пліч-о-пліч виходили угорці. Нехай мені хтось пояснить, що, власне, переінакшилося?! Чому цього року так тяжко?

Акція протесту українців проти агресії Росії біля посольства рф в Будапешті, літо 2023 року

ВІРА В УКРАЇНУ

- Сьогодні була демонстрація, де було приблизно 100 осіб, котрі  протестували проти підриву Каховської ГЕС. Це достатньо солідно виглядало, але це були тільки угорські українці і трохи українських біженців. Вас це не бентежить?

Це переважно поприходили біженці. Я не можу стверджувати, що це були угорські українці. Угорські українці сьогодні не зреагували. Ми організували процес, але більшість були біженці. Ми можемо чітко розрізняти, хто тутешній, а хто ні. Назагал, треба чесно зізнатися, ми закликаємо українських утікачів: «Не сидіть, вирушайте на демонстрацію, аби не тільки ми за вас протестували. Бувають такі демонстрації, де нас було більше. А траплялося, що й половина на половину. Дуже важко виходити у будній день, перебуваючи на роботі. Наприкінці тижня начебто більше людей приходить. Люди працюють на заводах. Не будуть щоразу відпрошуватися заради вуличних протестів.

- Можуть і не відпустити з роботи. Але ми бачимо все-одно, що угорська громада українців є активною, вона проводить заходи, у тому числі і вшануванням пам’яті жертв Голодомору, і на підтримку України в сучасних умовах боротьби за виживання. Все-таки в наших людях віра в Україну жива?

Традиція вшанування жертв Голодомору – це, вважайте, заслуга виключно нашого Товариства української культури Угорщини. Ми намагаємося молодь підтягати до пристойного рівня, щоб вони вчилися, як це робити. Вшанування біля пам’ятника вже вони вміють влаштувати. Але ми їх маємо підготувати, навчити далебі більшому. Мало прийти до свічки, засвітити лампадки, до того треба організувати ходу. Це мають бути фільм, лекції, ми маємо просвіщати народ. Ми не маємо зупинятися.

Ось торік на вшанування ми зібрали дітей біженців, наші, рідна школа, друга школа з батьками разом. Дуже багато людей прийшли. Ми показали фільм Тараса Коляндрука «Брати». Як Західна Україна допомагала чи пробувала допомогти Східній Україні. Дуже гарний документальний фільм. Діти з батьками до нас завітали.

Через це ми виховуємо молодь. Діти ж не знають, як цей Голодомор відбувався, а це вийшли гарні документальні кадри, добротна хроніка. Для наших взагалі було відкриттям те, що вбили у 1933 році совєтського консула у Львові на знак протесту проти Голодомору. Ми маємо їх cпонукати до знань, щоб не цуралися пам’яті жертв. Що ми маємо в церкві молитися, що це має бути реквієм. Що має бути служба Божа. Ми молимося, ми запалюємо свічку, ми говоримо про Голодомор. Ми йдемо у колонах ходою до пам’ятника, ми несемо колоски, транспаранти.

Наша генерація буде потихеньку відходити, мусимо передати традицію вшанування жертв Голодомору. Кожного року ми маємо нагадувати, що з нами робили вороги України і що зараз роблять московські нелюди.

Інтерв’ю взяв провідний науковий співробітник Музею Голодомору Андрій ІВАНЕЦЬ