Всесвітній день свободи преси покликаний нагадати, що журналісти, у виконанні своєї місії, залежать винятково від читача й глядача, і будь-який тиск з боку влади неприпустимий. Під час режиму воєнного стану – в якому зараз перебуває наша країна – існує законна можливість певного обмеження свободи слова, що має на меті унеможливити, аби цією свободою скористався ворог для розповсюдження фейків, паніки, та розпалювання внутрішньої ворожнечі.

Ми поставили відомим українським журналістам та медіаменеджерам одне питання: – Яким чином вплинуло на свободу слова та свободу вираження поглядів в Україні повномасштабне вторгнення російських військ та введення воєнного стану?

Є багато обставин, які накладають на владу і на журналістів певні зобов’язання

Лариса Івшина, головний редактор газети «День»:

- Як вплинула і якою вона має бути, це трошки різні дві ситуації. Повна свобода слова і війна – це речі, які мало між собою пов’язані. І до цього треба ставитися з розумінням. Але, звісно, є багато обставин, які накладають на владу і на журналістів певні зобов’язання.

На владу – щоб не скористатися цим і не перегнути палку, не накинути таку цензуру, від якої потім, коли війна закінчиться, складно буде відмовитися. А від журналістів – вимагається внутрішня культура, яка б показувала, чого не можна, навіть, тоді, коли над тобою ніхто не стоїть.

Обставини мають стимулювати журналістів нарощувати якість, тому що навіть контрпропаганда дає ефект тоді, коли робиться на високому рівні і з хорошим смаком. Якщо це є, то тоді навіть в умовах війни, журналістика залишається цікавою, агітує і додає Україні багато нових прихильників. Це дуже важливо, бо маємо залучати союзників не тому, що постраждали, а тому, що ми сильні. Війна відкриває для України такі можливості, що треба не втрачати жодного дня, щоб здобути нові шанси – і сьогодні, і на завтра.

Що стосується військової журналістики, то не можна сказати, що вона зараз дуже помічена іншими ЗМІ. А мені хотілося б, щоб вона була в фокусі уваги, тому що традиційно вона у нас була дуже сильна і залишається такою.

І Андрій Цаплієнко, і Юрій Бутусов – лауреати нашої щорічної премії Джеймса Мейса, яка давалася не тільки за високий професійний рівень, а й за моральні якості, за репутацію. І Олександр Клименко, який на фронті знімає, і Микола Тимченко, і фотографи Євген Сосновський та Євген Малолєтка, який знімав Маріуполь і став ньюзмейкером для світових ЗМІ – це все військова журналістика. Хотілось би, щоб вона була в центрі уваги, наприклад, того ж «марафону однієї кнопки». Я, наприклад, не бачила жодного з них, як гостя спеціальної студії, натомість там дуже багато «хороших русских» і здається, що з цим в Україні перебір.

Без якісної журналістики вільної журналістики в країні неможливо досягти змін. Звісно, якщо ми хочемо бути членом Європейського Союзу, то повинні розкувати найкращі сили нашого суспільства.

Те, що весь медіапростір зараз зведено до марафону «Єдиних новин» є, на мою думку, не зовсім правильним і пояснюється правилами внутрішньовидової і партійної боротьби, яка не зупиняється, незважаючи на війну. І це є проблемою для українського суспільства. Можемо уявити, що почнеться згодом, і журналістика тут вже не виступає арбітром, тому що припинився обмін думками, немає середовища каналів, які не увійшли до «Єдиних новин», але теж мають право голосу. Звісно, критика такого рішення була в ті дні відсутня за замовчуванням, і журналісти погодилися на це, особливо перша фаза пройшла цілком толерантно. Здавалося, що ця атмосфера запанує надовго, але потім, я не знаю хто перший порушив цю домовленість. І якщо «марафон однієї кнопки» на перших порах ще сприймався, то чим далі, тим більше почало виглядати, що це штучне. Думаю, правильно було б з боку влади зробити кроки на випередження, і не чекати поки незадоволення буде нагромаджуватися.

Велика увага має приділятися і культурній журналістиці, культурою має бути пронизано все. Всі ж згадують слова Черчилля, коли йому під час Другої світової запропонували вирішити бюджетні проблеми за рахунок культури: якщо ми будемо затискати культуру, тоді заради чого ми воюємо? Те саме, якщо затискати історію, згадайте про спротив рішенню попереднього міністра освіти, який вирішив, що історією можна пожертвувати на тестуванні! Всі попередні 30 років ми деградували в цьому плані, бо як на мене, історія мала зайняти місце центрального нерву освіти ще з початку 90-х.

У нас війна з росією іде не так за території, як за місце в історії. Вони хочуть нас витіснити, стати нами, вилучають зі своїх підручників згадку про те, що Київ був столицею Русі. Культура і історія, це не останній рядок у бюджеті. Можливо, через це ми мали такі складні стосунки між регіонами, бо не робили внутрішню українську інтеграцію, яка б мала йти попереду європейської, – сказала Лариса Івшина.