Чингісхан: політ метелика
Закінчення. Початок див. в № 4/2003 р.
ОБРАНЕЦЬ «ВІЧНО СИНЬОГО НЕБА»
Але все ж таки світ не без добрих людей. Одного разу вождь племені тайджиутів Таргутай-Кирилтух відвідав кочовище Есугея і привів мене до себе, щоб вчити, як учать трирічне лоша. Таргутай-Кирилтух допоміг мені пережити гіркоту втрати, не замислюючись про те, що це через багато років врятує його від страшної смерті. Але Таргутай-Кирилтух був не хаганом, а лише нойоном у своєму племені. Він міг радити, а не наказувати. Так було прийнято споконвіку за законами роду. Часом прислухаються не до порад мудрих старійшин, а до думки примхливих жінок та їхніх слуг, і ті можуть безкарно здійснювати безглузді вчинки, не замислюючись про наслідки.
Моя доля мало цікавила монгольську знать. Минула зима, пам’ять про заслуги Есугея померкла, а мені довелося зазнати страшних поневірянь. Але дякувати моїй дружині Борте, дочці ватажка онгхіратів Дея Мудрого. Нас обручили ще у віці дев’яти років, і потім вона стала моїм незамінним радником і вірним другом. Її батько, незважаючи на моє скрутне становище, прийняв мене як майбутнього зятя.
Чингісхан посміхнувся.
— У погляді його — вогонь, а обличчя — як зоря, — сказав він свату.
Борте мені дуже допомогла, але нас несподівано розлучили. Меркіти викрали її, чим смертельно образили. Вже через рік вони жорстоко поплатилися за це. Я зумів вщент їх розбити та визволив Борте з полону. Незабаром мої воїни взагалі стерли з лиця землі ненависне плем’я меркітів…
Уже в юності я був жорстким і безпощадним до ворогів. До вісімнадцяти років мені вдалося зібрати двадцятитисячну армію. Я не жалів конкурентів і знищував ворогів. Членів їхніх сімей розселяв до своїх родичів, примушуючи прислужувати їм. Тоді не можна було діяти інакше.
Боротьба за владу не буває без втрат. Між мною і моїм зведеним братом Джамукою розпалилася ворожнеча, яка переросла у справжню громадянську боротьбу. Я переміг, і Джамука був змушений жити у вигнанні. Але він не переставав боротися проти власного брата, вступивши в союз із ворожими племенами. Тільки через кілька років Джамука, якого мучили докори сумління, повернувся і попросив стратити себе.
Успіх супроводжував мене. Я, набуваючи впевненості, розгромив татар, потім знищив плем’я меркітів. Уже тоді я вимагав беззаперечного й неухильного дотримання своїх правил, принципів, виконання наказів і встановлених законів.
Чингісхан ішов барвистим покривалом із трав та квітів, неначе знову долаючи важкий життєвий шлях. Яскраво-червоні маки навіювали думку про те, що цей шлях був кривавим і жорстоким. Але Чингісхан твердо виконував призначення «Вічно Синього Неба», оскільки вважав себе його обранцем, і докори сумління йому були незнайомі. Він не знав ані страху, ані сумнівів, але намагався бути мудрим і справедливим.
Одного разу, коли ополчення вождя степових монголів Джамірі було розсіяне у звитяжній для Темучина битві, п’ятеро аратів схопили свого ватажка й видали його. Вони сподівалися заслужити милість переможця... Чингісхан сказав: «Чи можливо залишити в живих аратів, які підняли руку на свого природного хана?» Зрадників страчували разом із їхніми сім’ями. Лише після цього стратили й самого Джамірі.
Поступово колись занепалий улус Темучина внаслідок успішних військових походів продовжував розширятися і став, щонайменше, рівним за силою улусу Ван-хана, колишнього його заступника. Але незабаром між ними виникло суперництво, яке переросло у відкриту ворожнечу. І знову битва, і знову перемога майбутнього монгольського імператора. Восени 1202 року він розгромив військо Данн- хана найманського. Самого Данн- хана було вбито. Темучин став єдиним претендентом на владу в усій Монголії.
ЛЮДИНІ ЗАВЖДИ ПОТРІБНА НОВА МЕТА
Одного разу, в молоді роки, Чингісхан рано-вранці прокинувся і помітив, що кілька темних волосин у його локонах побіліли. Незабаром наближені також помітили сліди передчасної старості і спитали: «Государю! Твій юнацький вік щасливий, ти ще не досяг початку старості. То як з’явилася сивина у твоєму волоссі?» Тоді він відповів: «Оскільки Всевишній Господь забажав зробити мене старшим і вождем тьми, і тисяч, і водружати через мене знамено благоденства, то і явив на мені знак старості, який є знаком старшинства».
І ось 1206 року на березі Онона сталася історична подія. Хурал (з’їзд), на який з’їхалися вожді всіх племінних груп Монголії, дав Темучину ім’я Чингісхана Великого. Відтоді його почали величати каган. До того ж часу монголи іменували таким титулом тільки китайського імператора. Цього ж року на племінній раді монголів і підлеглих їм племен було представлено зведення законів, обов’язкових для всіх, незалежно від соціального і майнового статусу. Його автор, Чингісхан, створив своєрідний юридичний кодекс, що об’єднав усі закони, правила та звичаї монголів. Цим документом він вирішив затвердити серед монголів порядок і обгрунтувати їхню вибраність. 1219 року Кодекс після доповнень і покращень офіційно оприлюднили. Яса остаточно закріпляла владу Чингісхана.
Старий імператор дивився на горизонт і думав про те, що він неодноразово намагався досягти краю землі, але коли наближався до лінії горизонту, то вона вислизала і знову кликала до себе. Ганяючись за нею, як мисливець за примарним птахом, Чингісхан побачив багато країн і народів, дізнався багато цікавого для себе і завжди щось із чимось порівнював та робив висновки. Незвичний до розкоші та надмірностей, він незлюбив Європу і Західну Азію за хаос, розпусту та розбрат, які панували там. Навряд чи ще недавно їхні безтурботні правителі могли припустити, що на них розпочнеться криваве полювання, що на далекому березі Байкалу збираються грозові хмари...
Неначе з високої вершини, Чингісхан спостерігав свій пройдений шлях. Здавалося, він досяг найвищої мети, але такій людині як він завжди потрібна нова мета. Інакше втрачається сенс життя. Нездійсненою залишалася мрія підкорити всю Піднебесну імперію. Китай вабив його, як і раніше, але старість ускладнювала виконання цього завдання.
Старий Чингісхан, тримаючи за руку маленького Хубілая, йшов у напрямі горизонту серед квітів, куди, пурхаючи, летів загадковий, як сама душа володаря, метелик…
Ще взимку 1226/27 року, полюючи на диких коней, Чингісхан упав з коня. Після цього випадку старий погано почувався. Військова рада вирішила припинити похід на Китай до одужання імператора. Армію розпустили по домівках. Але сам Чингісхан із цим рішенням не погодився, кажучи, що відхід армії ворог може розтлумачити як ознаку слабкості монголів, а це додасть йому нових сил для продовження боротьби.
— Клянуся Вічно Синім Небом, — вигукнув він, — краще я помру, але вимагатиму відповіді від тангутського царя! Хай буде війна!
Тим часом сили Чингісхана виснажувалися. Влітку 1227 року до нього прибули посли від цзіньського імператора з проханням про мир. Відчуваючи, що йому вже не призначено особисто повести військо проти свого заклятого ворога і передбачаючи неминучі чвари, які виникнуть одразу ж після його смерті у верховному управлінні, імператор погодився на укладення миру. Про себе ж Чингісхан подумав: «Це буде тимчасове перемир’я: доти, поки в державі не відновиться нормальний порядок».
«ОСТАННІЙ ПОХІД» ЧИНГІСХАНА
Невтомний розум Чингісхана працював у пошуках найкращого шляху, аби завдати нищівного удару ворогу, якому щойно подарував мир. Будучи вже на смертному одрі, він зібрав своїх синів і полководців:
— Кращі цзіньські війська розташовані біля фортеці Тункуана, що на Жовтій ріці, — сказав він. З усіх боків фортеця прикрита важкодоступною місцевістю. Там буде важко знищити ворога, раптово напавши на нього. Але можна домовитися з державою Сун про вільний прохід наших військ її територією, скориставшись ворожнечею між ними та імперією Цзінь. Напевно ми отримаємо згоду. У такому разі ми повинні армію послати через Танг і Тенг, що у Південній Хенані, а звідти рухатися прямо на Та-ліан, південну столицю Цзіньської імперії. Государ імперії Цзінь тоді буде змушений поспішно підтягнути війська з Тункуана. Коли кілька десятків тисяч прибудуть на допомогу, люди і коні після маршу в 1000 лі будуть настільки виснаженими, що не зможуть вести бойові дії. Тоді можна буде винищити їх уже напевно.
Чингісхан передбачував свою швидку смерть, проте будував плани ведення війни з наступним противником — Сунською державою: «Не забувайте ніколи, — говорив він своєму оточенню, — душею будь- якої справи є те, щоб її довести до кінця»
Чингісхану доповіли, що обложену тангутську столицю довели до краю. Правитель, який переховувався в ній, запропонував монголам здати місто і пообіцяв через місяць особисто з’явитися до Чингісхана для виявлення покірності. Імператор удав, що приймає умови, і для приспання пильності ворога назвав його своїм сином. Однак, розуміючи неминучість своєї смерті, Чингісхан звістку про це заборонив розголошувати до остаточної розправи з тангутським царем. Причина ж смерті Чингісхана так і залишилася таємницею.
Одні джерела стверджують, що він упав із коня під час полювання; у Марко Поло Чингісхан вмирає від поранення стрілою в коліно; Плано Карпіні свідчить — життя старого монгольського імператора увірвав удар блискавки. Але народна легенда свідчить, що Чингісхан помер від рани, заподіяної тангутською ханшею, красунею Кюрбелдішин-хатун, яка провела єдину шлюбну ніч із Чингісханом, котрий полонив її після взяття столиці Тангутського царства. Тангутський цар Шидурхо-Хаган покинув свою столицю і гарем. Він вирізнявся хитрістю і підступністю і буцімто умовив свою дружину, яка залишилася там, заподіяти смертельну рану зубами Чингісхану під час шлюбної ночі. Його підступність була настільки великою, що він «порадив» Чингісхану заздалегідь обшукали дружину «до нігтів», аби уникнути замаху. Після укусу Кюрбелдішин-хатун кинулася в ріку Хуанхе, на березі якої стояв своєю ставкою Чингісхан. Цю ріку монголи стали називати Хатун- мюрен, що означає «ріка цариці».
Сьогодні достеменно відомо лише те, що Чингісхан помер 1227 року в повний місяць (місяць Свині і рік Свині) не своєю смертю. Незадовго до смерті він востаннє покликав до свого ложа синів Угедея та Тулуя, а також онука Есунке-Ака, сина нещодавно померлого Джучи та проголосив їм свою останню волю: «Діти! Знайте всупереч очікуванням, що наблизився час останнього походу і переходу мого силою Господньою і допомогою Небесною. Я завоював і укріпив для вас, діток, царство такої просторової ширини, що з центру його до кожного боку буде один рік шляху. Тепер мій заповіт такий: ви для поразки ворогів і возвеличення друзів будьте однієї думки і одного обличчя, щоб жити приємно і легко та насолоджуватися царством. Угедей-хана поставте спадкоємцем. Ви не повинні змінювати мою Ясу після моєї смерті, щоб не було смути в царстві». «Повелитель світу» заповідав поховати його на горі Бурхан-Халдун — у місцях, де він народився і де минули його дитинство та юність.
До моменту смерті Чингісхана його армія нараховувала 129 000 бійців. Більша її частина (101000 осіб, серед них і гвардійська «тисяча багадурів», якою командував вихованець Чингісхана Цаган із племені тангутів), за заповітом монгольського імператора перейшла у розпорядження Тулуя. Серед військ, які відійшли до Тулуя, були також 4000 бійців із племені дербе- ойрат під командуванням Хотуга- бекі, якому у зв’язку із заслугами його племені перед Імперією було надано право заміняти у своєму загоні посади беків (начальників, командирів) до тисячників включно власною владою.
Володар найбільшої у світі держави, маючи необмежену владу і незчисленні багатства, цурався розкоші. Тоді як після підкорення Середньої Азії офіцери його армії спокусилися чудовими турецькими кольчугами і почали носити цінні дамаські клинки, він продовжував одягатися як простий кочовик і дотримувався степових звичаїв. Чингісхан застерігав своїх спадкоємців і послідовників не зраджувати ці звичаї і не піддаватися спокусі розтлінної моралі китайської та мусульманської культур. Він мав слушність. Саме розкіш і надмірності, немов іржа, почали роз’їдати колись могутню Монгольську імперію. Те, чого не можна було досягнути силою зброї, зробили людські слабкості та пороки. Хвороби, притаманні будь-якому суспільству, виявилися невиліковними і для Монгольської імперії.
МІСЦЕ СПОЧИНКУ ІМПЕРАТОРА ЗАРОСЛО ГУСТИМ ЛІСОМ
Під плач і голосіння тіло спочилого монгольського імператора повезли у возі на батьківщину. Раптом віз сильно загруз у болоті. Князь Кілукен із племені сунід почав голосити: «О чудовий лев, мій Богдо-хан, який явився серед людей з блакитного Неба Тенгрі! Чи ти хочеш покинути свій народ і залишитися тут? О мій Богдо! Твоя дружина, там на чудовому місці свого народження, твоє міцне державне управління, сила твоїх законів, твої піддані — усе там! Твої улюблені дружини, твоє золоте шатро, твій вірний народ — усе там! Твоя батьківщина, ріка, в якій тебе мили, плодовитий народ Монгол, носії твоєї слави, князі та вельможі: Делюн-Болдох на ріці Онон, місце твого народження — все там! Там твої бунчуки, барабани, кубки, труби й сопілки, твій золотий палац, який містить у собі все, чому тільки є ім’я, — луги на Ононі, де ти зійшов на трон Аруладів, — усе там! Твоя прекрасна вірна дружина Борте, щаслива країна, великий народ; Боорчу й Мухалі, вірні друзі — все там! Твоя неземна дружина Хутан-хатун, її гуслі, флейти та інші музичні інструменти, твої дві інші дружини — Джісу та Джісу-ген — усі там! Чи тому, що країна ця тепла, чи тому, що тут багато переможених тангутів, чи тому, що прекрасна Кюрбелдішин-хатун, ти хочеш покинути своїх монголів? І якщо нам вже не судилося вберегти твоє дорогоцінне життя, то ми зможемо привезти твої сяючі, як яшма, останки на батьківщину, показати їх дружині Борте та задовольнити таким чином бажання усього народу!»
Після цих умовлянь віз із тілом Чингісхана вирушив на батьківщину.
На горі Бурхан-Халдун воно покоїться до наших днів, але спроби європейських мандрівників знайти місце останнього спочинку найбільшого завойовника всіх часів і народів успіху не мали, оскільки не збереглося жодних надмогильних знаків і навіть місця, де могло б знаходитися кладовище. Місце спочинку імператора заросло густим лісом. Там, на горі Бурхан-Халдун, знайшли свій останній притулок і діти Чингісхана: молодший його син Тулуй з його дітьми Мунке-ханом, Хубілай-ханом, Аріг-Бугою та іншими. Ще за життя Чингісхан, побоюючись помсти своїх ворогів і наруги над тлінними останками свого роду, розпорядився оголосити його великим забороненим місцем. Тисяча воїнів, якими командував Ураджі, за заповітом Чингісхана, охороняла таємну могилу.
У лісі на горі Бурхан-Халдун щоразу з приходом тепла пурхають різнобарвні метелики. Життя рухається замкненим колом, і ніхто не знає, де його початок і де кінець. Політ метелика триває...
