Міфи та правда

Радянська й Західна України возз’єдналися у вересні 1939 року — так написано в усіх підручниках. 70-річний ювілей події хтось відзначатиме як свято. Ті, хто шанує Акт злуки 22 січня 1919 року, проігнорують її. Але обидві події відбулися й мають однаковий зміст. У зв’язку з цим виникають запитання. По-перше, хто і скільки разів використав більш ранню подію у власних політичних цілях і за яких обставин? По-друге, коли Західна Україна реально возз’єдналася з УРСР? Ці запитання ігнорувалися в радянській і пострадянській історіографії. Відповідатиме на них в серії статей наш постійний автор Станіслав Кульчицький.

ПАКТ РІББЕНТРОПА — МОЛОТОВА

Перенесімося в кінець 30-х рр. ХХ ст. У життя тоді увійшло нове покоління, на історичній авансцені з’явилися інші політичні діячі. Ситуація в Європі нагадувала літо 1914 року. Різниця була в тому, що склалося не два, а три центри протистояння. Розстановка сил за цих умов могла непередбачувано змінюватися.

У жовтні 1936 року Німеччина та Італія підписали протокол про співробітництво. Так утворилася «вісь» Берлін — Рим. Місяцем пізніше Німеччина та Японія уклали Антикомінтернівський пакт. У листопаді 1937 року до пакту приєдналася й Італія. Так утворилася воєнно-політична коаліція країн-агресорів — «трикутник» Берлін — Рим — Токіо.

Кремль уже завершував «революцію зверху», яка дозволила вождям більшовиків вільно розпоряджатися ресурсами величезної країни. Сталінський короткий курс «Історії ВКП(б)» дав відповідь на те, як цими ресурсами розпорядитися: «Для знищення небезпеки капіталістичної інтервенції необхідно знищити капіталістичне оточення». Виступаючи на партактиві Київського особливого військового округу, начальник Політуправління РСЧА Л. Мехліс підкреслив і те, що читалося у цьому підручнику між рядками: «Якщо друга імперіалістична війна обернеться своїм вістрям проти першої в світі соціалістичної держави, то ми зобов’язані будемо перенести воєнні дії на територію противника, використати свої інтернаціональні зобов’язання й примножити число радянських республік в усьому світі».

Німеччина раніше від інших держав підготувалася до війни. Франція та Велика Британія, як і в 1914-му, відставали. Маневруючи, вони робили спроби «каналізувати» агресію нацистів у бік СРСР. Сталіна не запросили у вересні 1938 року до Мюнхена, де західні держави задовольнили вимоги Адольфа Гітлера щодо Чехословаччини, щоб здобути від нього гарантії «вічного миру». Гітлер проковтнув Чехословаччину, як перед тим Австрію. Однак цим він не обмежився і звернув увагу на Польщу.

Із березня 1939 року в Москві тривали переговори з представниками Великої Британії і Франції про створення системи колективної безпеки проти країни-агресора. Однак керівники демократичних країни побоювалися, що радянська сторона не виконає взятих на себе зобов’язань. Зі свого боку, Сталін відчував себе після Мюнхена в ізоляції. У промові на ХVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року він заявив, що Радянський Союз не збирається витягати каштани з вогню для країн Заходу. «Каштанова» промова привернула увагу в Берліні так само, як відставка прибічника зміцнення контактів із Великою Британією і Францією Максима Литвинова з посади наркома закордонних справ. Цю посаду зайняв голова Раднаркому В’ячеслав Молотов.

3 квітня Гітлер затвердив директиву «Операція «Вайс»», яка передбачала поглинення Польщі. Перед тим, 31 березня, прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен заявив у палаті громад про те, що його країна і Франція нададуть Польщі всю можливу допомогу, якщо вона стане жертвою агресії. Отже, напад на Польщу загрожував європейською війною. Проте у директиві «Операція «Вайс»» знаходимо таку тезу: «Політичне керівництво вважає своїм завданням добитися по можливості ізольованого вирішення польського питання, тобто обмежити війну виключно польською територією».

Враховуючи відносини США з Великою Британією, а Японії — з Німеччиною, і також те, що Англія володіла імперією, розкиданою по всіх континентах, європейська війна автоматично ставала світовою. Гітлер мусив потурбуватися про надійний тил на Сході, тим більше, що окупація Польщі означала появу спільного кордону між Третім рейхом і СРСР. Не дивно, що він побажав використати для цього прагнення Сталіна «примножити число радянських республік в усьому світі».

З ініціативи німецьких дипломатів Німеччина та СРСР почали переговори про активізацію економічних зв’язків. 20 травня новий нарком Молотов у бесіді з послом Німеччини в Москві Фрідріхом фон дер Шуленбургом зауважив, що для успіху економічних переговорів треба створити політичну базу. Німці зайняли вичікувальну позицію, побоюючись, що радянська сторона намагатиметься використати їхню готовність до порозуміння тільки з метою шантажу представників Великої Британії і Франції, які проводили переговори в Москві. 5 червня Шуленбург доповів, що Молотов запропонував розпочати політичний діалог. Навіть після цього і, як можна припустити, з цієї самої причини вичікування тривало. Аж врешті 29 липня статс-секретар МЗС Німеччини Е. Вайцзеккер доручив Шуленбургу передати Молотову дослівно таке: «За будь-якого розвитку польського питання — чи мирним шляхом, як ми цього хочемо, чи будь-яким іншим шляхом, тобто із застосуванням нами сили, — ми готові гарантувати всі радянські інтереси і досягнути розуміння з московським урядом».

1 серпня в МЗС Німеччини надійшло повідомлення про сприятливе ставлення Кремля до такої угоди. Глава зовнішньополітичного відомства Йоахим фон Ріббентроп зустрівся в Берліні з повіреним у справах СРСР Г. Астаховим і заявив: «З усіх проблем, які стосуються території від Чорного до Балтійського морів, ми могли б домовитися без будь-яких ускладнень».

Серпневі переговори між Німеччиною і Радянським Союзом відстежені істориками по днях і годинах. Досить сказати, що 23 серпня Ріббентроп з’явився в Москві. Пізно ввечері радянсько-німецький договір про ненапад був підписаний, а наступного дня опублікований. До нього прикладався секретний протокол, у якому розділялася сфера «обопільних інтересів» — пакт Ріббентропа — Молотова. У статті 1 пакту йшлося про країни Балтії. До радянської сфери інтересів відносилися Фінляндія, Естонія та Латвія. Литва входила до сфери інтересів Німеччини. Стаття 2 визначала, як розмежовувати Польщу: «У випадку територіально-політичного перерозподілу областей, які входять до складу польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла і Сан». Це означало, що більша частина Польщі в її тогочасних кордонах опинялася в сфері інтересів СРСР. Варшавське передмістя Прага, яке було розташоване на правому березі Вісли, теж потрапляло до радянської сфери. Стаття 3 визначала «інтереси СРСР щодо Бессарабії».

ПОЯВА КОНЦЕПТУ «ВИЗВОЛЬНОГО ПОХОДУ»

1 вересня 1939 року Гітлер вторгся у Польщу. Маючи з нею договірні зобов’язання, Велика Британія і Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині. Друга світова війна стала фактом.

В день оголошення війни Ріббентроп через посла в Москві передав Молотову, що розгром польської армії завершиться через кілька тижнів, після чого доведеться покінчити з тими військовими з’єднаннями, які опиняться в сфері інтересів СРСР. Послу доручалося з’ясувати, чи може Радянський Союз ввести свою армію в ці райони. Нарком відповів 5 вересня, що необхідно почати конкретні дії, але час ще не настав.

У літературі усталилася думка про те, що Сталін чекав, поки польський уряд капітулює або емігрує. Таке судження прямо випливає з причини, названої Молотовим польському послу в Москві В. Гжибовському в день вторгнення — 17 вересня. Молотов зазначив, що Польська держава та її уряд фактично перестали існувати. Саме через це, підкреслювалося в офіційній ноті, радянське керівництво дало наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя та майно населення Західної України і Західної Білорусії. У промові по радіо, негайно передрукованій в газетах, Молотов тоді повідомив, що Червона армія перейшла кордон із метою подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, які населяють Польщу.

СРСР у 30-х роках брав активну участь у переговорах, пов’язаних із утворенням системи колективної відсічі агресору. Однією з ключових тем переговорів було визначення агресії. Виступаючи в лютому 1933 року на конференції, присвяченій проблемі роззброєння, Литвинов від імені свого уряду заявив, що збройний напад на будь-яку країну без оголошення війни не може бути виправданий її внутрішнім становищем, можливою небезпекою життю або майну іноземців, запереченням за цією країною ознак її державної організації тощо. Під таким кутом зору «визвольний похід» Червоної армії був безсумнівним актом агресії. Однак переважна більшість українців і білорусів, на землю яких прийшла війна, вітала червоноармійців, покликаних захистити їхнє життя та майно. Ця цілком природна реакція населення служила моральним виправданням діям сталінського уряду. Приєднання до Радянського Союзу території, на якій українці та білоруси становили більшість населення, ставало можливим оголосити возз’єднанням братніх народів.

Залишається виявити, чому і коли виник концепт возз’єднання. Треба пам’ятати, що він змусив Сталіна відмовитися від частки територіальних надбань (Люблінського і частини Варшавського воєводств), уже здобутих 23 серпня 1939 року пактом Ріббентропа — Молотова.

Відповідь на запитання «чому?» лежить на поверхні. Досить згадати, що трапилося між 23 серпня і 17 вересня. 3 вересня німецько-польська війна раптом перетворилася на світову. В цій війні вихід Червоної армії на Віслу перетворював Сталіна на союзника Гітлера.

Гітлер і Сталін знали, що напад на Польщу загрожує світовою війною. Однак пасивна реакція демократичних країн Європи на поглинення Австрії та Чехословаччини давала підстави сподіватися, що Велика Британія і Франція так само відреагують на вторгнення Німеччини у Польщу. 25 серпня палата громад ратифікувала укладений 6 квітня англо-польський договір про військову допомогу Польщі у випадку агресії проти неї. Однак, як свідчив Ріббентроп у своїх спогадах, «в той момент Гітлер ще не розраховував, що Англія втрутиться і почне через Польщу війну». Судження Гітлера, як і Сталіна, мали під собою об’єктивну основу. Обом диктаторам було відомо, що Велика Британія і Франція не готові розгорнути воєнні дії. Вони їх і не розгорнули, але війна все-таки почалася.

Відповідь на запитання «коли?» встановлюється за рішеннями політбюро ЦК ВКП(б) в першій половині вересня. 6 вересня було ухвалено рішення про підготовку військової операції у Польщі. У ньому містився пункт, яким наркомату внутрішніх справ доручалося терміново систематизувати відомості про Польщу і надати їх Андрію Жданову. Зі змісту підготовлених довідок випливало, що Жданова особливо цікавило те, в яких воєводствах поляки були етнічною меншиною. Отже, потреба в таких даних виникла 6 вересня.

Дату 6 вересня можна перевірити на підставі інших сюжетів. У перші дні війни керівництво Комінтерну схвально ставилося до заяв компартій із засудженням німецької агресії. В ряді країн компартії почали створювати військові підрозділи на допомогу Польщі. Але 7 вересня Сталін викликав до себе генерального секретаря виконкому Комінтерну Георгія Димитрова і роз’яснив йому, що Польща є фашистською державою, яка пригноблює українців, білорусів та інші національні меншини. Інформуючи Димитрова про крутий поворот у зовнішній політиці Кремля, генсек заявив таке: «Знищення цієї держави в сучасних умовах означало б однією буржуазною фашистською державою менше! Що поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми поширили б соціалістичну систему на нові території і населення?» Наступного дня ВККІ розіслав компартіям обіжник із директивою: «Міжнародний пролетаріат не може в жодному разі захищати фашистську Польщу, яка відкинула допомогу Радянського Союзу і пригнічує інші національності».

Прийняте 6 вересня рішення треба було довести до відома Берліна. Молотов зважився на це тільки 10 вересня. Він повідомив німецького посла, що вступ Червоної армії в Польщу мотивуватиметься необхідністю захистити від війни братні народи — українців і білорусів. Таке мотивування, виправдовувався Молотов, необхідне, щоб Радянський Союз зміг пояснити своє втручання широким масам і не виявився б у їхніх очах агресором.

Шуленбург назвав це повідомлення Молотова справою «назвичайно терміновою» і «цілком секретною». Мабуть, він сподівався, що Гітлер здатний переконати Сталіна відмовитися від наміру замаскувати вторгнення в Польщу під «визвольний похід», яке яскраво підкреслювало агресію з боку Німеччини. Гітлер, однак, тривалий час не реагував. Можна гадати, що він не знав, як реагувати. Німеччина уже втягнулася у війну з найбільш потужною в Європі французькою армією. На континент готувався прибути англійський експедиційний корпус. У більш віддаленій перспективі слід було чекати вступу у війну американців із їхніми невичерпними людськими і матеріальними ресурсами. В такій ситуації сваритися з Радянським Союзом не мало сенсу.

Тим часом 14 вересня газета «Правда» виступила з редакційною статтею «Про внутрішні причини поразки Польщі». У цій статті (її підготував А. Жданов) підкреслювалося, що поразка польської армії була викликана не лише перевагою німецької військової техніки та організації і не тільки відсутністю ефективної допомоги з боку Великої Британії і Франції. Поразка, твердила газета, значною мірою пояснювалася внутрішніми суперечностями Польської держави, яка мала багатонаціональний характер і в якій придушувалися національні меншини.

У статті використовувалися дані, запозичені з доповідних записок НКВС СРСР. Вказувалося, зокрема, що поляки становили тільки 60% населення Польщі, а представники національних меншин — 40%. Ці дані являли собою розрахунок радянських фахівців. Перепис 1931 року зареєстрував у країні 69% поляків, але він проходив у ситуації безсумнівного тиску, і немало представників нацменшин записувалися поляками. Повідомлялося, що 1938 року в Польщі проживало вже до 8 млн. українців і 3 млн. білорусів. Газета підкреслювала, що правлячі кола цієї держави «зробили все, щоб перетворити Західну Україну і Західну Білорусію в безправну колонію, віддану польським панам на пограбування».

Становище населення «східних кресів» Польської держави у міжвоєнний період справді було важким. Поляки становили в них меншість населення, але залишалися привілейованою державною нацією. Українці й білоруси зазнавали не тільки соціального гноблення (життя переважної більшості місцевих поляків теж було нелегким), вони пригноблювалися і з національного, і з релігійного боку. Ситуація особливо загострилася після смерті Ю. Пілсудського, коли до влади прийшла генеральська кліка. Але Кремль не реагував на те, що відбувалося в сусідній країні.

Увечері 15 вересня Ріббентроп адресував Молотову депешу, в якій повідомляв, що Варшаву здобудуть найближчими днями, і вони чекають, коли почнуться радянські військові операції. Міністр зауважив при цьому, що обтяження Німеччини виною за вторгнення росіян у Польщу суперечило б домовленостям, досягнутим у Москві, бо це твердження представляло дві держави перед усім світом як противників. Наступного дня з Молотовим зустрівся Шуленбург. Депеша Ріббентропа (Гітлер, як бачимо, ухилився від втручання) не мала ефекту. Послу вказали, що головний мотив буде таким: радянський уряд вважає своїм обов’язком втрутитися, щоб взяти під захист українських і білоруських братів і дати можливість цим нещасним людям жити в умовах миру. Коли Шуленбург запротестував, Молотов пояснив свої мотиви цілком відверто. У викладі Шуленбурга це звучало так: «Молотов погодився з тим, що запропонований мотив радянського уряду містить в собі посилання, яке вражає німецьку чутливість, але просив нас, враховуючи скрутне становище радянського уряду, не надавати значення цьому мотиву. У радянського уряду, на жаль, нема можливості висунути які-небудь інші мотиви, оскільки раніше Радянський Союз ніколи не турбувався про становище національних меншин в Польщі і змушений так або інакше виправдовувати своє теперішнє втручання перед закордоном».

Факти, пов’язані з діяльністю політбюро ЦК ВКП(б) і виконкому Комінтерну у зв’язку з підготовкою вторгнення до Польщі, запозичені з нарису Наталії Лебедєвої у книзі «Другая война. 1939 — 1945» із циклу «Россия, ХХ век» під редакцією Юрія Афанасьєва (Москва, 1996). Факти, пов’язані з доведенням надзвичайно неприємного концепту «визвольного походу» до відома німецької сторони, знаходяться у книзі американського журналіста, а у повоєнний час — вченого Вільяма Ширера «Взлет и падение Третьего рейха», яка з’явилася у 1959 році (російський переклад 1991 року). Обидва автори фіксують події в хронологічному порядку, навіть не задумуючись, чому і коли виник концепт «визвольного походу». Тим ціннішими для нас стають їхні безсторонні свідчення.

Логіка «визвольного походу» вимагала об’єднання західноукраїнських і західнобілоруських земель із відповідними союзними республіками у складі СРСР. Іншими словами, вона вимагала ліквідації Польської держави. Такий висновок Сталін зробив уже 7 вересня у згадуваній вище бесіді з Г. Димитровим. А 19 вересня Молотов натякнув Шуленбургу, що радянський уряд схильний ліквідувати Польщу як державу і поділити польські землі між Німеччиною та СРСР по узгодженій в серпні лінії чотирьох річок («»»Піса»» — Нарев — Вісла — Сан). Німецьке керівництво не заперечило, у зв’язку з чим стало необхідним укласти договір про кордон між Німеччиною і СРСР.

25 вересня до переговорів підключився Сталін. Зустрівшись із німецьким послом, він приголомшив його новою пропозицією, яка у викладі Шуленбурга звучала так: «Він запропонував територію на схід від демаркаційної лінії — всю Варшавську провінцію, яка простягається до самого Бугу, додати до нашої частки. За це ми повинні відмовитися від наших домагань Литви». Логіка «визвольного походу» пов’язувалася з відмовою від загарбання польських етнічних земель, але Сталін вимагав компенсації. Гітлер мусив погодитися і з цією вимогою.

Територіальна «рокіровка» засвідчує, що в своїй «шаховій партії» з Гітлером Сталін розраховував події на кілька ходів наперед. Рано чи пізно Гітлер мусив програти війну з країнами Заходу. Генсек не міг у цьому сумніватися, тому що у зручний для себе час, тобто після взаємного ослаблення противників, він обов’язково втрутився б у перебіг подій своєю велетенською армією. А потім, у переговорах про повоєнний світовий порядок Радянському Союзу довелося б мати справу з країнами Заходу. Вони розпочали війну непідготовленими, щоб захистити Польщу від агресора, і майбутнє польського народу турбувало б їх набагато більше, ніж Литва.

Повернімося, однак, до ситуації, яка складалася восени 1939 року. Сталіну треба було показати спочатку, що його турбує тільки одне: доля українців і білорусів у охопленій війною Польщі. Він домігся свого: «проковтнув» половину Польщі, але залишився в позиції нейтралітету. Після цього він міг дозволити собі виказати дружнє ставлення до однієї з воюючих сторін, на чому наполягав Гітлер. Укладений 28 вересня в Москві новий пакт дістав офіційну назву «Договір про дружбу й кордон». Відповідно до нього, на частку Німеччини припали польські землі площею 188 тис. кв. км, на яких проживало 23 млн. осіб. До Радянського Союзу перейшла територія площею близько 200 тис. кв. км із населенням 12 млн. осіб.

Заключним акордом злочинної змови двох диктаторів стала доповідь Молотова про радянську зовнішню політику у Верховній Раді СРСР, яку він проголосив 31 жовтня 1939 року. Критикуючи правлячі кола Великої Британії і Франції за те, що вони зображають війну проти Німеччини як ідеологічну битву за демократію і повалення гітлеризму, голова радянського уряду заявив: «Не тільки безглуздо, але й злочинно проводити таку війну, як війну за «знищення гітлеризму», прикриваючись фальшивим прапором боротьби за «демократію»».

РЕАКЦІЯ ГРОМАДЯН УРСР НА «ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД»

Чи стала переконливою версія «визвольного походу» для населення УРСР? Навесні 2009 року до наукового обігу увійшов збірник документів із архіву СБ України «Радянські органи державної безпеки у 1939-му — червні 1941 року». У вісімнадцяти повідомленнях показано, як населення реагувало на звістку про перехід радянсько-польського кордону Червоною армією. Це — чотири друковані аркуші безцінної інформації, близько 300 висловлювань, зафіксованих сексотами чекістської мережі так, як вони звучали між 17 і 28 вересня 1939 року. Вражає, що відверто висловлювалися навіть ті, хто знав, що перебуває під пильним наглядом. Необережність пояснювалася просто: сексотами були ті, кому вони безмежно довіряли.

Як радянські люди реагували на ейфорію, що охопила західноукраїнське населення? Робітник Полтавського цегельного заводу Козій прокоментував це так: «Зустрічають із квітами, а проводжатимуть камінням». Викладач курсів Вукоопспілки Баас сказав: «Вони там тепер у омані і не знають ще усіх тих принад, які довелося нам витримати за ці двадцять років».

Висловлювань на тему возз’єднання було лише декілька. Київський художник Середа характеризувався чекістами так: «український націоналіст, під наглядом». Він знав, очевидно, що перебуває в полі зору чекістів, і попередив свого співбесідника-сексота: «Я тепер удостоєний честі ілюструвати книгу, яка буде піднесена тов. Сталіну від українського народу в день його 60-річчя». Політичні наслідки «визвольного походу» Середа визначив досить обережно: «Скільки століть боролися кращі люди за об’єднання українського народу, скільки крові пролито за це, і тільки тепер, так неочікувано для всіх нас і так безболісно все це вийшло».

Здавалося б, Максим Рильський мав відчути непідробну радість, коли дізнався, що втрачена у 1919 році соборність українських земель починає реалізуватися. Але співбесіднику, якому довіряв, він зізнався: «Я все-таки не бачу вагомих причин, які спонукали нас кинутися на Польщу. Це суперечить тій гуманності і справедливості, про які ми стільки завжди кричали. Ось я пишу кожний день вірші, що вихваляють доблесть радянських військ і мудрість нашої політики, а в серці нема будь-якого ентузіазму». У письменника Аркадія Любченка, якого чекісти називали «колишнім активним петлюрівцем», «визвольний похід» теж не асоціювався із соборністю. «Щоб зжерти беззахисну країну, у нас вистачило совісті», — заявив він.

Академік АН УРСР Михайло Ротмістров оцінював вторгнення в Польщу під кутом зору «збирання земель російських»: «Наші законні російські землі Галіції та Білорусії відійдуть до СРСР. Це буде поворотний хід Росії на Захід».

Представники інтелігенції, які знали, як Річ Посполита була поглинута сусідами в три прийоми у ХVІІІ ст., не зговорюючись, назвали поточну подію четвертим поділом. Старший інженер Заводу ім. Леніна в Дніпропетровську Праздніков сказав: «Тепер ми присутні при четвертому поділі Польщі». Син Михайла Драгоманова, який працював перекладачем у видавництві «Мистецтво», заявив: «По суті, це — четвертий поділ Польщі, здійснений за домовленістю між Сталіним і Гітлером».

Думку про існування таємної домовленості висловлювали й інші. Студент Індустріального інституту в Києві Биск вказав: «Червона армія вступила на територію Західної України та Білорусії не на прохання пригноблених народів, а по завчасно обдуманому плану Радянського Союзу з Німеччиною».

Ті, хто добре орієнтувався у міжнародному становищі, одразу побачили, які можливості відкриваються у Москви після порозуміння з Берліном. Коректор видавництва «Радянська Україна» Степняк зазначив: «Червоний імперіалізм є і дає про себе знати. Якщо це так, то я за те, щоб забрати ще Буковину і Бессарабію. Тепер якраз зручний момент для цього».

Міркуючи про ставлення Великої Британії і Франції до радянської акції, академік АН УРСР АН СРСР Микола Крилов передбачав, що ці країни обмежаться протестом і активно не виступатимуть проти СРСР. Науковий співробітник Інституту історії України АН УРСР Порфирій Білик зробив припущення про те, що країни Заходу припинять війну з Німеччиною, якщо виявиться, що на її боці стоїть Радянський Союз.

Серед громадян України знайшлося немало людей, які бездумно повторювали ази радянської пропаганди. Проте зріз думок, який містився в солідному масиві висловлювань щодо переходу радянсько-польського кордону Червоною армією, дозволяє зробити два висновки. По-перше, покоління громадян, яке пройшло через випробування ленінсько-сталінської «революції зверху», було надзвичайно критично налаштоване до радянської влади. По-друге, приєднання західноукраїнських земель до СРСР сприймалося як четвертий поділ Польщі, а не досягнення соборності українських земель. Після Голодомору 1932-1933 рр. і Великого терору 1937-1938 рр. в Україні не залишилося реальних ознак державності, з якими асоціювалося поняття соборності.

РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939 року ВТРАЧАЮТЬ СИЛУ

Гітлер панічно боявся війни на два фронти. Однак доведена у 1940 році сила вермахту і виявлена в радянсько-фінській війні слабкість Червоної армії переконали його у можливості покінчити з Радянським Союзом за кілька місяців. Тому Німеччина та її союзники опинилися у стані війни одночасно з Великою Британією і СРСР.

Голова британського уряду Вінстон Черчілль не гаяв часу, і вже 12 липня 1941 року в Москві була укладена угода про спільні дії у війні. 14 серпня В. Черчілль і президент США Франклін Делано Рузвельт підписали Атлантичну хартію, в якій проголошувалася відданість таким принципам, як недоторканність територій, право народів вільно обирати форму правління, повоєнне економічне співробітництво на рівноправних засадах, відмова від застосування сили у міжнародних відносинах, створення системи загальної безпеки і роззброєння. 24 вересня до Атлантичної хартії приєднався Радянський Союз, після чого уряд США поширив на нього дію прийнятого у березні 1941 року закону про лендліз.

Коли виявилося, що війна на Сході затягується, Гітлер не зміг придбати собі нових союзників. У затяжній війні втягнуті у трикутник Берлін — Рим — Токіо країни через обмеженість людських і сировинних ресурсів втрачали шанси на перемогу. Навпаки, антигітлерівська коаліція у складі Великої Британії, США і СРСР постійно поповнювалася за рахунок країн, які погоджувалися з принципами Атлантичної хартії. 1 січня 1942 року представники 26 країн підписали у Вашингтоні декларацію, в якій зобов’язувалися докласти всіх зусиль для перемоги у війні. Під декларацією стояв підпис — Об’єднані Нації.

Наведений вище перелік загальновідомих положень є необхідним для усвідомлення якісно нової ситуації, в якій опинилася проблема возз’єднання українських земель. Внутрішня стійкість антигітлерівської коаліції і перемога союзників стали значною мірою залежати від розв’язання польського питання, й передусім — від вирішення долі західноукраїнських і західнобілоруських земель. Емігрантський уряд Польщі, що перебував у Лондоні, мусив бути тепер союзником уряду, який допоміг Гітлеру зруйнувати його країну.

Перша зустріч голови лондонського уряду Владислава Сікорського з радянським послом у Великій Британії Іваном Майським відбулася 5 липня 1941 року. Майський зазначив, що його уряд підтримає відродження Польщі «в її національних кордонах». На вимогу поляків конкретизувати це формулювання він сказав, що майбутня польська держава мусить складатися «лише з поляків і охоплювати території, населені поляками». Сікорський відповів, що СРСР, будучи сам багатонаціональною державою, не має підстав нав’язувати Польщі етнографічні кордони, і зажадав від радянської сторони повернення до правової ситуації, передбаченої Ризьким договором 1921 року.

Обидві сторони залишилися на своїх позиціях, але угода про відновлення дипломатичних відносин все-таки була підписана. Міністр закордонних справ Великої Британії Ентоні Іден запропонував компромісне формулювання, яке влаштувало обидві сторони. Радянсько-польська угода від 30 липня 1941 року починалася з такої декларації: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 року щодо територіальних змін у Польщі як такі, що втратили силу».

Цю формулу польська сторона розуміла так, що СРСР відмовляється від радянсько-німецького договору 28 вересня 1939 року про дружбу і кордон, тобто повертається до кордону, встановленого Ризьким договором 1921 року. Радянська сторона розуміла її так, що укладений із Німеччиною договір більше не затьмарює кордон 1939 року. Але це була тільки її інтерпретація.

Вжита в угоді від 30 липня 1941 року формула означала визнання радянською стороною відсутності легітимної основи для територіальних здобутків, здійснених за рахунок польської сторони. Керівництво СРСР постало перед необхідністю повернути Польщі загарбані у 1939 році землі або заручитися підтримкою союзників для здійсненого всупереч Ризькому договору приєднання Західної України і Західної Білорусії до відповідних союзних республік.