Мірзо УЛУГБЕК: сходи в небо

ЗІРКА УЛУГБЕКА

Під час великого походу на Ірак й Азербайджан у «приборкувача всесвіту» Аміра Тимура народився внук. Це сталося наприкінці виснажливої облоги гірської фортеці Мардін. Оскаженілі через наполегливий опір захисників цитаделі, воїни Тимура готові були стерти місто з лиця землі, але в цей час до похідного намету великого полководця гонець доставив радісну звістку. Розправа над жителями припинилася: засурмили труби, скликаючи військо до намету переможця. Глашатаї сповістили воїнів про народження внука. З цієї нагоди Володар світу дарував жителям Мардіна життя і свободу.

Онука назвали Мухаммедом Тарагаєм, але йому судилося увійти в історію під ім’ям Мірзо Улугбек. Хлопчик ріс, і дід не міг на нього нарадуватися. Тимуру подобалися у внукові допитливість та гострий розум. Він сам добирав йому наставників, вихователів і готував хлопчика для військових подвигів. Улугбек рано почав звикати до похідного життя, до його тягот і поневірянь, але наполегливо прагнув знань. Його батько Шахрух був правителем Хорасану і людиною, яка глибоко шанувала іслам. Він багато читав, і любов до книжок передалася від нього до сина.

Перед очима юного Улугбека проходили страшні картини кровопролитних битв: то прокочувалася лавиною кіннота, то здіймалися в небеса дими пожарищ, то довгою низкою тягнулися полонені та біженці. Скрізь кров і сльози, передсмертні крики, страждання, благання про пощаду. А ночами біля похідного вогнища все було інакше. Серед нічної тиші він бачив мерехтливе небо, всипане загадковими зірками, випромінюючими холодне світло. Криваво-червоний відблиск вогню освітлював обличчя мрійливого хлопчика. А таємнича широчінь і далечінь Всесвіту були байдужі до того, що відбувалося. Вони навівали Улугбеку відчуття суєтності людського існування і вселяли глибоку повагу до величі та могутності «вічного небосхилу».

Вночі, під час одного із походів старий Амір Тимур підійшов до внука, який дивився на зірки. Він торкнувся його плеча і, вказавши на одну із далеких зірок, сказав: «Подивися. Бачиш ту зірку? Запам’ятай її. Це твоя зірка — зірка Меркурій. Вона тільки для обраних. Усі інші світила не для нас — амірів». Великий Тимур мав не тільки залізну волю, але й залізну логіку. Він був мудрим та завбачливим. Усі його дії, немов математичні формули, були ретельно продуманими та зваженими. Можливо й тому «живу тінь Аллаха на Землі» вважали непогрішною.

Амір Тимур був філософом війни, вважаючи, що царювати без неї неможливо, і пояснював це тим, що всі володарі хочуть поділити світ, кожний хоче завоювати більше земель, підкорити якомога більше народів. Розбрати і чвари між окремими правителями припиняться тільки тоді, коли світом правитиме один емір. У цьому сенсі він чітко дотримувався принципів Чингісхана. Для «Володаря щасливих сузір’їв» найсолодшим ароматом був запах похідного багаття. Він тріпотів перед могутністю Неба і, стаючи на молитовний килимок, підносився думками у надхмарні сфери, нісши туди свою покірність та покору перед Найвищою силою. Тимур перебудовував світ за своєю схемою і робив це за допомогою заліза й вогню. Але водночас за його волею — волею заступника вчених і поетів — зводили міста й палаци, будували іригаційні споруди, розширяли поля й сади, розвивали ремесла, оживала торгівля. «Володар щасливих сузір’їв» був автором знаменитого «Уложення» — зведення законів, яке він заповідав своїм нащадкам.

Небо обдарувало його талантом передбачення. Якось, перед походом до Китаю, передчуваючи свою смерть, Амір Тимур повелів скликати дружин, родичів і наближених. Улугбеку тоді було лише одинадцять років. Через свою дитячу вразливість він був приголомшений побаченим: сильний та енергійний імператор перетворився на немічного старика, який згасав на очах. Він сидів, безсило відкинувши голову на подушку. Його обличчям рясно котився піт. Улугбек мимовільно став свідком того, як на обличчях багатьох наближених, що донедавна плазували перед Тимуром, з’явився вираз зловтіхи. Смерть виривала із рук діда владу і давала їм шанс поборотися за неї.

Під час похорону Аміра Тимура востаннє пророкотав барабан, з яким він не розлучався під час походів. Потім із барабана зняли шкіру і розрізали на шматки, щоб ніхто більше не зміг користуватися ним. Для Улугбека настали важкі часи: він постійно стикався з людською невдячністю, лицемірством, віроломністю, пожадливістю. У палацах намісників плелися ниті змов, іскри наростаючої ворожнечі могли розпалити пожежу жорстоких усобиць. Але Тимуриди все ще були при владі.

МАВЗОЛЕЙ ГУР-І-ЕМІР — УСИПАЛЬНЯ ТИМУРИДІВ

Ще за життя Аміра Тимура, у 1403 році, повертаючись із походу до берегів Малої Азії, помер царевич Мухаммед-Султан, якого «Володар щасливих сузір’їв» цінував як полководця і державного мужа. Небіжчика доставили до Самарканда та поховали у склепі за південним айваном ансамблю. Тимур дав розпорядження спорудити мавзолей для царевича. Тоді над склепом спорудили восьмигранник, нижня частина якого була прикрашена золотом та лазуррю. Через два роки помер Амір Тимур і був похований поруч із Мухаммед- Султаном. Під час свого правління Улугбек (1409 — 1449 рр.) постійно піклувався про усипальню Тимуридів. Мавзолей добудували і до нього перенесли останки Мір Сеїда Береке — духовного наставника Тимура, в ногах якого, за переказами, він побажав бути похованим.

Мавзолей зберігся донині. На мармурових плитах центральної частини розставлені надгробки з епітафіями Тимуридам. Серед них виділяється темно-зелений, майже чорний нефритовий надмогильний камінь Тимура, що має свою власну історію. За однією з легенд, цей камінь належав китайському імператору і був на найпочеснішому місці у палаці (китайці вважають, що нефрит має божественну силу). Коли його вивезли з палацу, залишилося невідомим, але два шматки нефриту дісталися Улугбеку як військові трофеї після перемоги над моголами у 1425 році біля селища Кетмень-тепе, у долині ріки Чу. Камені були настільки великими й важкими, що для них довелося споруджувати особливий віз. Самаркандські майстри за допомогою ретельної підгонки з’єднали їх між собою і зробили надгробок Тимуру.

У 1710 році іранський шах Надір, завоювавши Бухарське ханство, до складу якого входив Самарканд, наказав забрати цей камінь із могили та доставити до Мешхеда. Однак Надір знав, що коїть святотатство: страх і боязнь гніву Аллаха переслідували його. За легендою, під час переправи через ріку камінь впав і розколовся на два нерівних шматки. Після цього Надір-шах відмовився від запланованого і наказав повернути камінь на місце. Камінь повернули, а майстри знову філігранно з’єднали два шматки. У ногах Аміра Тимура найбільший надгробок над прахом Мір Сеїда Береке, ліворуч — Мухаммеда-Султана, праворуч — Міраншаха, в головах — Улугбека.

УЧЕНИЙ СЕРЕД ЦАРІВ І ЦАР СЕРЕД УЧЕНИХ

Самаркандський престол Улугбек зайняв у 1409 році. Від діда Аміра Тимура він «успадкував» вчених, художників, ремісників, будівельників. У ідеології широко поширився суфізм, особливо ордена Накшбенда, який очолив Хасан Аттар, а потім Ходжа Ахрар. Переживали ренесанс такі науки, як математика й астрономія. Створювалася школа самаркандських математиків і астрономів. І водночас державу роздирали міжусобиці. Імперія Аміра Тимура не могла утримуватися в колишніх кордонах.

Улугбек, намагаючись захистити себе від мирських турбот та прикрощів, дедалі більше часу проводив в обсерваторії. Спостерігаючи за небесною сферою, він відпочивав і душею і тілом. Він добре запам’ятав один стародавній вислів: «Якщо хочеш краще зрозуміти те, що відбувається на Землі, частіше дивися на небо». І все ж таки Мірзо Улугбек був правителем Самарканда і повинен був займатися державними справами. Щоб захистити себе від неспокійних правителів Моголістану, а також кочової узбецької держави у Дашті Кіпчаку, Улугбек призначав там своїх ставлеників, але вони часто не виправдовували надій і не бажали визнавати себе васалами.

Ця обставина послугувала підставою для відкритої війни з ними. На початку 20-х років XV століття Улугбек за волею свого батька Шахруха був змушений очолити численне військо і, перейшовши в районі Чіназу Сирдар’ю, вступив до Ташкента. Сюди ж зі своїми загонами прибули його воєначальники. Зосередивши в Ташкенті значні сили, Улугбек частину їх відправив проти моголів. Битва при Аксу закінчилася перемогою Тимуридів. Потім вони просунулися до Ашпари, куди з основним військом прибув і сам Улугбек. Але моголи воліли без битви втекти в гори. Після довгого переслідування було знищено кілька могольських загонів, а їхнє майно захоплено. Саме з того походу Улугбек і привіз до Самарканда два величезні шматки нефриту для усипальні Тимуридів.

У 1426 р. ставленик Улугбека в узбецькій кочовій державі Баракхан (Буракхан) несподівано почав домагатися земель у низов’ї Сирдар’ї. Улугбек знову вирушив у похід. Дорогою до нього приєдналося військо Шахруха. Разом вони були значною силою, тому Баракхан спішно відправив посла із вибаченнями та пропозицією про мир, які були знехтувані. Поблизу Сигнака численне військо Тимуридів було атаковане узбецькими кочовиками і несподівано зазнало поразки. Мірзо Улугбек не успадкував від свого великого діда Аміра Тимура полководницький талант, і він добре розумів це; але йому було даровано інше — відкривати таємниці світоустрою та дарувати людям знання. Тимурид — абсолютний антипод діду — був приречений. 1448 року його власні сини підняли повстання, і наступного року Абд-аль- Латиф власноруч зарізав батька.

Побудоване Улугбеком медресе за задумом його творця мало стати вищою школою з обов’язковим викладанням математики, астрономії, філософії та літератури. Улугбек мріяв про те, щоб тут влаштовувалися наукові диспути, дискусії. З перших днів він і отримав таку назву — «медресе Улугбека». У науці не може бути таємниць, вона не повинна знати ані кордонів, ані ворожнечі, вважав освічений правитель. Торгівля й наука покликані зробити країни союзниками. Але ці думки суперечили філософії його знаменитого діда. Після довгих роздумів Улугбек дійшов висновку, що чим міцніші та глибші знання, тим міцніші зв’язки із країнами Сходу та Заходу, тим менше підстав для війн. Людству потрібні мир і благополуччя. Одна людина без іншої не може зробити нічого. Без друзів нікому не обійтися. У медресе навчатиметься молодь, вважав він, здобуваючи знання. Великий Рудакі сказав: «Знання — світоч людської душі, знання — зброя, що охороняє тебе від зла». Самарканд повинен стати центром науки, мистецтва, літератури і таким чином заслужити повагу всього світу. Влада й багатство — речі хиткі. Аллах ними перевіряє людей, і мало хто витримує таке випробування. Могутність і багатство слід використати для служіння науці та освіті. У «медресе Улугбека» заняття (дарси) проводилися п’ять разів на тиждень.

ШЛЯХ ДО ЗІРОК

Улугбек мав геніальних попередників і спирався на їхні знання у своїх наукових дослідженнях. Правителю Самарканда здавалося, що на його шляху до зірок і знань ніколи не буде перешкод. Наука про зірки була головною метою його життя. Могутність падишаха була нікчемною порівняно з істинною могутністю природи, яка вселяла благоговійний трепет перед нею з часів створення світу. Перші слова про астрономію як про науку належать давнім грекам, які заявили про сферичність небосхилу. Засновник іонійської школи Фалес із Мілета висловив сміливу думку про кулеподібність Землі, а школа Піфагора змогла обгрунтувати цю думку.

Піфагорієць Філомай дещо пізніше висунув гіпотезу про рух Землі, а Платон — про рух небесних тіл за допомогою рівномірного кругового руху. Вчений із Самоса Аристарх висловив гіпотезу про те, що Земля не тільки обертається навколо своєї осі, але також рухається навколо Сонця. Важливе відкриття зробив Ерастофен — градусний вимір, внаслідок якого були визначені розміри земної кулі. Унікальну роботу провів астроном Гіппарх. Він склав зоряний каталог, в якому визначено положення 1022-х зірок, викладено теорію Сонця, багато зроблено в галузі географії. Видатний астроном Клавдій Птолемей написав працю «Велика побудова», що складається із 13 книжок, в яких він піддав ретельному розбору праці своїх попередників. Завдяки цьому з’явилася можливість точніше провести розрахунки руху планет.

На Сході Амед бін-Мухаммад ал- Фергані, якого у західних країнах називають Альфраганусом, написав капітальну працю «Начала астрономії», яка по суті є своєрідною енциклопедією знань з астрономії. Майже у цей самий час жив Мухаммад бін-Муса-ал-Хорезмі, який написав спеціальний алгебраїчний трактат, склав «Астрономічні таблиці», «Трактат з астролябії», «Трактат про сонячний годинник». У його праці «Зображення Землі», що містила додаткові дані, багато паралелей з «Географією Птолемея».

Видатним філософом був Мухамад-ал-Фарабі, який всебічно вивчив класичні праці Аристотеля. За це він навіть отримав прізвисько «другий Аристотель». Тільки Фарабі забезпечив правильне розуміння давньої науки, зробив зрозумілими наукові терміни арабському читачеві.

Абу-Алі-ібн Сіна (Авіценна) — видатний енциклопедист, медик, дослідник, філософ науки. Його називали «Князь науки», «Глава філософів», «Геній надзвичайної культури». Йому, фактично, не було рівних у ранньому розвитку розуму, працездатності та обсязі знань. «Книга зцілення» ібн Сіна обійшла весь світ. Адже, крім неї, він підготував безліч праць з хімії, математики, фізики, філософії, етики, риторики і навіть музики. У всіх цих сферах він мав славу незаперечного авторитету. Абу-Райхан-аль Біруні написав багато праць з астрономії, математики, фізики, медицини, географії, історії та лінгвістики. Чимало корисної інформації можна почерпнути з його «Опису Індії» та «Хронології давніх народів Сходу».

Мірзо Улугбек мріяв про еру благочестя, щоб рідний Мавераннахр став справжнім ликом Землі, осередком знань і великої віри. Найбільша вада у людини — лінь. Тому — жодного дня без роботи над досконалістю знань, без читання китабів. Якщо не сприймаються сьогодні серйозні та точні науки, то візьміть у руки папір та складайте газелі й касиди. Наполеглива праця зробила Саккакі одним із найвидатніших поетів, сприяла його широкій популярності, дозволила закласти основи світської лірики. Одним із найосвіченіших людей був Лютфі. Поет, вчений, витончені газелі його вельми популярні в Ірані та Хорасані.

Наука й астрономія, зокрема, стирали грані між Сходом і Заходом, зближувала народи в їхньому спільному прагненні до прогресу й добробуту. Це розумів Улугбек і намагався сіяти просвіту, бо тільки в корисній праці людина стає людиною.