Співпрацюючи з президентами США

Білий дім, його мешканці та співробітники — вершина управлінської системи США. Є серед тих талановитих обранців і вихідці з України. Наприклад, перегорнемо сторінки штатного розпису Білого дому часів президента Д.Ейзенгауера (1953 — 1961). Радником із економічних питань глави Білого дому був Артур Бьорнс, котрий пізніше став другою після президента людиною в економічному блоці адміністрації. З 1970 до 1978 рр. Артур Бьорнс був головою Федеральної резервної системи (саме на цьому головному банкірові Америки лежить відповідальність за стан економіки країни — світового лідера. Отже, А.Бьорнс був у центрі фінансового життя світу). В офіційній довідці йдеться, що А.Бьорнс народився в місті Станіславі в Австрії — сьогодні це Івано-Франківськ в Україні.

Заступником міністра авіації в період президентства Д.Кеннеді (1961—1963) був Джозеф Харик. Інший етнічний українець — Михайло Яримович — обіймав високу посаду в міністерстві оборони США, був одним із директорів програми НАСА (Національного космічного агентства США), пов’язаної з польотом і висадкою астронавтів на Місяці. Також директором провідних програм НАСА тривалий час був колишній одесит Ніколас (Микола) Головін. Він же у 1962 — 1968 роках був радником Білого дому з питань авіації та космонавтики.

Радником із наукових питань, зокрема, ядерних проблем і технологій у президента Д.Ейзенгауера був Юрій Кістяківський, котрий народився у Києві 1900 року й походив з відомої родини українських інтелектуалів Кістяківських.

Президент Д.Форд призначив у 1975 році своїм радником із етнічних питань політолога М.Куропася.

Очевидно, найвище в американській політичній та урядовій ієрархії піднялась Пола Добрянська — донька Л.Добрянського (колишнього посла США на Багамських островах за часів президента Р.Рейгана), одного з лідерів УКК (Українського конгресового комітету). В адміністрації Д.Буша-молодшого (2001 — 2009) вона обіймала посаду заступника Державного секретаря США (тобто була другою особою після Держсекретаря К.Райс). П.Добрянська відповідала за важливі питання зовнішньої політики США, зокрема, гуманітарні, захист прав людини, розвиток науки, стан екології.

У Конгресі США активну роль грає сенатор Й.Ліберман, котрий в автобіографії вказує, що походить із родини вихідців із Чернівців. У 2000 році він був кандидатом на посаду віце-президента від демократичної партії. Також у Конгресі працюють сенатори Д.Боніор, А.Спектор, Б.Ступак та інші. Українська діаспора США в 1966-му обрала Д.Боніора «Українцем року».

Суддею Федерального суду США (від 1987 року) є народжений у Бучачі на Тернопільщині Б.Футей.

В адміністрації Б.Обами заступником міністра з питань океанів та атмосфери (екології) з 2009 року працює доктор філософії Д.Любченко — відома в Америці науковець-еколог, висновки дослідницьких праць якої сьогодні у світі цитуються найчастіше.

Не менш престижною та важливою є й посада особистого лікаря президента. На ньому лежить відповідальність за здоров’я не лише господаря Білого дому, а й віце-президента, родин лідерів країни та їхніх гостей, відвідувачів адміністрації.

Першим до праці в Білому домі 1953 року був запрошений генерал-майор медичної служби Роберт-Вальтер Ткач (період президентства Д.Ейзенгауера). Він передав естафету своєму колезі — контр-адміралу Вільяму-Метью Лукашу. Майже три десятиліття (від 1953 до 1981) лікарі-українці разом із колегами дбали про здоров’я господарів Білого дому. Третім медиком, кому випало надавати допомогу, зокрема, президентові США Д.Кеннеді, був бригадний генерал Ростислав Зайчук — нині професор Чиказького університету, колишній очільник, а нині консультант національного управління із впровадження в медицину передових технологій.

ВИСОКИЙ ПРОФЕСІОНАЛ, ВІДДАНИЙ ПРИНЦИПАМ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ

Так відгукувалися про свого колегу — генерал-майора медичної служби Вальтера-Роберта Ткача — його співробітники та друзі. «Він учив мене та інших, хто його оточував, не лише пізнавати тонкощі медичного фаху, а й розуміти медичну етику в рамках нашої політичної системи», — зауважував генерал Ч.Ворд (асистент В.-Р.Ткача). — Він був людиною, котра вміла турбуватися про пацієнта, глибоко співчувала потерпілому».

Генерал В.-Р. Ткач віддано охороняв здоров’я трьох президентів США (Д.Ейзенгауера, Р.Кеннеді, Р.Ніксона), а сам не беріг свого серця.

Народився майбутній лікар у родині українських емігрантів у Лабелі (штат Пенсільванія). Освіту здобував у коледжі (бакалавр хімії) та Піттсбурзькому університеті (медицина, 1945). Разом з дипломом лікаря В.-Р. Ткач одержав і військове звання лейтенанта. Інтернатуру проходив у Лікарні милосердя в Піттсбурзі.

Від 1946 року служив у Медичному корпусі армії США. Після короткострокової служби в Форті Сем Хьюстон (штат Техас) В.-Р. Ткач був направлений медичним інспектором до американських військ, котрі дислокувалися в післявоєнній Японії (в штабі генерала Д.Маккартура).

Повернувшись до США, освоював знання авіаційної медицини, став хірургом і був переведений до штаб-квартири ВПС (Військово-повітряних сил) США, зайняв посаду заступника начальника штабу з медичних питань (брав участь у Корейській війні).

У цей період свого життя В.-Р. Ткач вивчав медичні аспекти ядерної енергетики та інші проблеми, пов’язані з можливими майбутніми ядерними конфліктами та діяльністю медиків у нових умовах ведення бойових дій і боротьби з тероризмом.

Відмінна служба й постійне прагнення удосконалювати свої фахові знання були помічені — і 20 січня 1953 року В.-Р.Ткач призначений на посаду асистента особистого лікаря президента США Д.Ейзенгауера.

Із обранням главою країни Р.Кеннеді він залишався медиком-консультантом Білого дому, але постійним місцем його служби став Штаб стратегічного командування ВПС — з 1965 по 1968 В.-Р.Ткач очолював медичну службу Тихоокеанського штабу ВПС, котрий базувався на Гавайях. Полковник-медик брав участь у В’єтнамській війні. Як один із керівників медичної служби Тихоокеанського штабу ВПС США В-Р.Ткач ініціював широке застосування вертольотів для надання швидкої допомоги в умовах ведення бойових дій, що сприяло суттєвому поліпшенню рятувальних операцій та зберегло життя тисячам американських солдатів та офіцерів (цю актуальну ініціативу пізніше розвинув і поглибив генерал-медик армії США Р.Зайчук, реалізуючи свою програму впровадження військової телемедицини, про що йтиметься в нашій публікації нижче).

1969 року президентом США став Р.Ніксон, котрий високо оцінював фахові якості В.-Р.Ткача й запросив його на посаду хірурга Білого дому (президент також присвоїв лікареві звання генерал-майора медичної служби).

Від осені 1974 року до виходу на пенсію в 1979 році В.-Р.Ткач проходив службу у штабі ВПС (військова база Ендрю поблизу Вашингтона).

Вийшовши у відставку, генерал В.-Р.Ткач поселився в Сан-Дієго. Помер лікар у Скрипс Ранч у Каліфорнії.

Президент Р.Ніксон, учасник похорону генерала, зауважив, що В.-Р.Ткач мав звичку пропонувати пацієнтам таблетки, але «я не впевнений, що вони були дійсно необхідні хворим — просто лікар щиро хотів у будь-який спосіб допомогти постраждалим почувати себе краще».

Заслуги генерал-майора як лікаря відзначені престижними нагородами, зокрема, медалями «За заслуги», «Бронзова зірка», відзнаками ВПС, медаллю Білого дому.

Шанувальники фахового таланту В.-Р.Ткача зберегли його автограф, де лікар скромно оцінював свої досягнення: «Моїм завданням як медика завжди було прагнення рятувати пацієнтів від хвороб і робити це найкраще».

Потрапивши до Білого дому 1953 року, генерал В.-Р.Ткач заслужив не лише високі оцінки свої діяльності, але й відкрив дорогу до престижних посад своїм співвітчизникам-медикам — вихідцям із України.

ПРИЩЕПЛЮВАВ ПРЕЗИДЕНТАМ ЛЮБОВ ДО СПОРТУ І ВЗАГАЛІ ДО ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

Естафету від В.-Р.Ткача прийняв адмірал-медик Вільям-Метью Лукаш. Він працював у Білому домі як консультант і особистий лікар президентів Л.Джонсона, Р.Ніксона, Д.Форда і Д.Картера (від 1974 по 1981).

Майбутній контр-адмірал медичної служби ВМФ (Військово-морського флоту) США В.-М.Лукаш народився 1931 року в українській емігрантській родині Детройта. Медичну освіту здобув у Мічиганському університеті. 1956 року став доктором наук. Як лікар почав службу в медичному корпусі ВМФ. Внутрішні хвороби, галузь травлення стали предметом особливого зацікавлення В.-М.Лукаша.

Як і про В.-Р.Ткача, про Лукаша-лікаря його сановні пацієнти відгукувалися насамперед як про чуйну людину, привітну, витриману й дипломатичну. Президент Д.Форд наголошував, що він вибрав В.-М.Лукаша тому, що, коли бував у нього на прийомі, «почував, що я зараз єдиний існуючий для нього у світі». Навіть виступаючи на урядових заходах, присвячених, наприклад, фінансовим проблемам, Д.Форд не забував згадувати про свого особистого лікаря. Так, 20 вересня 1974 року перед виступом на тему приборкання інфляції в США президент сказав про те, що він щойно повернувся з лікарні, де оперували його дружину, і що лікар В-М.Лукаш запевнив його, що все йде добре. Він вірить йому й тому має змогу спокійно виконувати свої президентські обов’язки.

Невипадково, що лікар був авторитетом для своїх пацієнтів. Він сам захоплювався спортом, і більшість його пацієнтів ставали на цей шлях збереження здоров’я. Логічно, що В.-М.Лукаш був переконаним противником вживання алкоголю. Д.Форд не встояв перед наполяганням медика-адмірала й захопився плаванням і лижами. Коли Д.Картер виснажувався на біговій дистанції, В.-М.Лукаш переконував журналістів: «Не турбуйтесь. Він у добрій фізичній формі». Це сприяло тому, що Д.Картер успішно провів складні й напружені Кемп-Девідські переговори, котрі привели до примирення Єгипту та Ізраїлю.

В.-М.Лукаш вів педагогічну діяльність — викладав в Університеті Д.Вашингтона. Від 1966 по 1981 очолював національні медичні наукові товариства, котрі об’єднували фахівців з гастроентерології. Після виходу на пенсію керував департаментом превентивної медицини в лікарні Скріппс і дослідному фонді.

Контр-адмірал В.-М.Лукаш брав активну участь у житті української діаспори. Так, тижневик «The Ukrainian Weekly» від 21 березня 1999 року розповів про один із численних доброчинних заходів, що відбуваються в США, зокрема Детройті. На ньому були присутніми актор — лауреат Оскара Д.Пеленс (В.Палагнюк), бригадний генерал ВПС США Б.Данилів, контр-адмірал В.-М.Лукаш, суддя Федерального суду Б.Футей, Місс Америка 1988 року К.Рафко, генерал-майор М.Кравців та інші.

ТЕЛЕМЕДИЦИНА РЯТУЄ ВІЙСЬКОВИХ НА ПОЛІ БОЮ

Бригадний генерал Ростислав Зайчук не був особистим лікарем американських президентів. Лише консультантом. Лікував Р.Кеннеді, котрий, як відомо, внаслідок поранення у Другій світовій війні (був лейтенантом Військово-морського флоту, командиром торпедного катера) страждав від багатьох захворювань, зокрема спинного хребта.

Як і В.Ткач та В.Лукаш, Р.Зайчук, одержавши вищу освіту (Чиказький університет, 1963, спеціалізувався у кардіоторакальній хірургії, від 1970 — доктор наук), вирішив присвятити своє життя військовій медицині. Особливий досвід медика майбутній генерал одержав на В’єтнамській війні. Працюючи у фронтових госпіталях, хірург дійшов висновку, що військово-польова медицина потребує радикальних і невідкладних реформ.

«Американська армія є піонером у тотальному використанні тепер уже звичних вертольотів для надання допомоги пораненим, — писав Р.Зайчук у статі «Допомога при травмах, одержаних на полях битв». — Авіація широко використовувалась особливо під час В’єтнамської війни. Нині в армії продовжується розробка передових технологій для розвитку найдосконалішої у світі системи надання допомоги. Наші медчастини готові відправитися в будь-яку точку планети для надання допомоги найціннішому багатству Америки — її синам і дочкам, котрі знаходяться там із миротворчими місіями чи проводять профілактичні контртерористичні військові операції».

І це не просто декларації, не підкріплені фінансово й організаційно.

Р.Зайчук став переконаним прихильником розвитку телемедицини, користуючись допомогою якої, військовий лікар в умовах сучасного бою здатен використати не лише свої знання та досвід, а й, із застосуванням супутникового зв’язку, спеціалізовану фахову підтримку колег, котрі знаходяться за сотні, тисячі кілометрів у місцях дислокації американських військ. Телемедицина вимагає удосконалення екіпіровки солдатів. Кожен військовослужбовець має монітор індивідуального стану (МІС): мініатюрний прилад — індивідуальну базу даних про його фізичний стан. Ці та інші технологічні можливості прискорюють встановлення місця знаходження пораненого та його порятунок.

Майже тридцять років Р.Зайчук віддав військовій медицині. Служив у міжнародних медико-санітарних, військових науково-дослідних центрах, розробляючи заходи з підвищення оперативної ефективності військової медицини, організації глобальних гуманітарних ініціатив. Був керівником численних програм із впровадження телекомунікаційних технологій, що застосовуються в мирний та військовий час. Телемедицина — це не лише військова сфера. НАСА використовує її для медичного обстеження астронавтів; лікар сільської лікарні може одержати фахову допомогу, незважаючи на відстань; команда морського лайнера, що тривалий час знаходиться в океані, може спокійно виконувати свої обов’язки, знаючи, що забезпечена охорона її здоров’я тощо.

1991 року Р.Зайчуку було присвоєно звання бригадного генерала (за нашими армійськими стандартами — генерал-майора). Як заступник командуючого він очолював медичну службу сухопутних військ США.

Практичну роботу він поєднує з безперервними науковими дослідженнями, але телемедицина — основний об’єкт уваги вченого. Нині за участю Р.Зайчука військові медики США об’єднані глобальною стабільною мережею зв’язку (у тому числі й космічного), незалежно від того, у якій точці земної кулі вони знаходяться. Реалізація новітніх програм призвела до суттєвого удосконалення американського законодавства щодо медичного обслуговування (зокрема, значна увага приділяється турботі про здоров’я ветеранів, учасників бойових дій, що забезпечує підтримку збройним силам США з боку американського суспільства).

Медика хвилює майбутнє: у зв’язку зі зростаючими загрозами, зокрема біологічного тероризму, Р.Зайчук бере активну участь у міжнародних конференціях, присвячених запобіганню таким лихам, а також створенню сучасних систем реагування на можливі хіміко-біологічні небезпеки.

Узагалі Ростислав Зайчук — відома в армії США людина. Його біографія така: від українського хлопчика, котрий втікав від нацистів із Європи, — до одного з керівників медичної служби Збройних сил. Він народився в Україні 1940 року в селі Мокрому (область уточнюється).

Від 1951 року живе у США.

Українська діаспора уважно стежила за тим, як складеться доля юного емігранта. Коли 17 липня 1991 року Р.Зайчуку присвоїли генеральське звання, тижневик «The Ukrainian Weekly» відразу ж повідомив про це своїх читачів. До речі, дружина генерала Джоан Зайчук теж лікар — полковник медичної служби. Родина заснувала стипендію (25 тисяч доларів) для студентів-медиків, котрі мають проблеми з оплатою навчання.

Р. Зайчук — член Української асоціації «Комп’ютерна медицина», багатьох національних та зарубіжних науково-медичних товариств.

Для багатьох емігрантів з часом виникає проблема «двох батьківщин». Очевидно, медикам легше вирішувати її, адже вони, озброєні сучасними знаннями й досвідом, працюють для Людства. Досягши успіхів за океаном, Р.Зайчук реально оцінює свою ситуацію: «Якось я задумався над тим, що Сполучені Штати дали мені всі можливості для життєвого успіху. Зі свого боку я повинен заплатити своїй країні тим же».

Генерал-медик має солідну кількість бойових та урядових нагород. Серед них — «Бронзову зірку», медаль «За службу» у Збройних силах США, «За заслуги» з двома дубовими листками, кілька іноземних відзнак.

А ще генерал-медик пише філософські поезії (довільний переклад із англійської):

Коли щоки торкає вітер-зефір,
Коли сіль залишає сліди на мені,
Заради життя ми повинні
Віддати думки вітру.
Мовчазні роздуми
про людські втрати
Викликає у нас невтомна пам’ять.
І коли полюючий ворог обірве
мою долю,
Щоб залишити мене
на пустельнім березі Стіксу,
Самотнього, блідого аж
до кінчиків пальців,
Я думатиму про всі мої втрати
в житті.
Повільно витягну покриту
сіллю руку
І в пам’яті відчую тепло
домашнього затишку.
І зникне моя самотність
на сповненому смертями березі,
Я стисну в обіймах життя —
серце, що бореться зі смертю.

(Вересень 1950 р.)