Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

У віці Христа: 33-річного Марка Вороного, чий ювілей відзначаємо нині, було розстріляно у 1937-му

18 березня, 21:58
Марко Вороний з батьком. 1920-ті роки

Нещодавно прочитав, що за обсягом репресій Путін перевершив усіх своїх попередників за винятком Сталіна. Навіть за 18 років правління Брежнєва з його каральною психіатрією та переслідуванням дисидентів не було стільки відкритих кримінальних проваджень проти опонентів режиму. Як із цим усім дадуть собі раду росіяни – їхня справа. Скоріше за все ніяк, бо до спротиву вони не здатні. Для нас події у РФ значимі лише як нагадування  про російське пекло, куди тамтешній диктатор знову прагне нас затягти. А також як нагадування про тих співвітчизників, яких ми втратили у роки великого терору та в часи переслідування інакомислячих.

Один з них – Марко Вороний. Він народився 18 (5) березня 1904 року, 120 років тому. Забігаючи наперед, зазначу, що радянська влада перемелювала українців цілими сім’ями – так була розстріляна майже уся родина Крушельницьких. Окрім Марка, було засуджено до страти і його батька, видатного українського письменника Миколу Вороного. Померла у вагоні для перевозки скота і 73-річна Людмила Старицька-Черняхівська, яку звинуватили в антирадянській діяльності та вивезли під конвоєм до Казахської РСР. Саме їй присвятив свій перший надрукований вірш тоді ще юний Микола Вороний. Він не дожив до смерті Людмили, але дожив до розстрілу свого сина.

Але це сталося згодом. А на початку ХХ століття, у 1903-му, Микола Вороний зустрів свою майбутню дружину Віру Вербицьку. Як зазначав інший український письменник Микола Шудря, нащадок цієї пари Марко народився «на перетині двох поетичних дерев: діда з материнського боку – поета Миколи Вербицького (за псевдонімом – Антіоха) й батька – поета Миколи Вороного…».

Саме так: Віра Вербицька була донькою автора слів «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» – нашого майбутнього гімну. Додамо до сказаного, що хрещеним батьком Марка був славетний Михайло Коцюбинський. А читати він навчився у віці шести років за шевченківським «Кобзарем» – розбирати літери та складати їх у слова Марка навчила бабуся Катерина.

Із таким, як зараз модно казати, бекграундом, Марко Вороний не міг не вирости талановитим літератором. Так, власне, і сталося.

Писати він почав у 14-літньому віці. І спонукали його до цього страшні події. За спогадами В.Сиротенка-Вербицького, племінника Вороного: «Вирізавши під Крутами нечисленний загін хлопців-гімназистів, влетіла (до Чернігова, де тоді мешкав Марко – Авт.) «залізна дивізія» Муравйова. Почались грабунки й нищення «гнилої інтелігенції». Порубали на куски їх вуйка Григорія Вербицького, поміщика з Ріпок. Біля садиби Вербицьких п’яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку Тому Мещерську…». Тоді Марко написав зовсім не дитячий вірш, де були рядки «Господи, дай мені сили помститися за її душу – за синєокую».

Можливо, саме бажання помститися підштовхнуло Марка Вороного записатися у білу гвардію, до армії Денікіна. На дворі стояв буремний 1918-ий, і юному добровольцю виповнилося лише 14. Це, втім, не відразу зрозуміли. Марка та інших хлопців білогвардійці відправили на військовий вишкіл до Катеринодару. Саме там і з’ясувалось, що Маркові немає навіть шістнадцяти. Хлопець лишився у Катеринодарі у Григорія Вербицького, відомого земського лікаря. Тільки у 1920-му Марко повернувся до Чернігова. Але його зустріло вже чуже, вороже місто. Друзі були вбиті або перебували далеко. Не поруч знаходився і батько – після жовтневого перевороту Микола Вороний опинився у Варшаві.

Тим часом Марко навчався у Чернігівській гімназії, відвідував там молодіжний гурток словесності, а у 1919 році – «літературні середи» Михайла Івановича Жука, відомого художника та майстра словесності, про якого, до речі, у моїй новій книзі, присвяченій українських живописцям, буде окрема глава.

Але повернемося до Вороних – батька й сина. У 1926-му радянська влада виманює з-за кордону Миколу Вороного. Це був типовий для тих років прийом, коли мігрантам пропонували репатріацію з обіцянками вільно жити та творити на рідній землі. Обіцянками, яких дотримувалися хіба що перший час… По приїзді до радянської України Микола Вороний оселився спочатку в Харкові, де очолив музичну частину оперного театру. Марко з задоволенням покинув Чернігів та переїхав до батька.

У Харкові Вороний-старший допоміг синові вступити до інституту Нарпросвіти, а також – влаштуватися на підробітки до театру. Місто Маркові подобалося, здавалося романтичним. Тут він познайомився з Максимом Рильським, Миколою Бажаном, Володимиром Сосюрою.

фото

Микола Вороний. Портрет роботи видатного художника Михайла Жука

Потім разом з батьком Марко переїхав до Києва та вступив на режисерський факультет Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Підробляв на кіностудії, перекладаючи титри з російської – українською. Родина жила тоді на вулиці Львівській, 16, де у Марка вперше в житті була своя окрема кімната. У цей час Київська громада вирішила помпезно відсвяткувати 35-річний ювілей літературної діяльності Миколи Вороного. Йому шлють вітальні листи з усієї України. Пишуть вірші Рильський, Бажан, Тичина і ще десяток менш відомих поетів. Видають стотисячним накладом грубезну книгу «Поезія», куди увійшли вибрані твори Вороного та за яку йому сплатили чималий гонорар. На дворі – 1929 рік… 

Щодо Марка, то він видає – вже у 1930-му – п’ять книжечок віршів, казочок та віршованих оповідань для дітей: «Червоні краватки», «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок» (1930). Три з них вийшли одночасно у російських перекладах. А ще за два роки, у 1932-му, він друкує вже «дорослу» книжку – поетичну збірку «Форвард», значною мірою визначила подальшу долю автора.

Вірші молодого поета подобалися його сучасникам, а деякі з них, покладені на музику, ввійшли до радянської «класики», але імʼя їх автора було викреслене з літератури. Офіційна критика не лише не прийняла збірку «Форвард», а й почала цькувати Марка Вороного. Микола Шеремет у статті «Створимо бойову більшовицьку лірику» («Літературна газета», 23 березня 1932 року) назвав Вороного «типово буржуазним поетом, для якого класова боротьба не що інше, як гра в футбол».

Відтак за порадою друзів і з допомогою батька, Марко в 1933-му переїжджає до Москви і влаштовується в журнал «Наши достижения». Там він працює рік, поєднуючи журнал із дописами у харківську газету «Комсомолець України». Восени 1934 року він повідомляє матері: «У мене удача – мене прийняли в Спілку письменників, а в батька неприємності. Його справа розглядається повторно».

Слід зазначити, що «взяли» батька ще навесні 1934-го, тоді ж засудили до 3 років таборів, які замінили на 3 роки заслання. Марко покинув роботу і вирушив разом з батьком до Харкова – домагатися перегляду справи. Справедливості вони не знайшли. Обоє залишилися безробітними й без засобів до існування. Після перегляду справи «органи» постановили вислати Миколу Вороного до села Вороне (тепер Новоукраїнка Одеської області). Та вже через декілька днів після переїзду до села прийшли молодики в шкірянках і забрали Миколу. Цілих п’ять місяців Марко не знав, де батько і що з ним.

Почався новий 1935 рік, і в лютому «Літературна газета» опублікувала нову розгромну статтю-відгук на збірку Марка Вороного «Форвард». Її завершував висновок, що книжка служить класовим ворогам Радянського Союзу. А за місяць – на день народження Марка, 19 березня 1935 року – «прийшли» і за ним самим. Марка звинуватили у приналежності до контрреволюційної націоналістичної групи, яка готувала «повалення радянської влади в Україні». Понад 10 місяців Марко Вороний провів у Лукʼянівській тюрмі. На закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу 1-4 лютого 1936 року його було засуджено на 8 років виправно-трудових таборів. Спочатку у місті Кемі на березі Білого моря, а далі – на Соловках.

Перший лист до матері він написав з пересильного табору Кемі: «Ріднесенька моя! Я ще досі на Морсплаві – біля самого Білого моря. Крига розстала й погода така тепла, що ми на рожевому карельському камінні приймаємо сонячні ванни...». Він просить вислати йому зошити й блокноти для віршів, сімейні фото, конверти та поштові картки. І навіть просить дізнатися у Москві адреси інститутів, в яких він мав би право вчитись заочно... У червні пише вже з Соловецького острова: «Зеленіють берези.. Живу я в монастирському Кремлі, за стіни виходжу тільки на роботу або на стадіон по вихідним. Не писав я так довго тому, що звідси дозволяють лише один лист на місяць».

фото

Останні листи поета були адресовані матері – їй син писав про те, як сильно любить її. На груповому фото родини Вербицьких стоять: третя праворуч – Віра Миколаївна, четвертий праворуч – Марко Вороний

Наприкінці квітня 1937 року в таборі відбулося «підсилення режиму»: ув’язненим заборонили побачення з рідними, закрили бібліотеку і читальню, а багатьох перевели з табору до новозбудованої тюрми. Останній лист Марка Вороного, адресований мамі, був – на вимогу табірного начальства – написаний російською. У ньому поет просив надіслати йому великий гарний знімок, аби взяти у рамку і повісити над койкою. «Рідненька! Прийшли фотокарточки, а також присилай мені час від часу українську і російську літературну газету (…) Всі твої листи і листи дядька Федора, і батька я зберігаю. Завів я також і альбом для фотокарток, але, на жаль, карток у мене дуже мало, а так хочеться всі ваші обличчя бачити…»

«Я тебе дуже люблю, тому що мама – єдина людина в нашому житті, а всі інші для нас лише люди…», – писав він Вірі Вербицькій у липні 1937-го.

Мати ще багато років чекала на повернення сина, не знаючи, що він давно загинув. Постановою особливої трійки при Управлінні НКВС у Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року Марко Миколайович Вороний був засуджений до розстрілу – вирок було виконано 3 листопада того ж року. Через рік так само розстріляли і батька – Миколу Вороного.

«Господи, в день твого гніву неспинного

Дай мені мужність і віру в небеснеє,

дай чути в шепоті саду звіриного

Царство Ісусове Хрестовоскреснеє…».

…Лише у 1958 році Марко Вороний був посмертно реабілітований і відновлений у правах члена Спілки радянських письменників. На жаль, сучасний читач мало знайомий з творчістю Марка Вороного. У його доробку – вже згадувана збірка «Форвард», п’ять книг для дітей, переклади творів Рільке, Гайма та Ліхтенштайна з німецької, Бодлера і Сюллі-Прюдома з французької, Боккаччо – з італійської… Відомо, що поет планував видати збірку сонетів – але це, як і багато іншого, йому не судилося. Його мрії перемолола страшна тоталітарна влада, за часів якої жив Вороний. Відтак наше завдання – поновити про нього пам'ять, як і про всіх тих, чиє життя обірвали на злеті московські варвари.  

Михайло Поживанов

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати