Українсько-польський кордон: тридцять років протистояння
Закінчення. Початок читайте в № 101
Знищення Польської держави у вересні 1939 року означало утворення спільного кордону між Німеччиною та Радянським Союзом від Балтики до Карпат. Ця подія мала лише один безпосередній наслідок: допомогла двом тоталітарним державам зійтися між собою в смертельному герці.
Чому утворення сучасного українсько-польського кордону, або, висловлюючись інакше, возз’єднання Західної України з УРСР не можна пов’язувати з секретним протоколом до укладеного 23 серпня 1939 року Договору про ненапад? Хоча б через те, що в пакті Ріббентропа-Молотова фігурував інший кордон.
Стаття 2 цього документу проголошувала, що німецька й радянська «сфери інтересів» розмежовуються по Нареву, Віслі й Сану. Це означало, що до Радянського Союзу мали відійти не тільки Західна Україна, Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, але й уся територія країни аж по Віслу. Гітлер відступав Сталіну майже дві третини території Польщі. Ніхто з тих, хто розробляв і підписував пакт, спеціально не думав про українські, білоруські та литовські землі, що входили до складу радянської «сфери інтересів». Вони потрапили в цю «сферу» тільки тому, що були розташовані у східній, а не в західній частині Польщі.
28 вересня 1939 року Ріббентроп уклав у Москві інший договір — «Про дружбу та кордон». Він істотно відрізнявся від серпневого: Радянський Союз відмовлявся від польських етнічних земель, але діставав у компенсацію Литву, яка раніше перебувала в німецькій «сфері інтересів». Кордон встановлювався практично по лінії Керзона.
Що відбулося в п’ятитижневий проміжок часу між двома договорами? Невелика собі дрібниця: розпочата Німеччиною 1 вересня війна з Польщею перетворилася на світову війну. Щоб не бути втягнутим у таку війну на боці Німеччини, Радянський Союз мусив докорінно змінити ідеологію вторгнення.
Червона армія ставала «армією- визволителькою». Вона йшла в Польщу, щоб захистити «життя й майно» братніх народів від німецьких військ, які вторглися в Польщу із заходу й готові були окупувати українські та білоруські землі. Така інтерпретація радянського вторгнення розлютила Гітлера. Він однак уже мав на руках війну з Францією та Великою Британією, тож змушений був міняти конфігурацію «сфер інтересів» за бажанням Сталіна.
У серпні 1941 року Ф.Д.Рузвельт і В.Черчілль підписали Атлантичну хартію. У ній проголошувалося, що здійснені агресором під час війни територіальні зміни є недійсними. Зі свого боку, обидва лідери зобов’язувалися не робити на свою користь територіальних змін після перемоги над ворогом. Уперше в історії воєн держави, які збиралися перемогти противника, брали на себе зобов’язання утриматися від анексій.
У вересні 1941 року до Атлантичної хартії приєднався Радянський Союз. 1 січня 1942 року представники 26-ти країн, серед них СРСР, оголосили у Вашингтоні Декларацію Об’єднаних Націй, у якій було заявлено про те, що вони визнають принципи Атлантичної хартії та беруть на себе зобов’язання воювати аж до капітуляції нацистської Німеччини та її союзників.
Радянський Союз ніс на собі основний тягар війни в Європі. Було зрозуміло, що під час наступу Червона армія вступить спочатку в Польщу, а вже потім — у Німеччину. Союзники не сумнівалися в тому, що Й.Сталін, як тільки опиниться в Польщі, утворить «польський народний уряд» і матиме справу тільки з ним. Саме так В.Ленін зробив у 1920 році. Ніхто не сумнівався й у тому, що попри всі декларації Сталін не відмовиться від територіальних надбань 1939—1940 рр. Якби хтось засумнівався, сумніви мали б зникнути після того, як газета «Правда» 20 лютого 1943 року надрукувала передову статтю «Возз’єднання українського народу у власній державі». Це був демонстративний передрук з опублікованої напередодні статті Олександра Корнійчука в газеті «Радянська Україна». Корнійчук звинувачував у цій статті польський еміграційний уряд і окремі групи польських емігрантів у Великій Британії та США у намірі «відірвати від Радянського Союзу західну частину України». Через п’ять днів на виступ «Правди» Рада ною з 388 до 313 тис. кв. км. Тобто пястівська Польща була на 75 тис. кв. км меншою, ніж ягеллонська. Вона могла б бути меншою тільки на 60 тис. кв. км, але Кенігсберг з округою (сучасна Калінінградська область РФ) «на ходу» ухопив Сталін.
Емігрантський уряд у Лондоні, поки існував, приймав ідею В.Черчілля про повернення до середньовічної конфігурації кордонів без усякого ентузіазму. Йому не подобалася ідея бачити Польщу країною двох народів — поляків і німців. Проте Сталін здійснив ще в ході наступу Радянської армії депортаційну операцію гігантських масштабів: з територій Німеччини, які відходили до Чехословаччини (Судетська область), Польщі та Радянського Союзу, було виселено близько 13 млн. німців.
Розміщення українського та польського населення теж підганялося під нову конфігурацію державних кордонів. Добровільні або примусові переселення українців з Польщі в Україну та поляків з України в Польщу тривали з 1944 по 1946 рр. Всього було виселено з СРСР в Польщу 823 тис., а з Польщі в СРСР — 483 тис. осіб. Тих українців, які не бажали переселятися в УРСР, польський уряд у 1947 році вивіз за межі їхньої батьківщини за допомогою військової сили (операція «Вісла»). Близько 150 тис. осіб були розпорошені невеликими групами (щоб швидше асимілювалися) по всій території північної й західної Польщі.
Від подій, які поставили крапку в тривалому процесі визначення українсько-польського кордону, нас відділяють шість десятиліть. Ще немало громадян України й Польщі з глухим болем згадують малу батьківщину за межами власної країни, де залишились могили батьків і близьких. Але сучасний українсько-польський кордон розмежовує не ворогів, а друзів. Відтоді, як Україна перестала бути частиною внутрішньої, а Польща — частиною зовнішньої радянської імперії, між обома суверенними державами встановилися відносини щирої дружби. Інколи ми можемо з різних позицій оцінювати події останнього століття, але різниця в оцінках не повинна затьмарювати відносини між стратегічними партнерами. міністрів Другої Речі Посполитої відгукнулася постановою, в якій нагадувалося: у справі кордонів між Польщею і СРСР обов’язковим є статус-кво до 1 вересня 1939 року, що відповідає Атлантичній хартії.
Польський народ, який потрапив у вир Другої світової війни з першого дня й мужньо боровся з ворогом у військах союзників і на власній окупованій території, не повинен був зазнати територіальних втрат. Польський уряд мав усі юридичні підстави вимагати в союзників дотримання ними ж декларованих заяв про скасування усіх територіальних надбань агресора. Але цей уряд сидів у Лондоні, а з Гітлером тепер воював Сталін. Створювалася нерозв’язна ситуація, з якої треба було виходити якнайшвидше: радянські війська вже наближалися до Польщі.
В.Черчілль запропонував нестандартне й геніальне в своїй простоті рішення: повернутися у 1918-й рік і переформатувати країну. Під час Першої світової війни польська еліта прийняла рішення творити ягеллонську Польщу: ту, яка була на пам’яті останніх п’яти-шести поколінь. Це рішення мало під собою серйозні підстави, але виявилося неприйнятним як для сусідів Польщі (мова йде не тільки про українців), так і для безпеки самого польського народу. Тепер великі держави повинні були створити для нього іншу країну, а точніше — відновити середньовічну, пястівську Польщу.
Уперше В.Черчилль сформулював свою ідею 29 листопада 1943 року в бесіді з Й.Сталіним під час другого дня роботи Тегеранської конференції керівників трьох союзних держав. Наступного дня на пленарному засіданні він оформив цю ідею в письмовій формі: «Очаг польского государства и народа должен быть расположен между так называемой линией Керзона и линией реки Одер, с включением в состав Польши Восточной Пруссии и Оппельнской провинции».
Ідея «переформатування» Польщі була розвинута на Кримській конференції керівників трьох союзних держав у лютому 1945 року. Цього разу її висловлював уже Й.Сталін: східним кордоном Польщі вважати лінію Керзона з деякими відхиленнями від неї до 5— 8 км на користь Польщі, а західним кордоном — лінію від Штетіна (Щеціна) по річці Одер і далі по річці Нейсе. В.Черчілль цього разу сприймав свою власну ідею без ентузіазму: коли він висловлював її, то думав не стільки про польський народ, скільки про емігрантський уряд у Лондоні. Тепер же територіальну компенсацію за рахунок Німеччини слід було давати створеному Сталіним люблінському маріонетковому урядові. Не заперечуючи східного кордону Польщі по лінії Керзона, він висловився щодо західного кордону по Одеру-Нейсе таким чином: «Едва ли было бы целесообразно, чтобы польский гусь был в такой степени начинён немецкими яствами, чтобы он скончался от несварения желудка». Питання про західний кордон відклали на майбутнє.
Берлінська конференція керівників трьох союзних держав, яка працювала в Потсдамі у липні-серпні 1945 року, затвердила польський західний кордон лише умовно. Точніше, вона визнала німецьку територію, яку він окреслював, такою, що перебуває під управлінням Польщі, а не радянської окупаційної адміністрації в Німеччині. Проте господарем становища в Центрально-Східній Європі був Кремль, і повоєнна Польща почала жити в нових кордонах.
Отже, незважаючи на запевнення союзників у тому, що Об’єднані Нації не допустять анексії територій у переможеного ворога, Німеччина втратила не тільки територіальні здобутки Гітлера, але й частину власної території — 120 тис. кв. км. Польща одержала свої середньовічні володіння (Помор’я та Сілезію), а також більшу частину Східної Прусії.
Як виглядав для Польщі баланс утрат і прирощень? Вона передавала Радянському Союзу Західну Україну та Західну Білорусію, сукупна площа яких дорівнювала 180 тис. кв. км. Передача була юридично оформлена договором про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 року, який підписав у Москві голова Крайової національної ради Болеслав Бєрут. Мабуть, саме цю дату слід взяти як орієнтир для визначення легітимного возз’єднання Західної України з УРСР. Від Німеччини Польща одержувала 105 тис. кв. км. Територія її в підсумку зменшувалася порівняно з міжвоєн
