Як жити разом?

Століттями українці з росіянами жили разом, особливо не замислюючись над тим, що вони по-різному себе ідентифікують. Немало говорили про колоніальне становище України в дореволюційній імперії, про підступність сталінської українізації або брежнєвський курс на асиміляцію українців. Проте розмови стосувалися політичних режимів, а не громадян, між якими панувала злагода, аж раптом...

Анексія Криму торує шлях до Четвертої світової війни. Ця війна відрізнятиметься від перших двох, але буде схожою на третю, холодну. Перша світова війна тривала чотири, а Друга — шість років. Холодна війна не перейшла в гарячу фазу, а тому тривала набагато довше — 43 роки. Четверта війна довго не триватиме, тому що одна із сторін — у постіндустріальному світі, а друга має примітивну економіку, цілком залежну від експорту сировини. Та нам від цього не легше. Україна потрапила в епіцентр подій і повинна триматися, розраховуючи, передусім, на власні сили. У гострій ситуації, що склалася після Євромайдану, провідна роль у визначенні долі нашої Батьківщини вже належить не стільки владній структурі, скільки громадянському суспільству.

Громадянське суспільство є соціальною категорією. В іншій системі координат воно виявляє себе як політична нація, тобто співдружність людей всіх національностей, які населяють країну. Україну населяють переважно українці й росіяни. Коли спалахнула українсько-російська війна, стало зрозуміло, що різко погіршилися відносини між громадянами, а не тільки між політичними режимами України і Росії. Одночасно, що більш важливо, погіршилися відносини між громадянами України — українцями й росіянами. Це ставить під знак запитання перспективи української політичної нації, а отже, громадянського суспільства.

Що робити? Передусім — усвідомити ті закономірності історичного розвитку, які зумовили сучасний стан справ. Знаючи минуле, легше розробляти стратегію на майбутнє.

1. ТРОХИ ТЕОРІЇ

Розгляд будь-якого серйозного питання починається з усталення термінології. Тут теж неможливо обійтися без розгляду основоположних термінів.

Політична нація, тобто громадянське суспільство, виникає тоді, коли люди різного етнічного походження, які живуть в одній країні, перетворюються з підданих монарха на громадян. Наявність її не суперечить формуванню й розвитку етнічних націй, скоріше навпаки. В умовах демократії людина будь-якої національності відчуває себе членом єдиної політичної нації. Однак це не заважає їй бути причетною до нації своїх предків — етнічної нації.

Існує класичне визначення етнічної нації, подане в одній з дореволюційних праць Й. Сталіна: «Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який виявляється у спільності культури». Немає сенсу заперечувати це визначення тільки тому, що його запропонував Сталін. Тим більше, що перші три ознаки майбутній вождь більшовиків запозичив у К. Каутського, а четверту — у О. Бауера.

Визначаючи послідовність формування політичної та етнічної націй, іспанський мислитель Х. Ортега-і-Гассет висловлювався надто категорично: «Відносна спільність мови і крові, якою сьогодні пишаються, — це пізніший результат політичного об’єднання. Отже, не кров і мова створюють національну державу — навпаки, це вона вирівнює склад еритроцитів і артикуляцію звуків. І так було завжди». Думаю, що завжди так не було. Можна погодитися лише з тим, що уособлювана монархом держава консолідує своє багатоетнічне населення, але частіше за все — шляхом підстригання підданих під один гребінець. Використовуючи власну державність, плем’я хань поглинуло й перетравило за 35 століть сотні різних народів. Вони не залишили по собі пам’яті, але всі разом дали життя одному згуртованому китайському народу. Навіть вихідці з нього в інших державах (хуацяо) залишаються китайцями.

Коли ж піддані перетворюються на громадян, тобто позбавляють монарха суверенності і стають господарями власного життя, в такій країні виникає політична нація. За цих умов поняття народу і держави майже збігається. Ліга Націй, яка виникла після Першої світової війни, так само, як Організація Об’єднаних Націй, створена державами антигітлерівської коаліції, — це об’єднання держав, у назві яких фігурує термін «нація».

Сказане вище підводить до розуміння кардинальної різниці в міжнаціональних відносинах «низів» і національній політиці «верхів» між Західною і Східною Європою. Щоб залишатися лояльним підданим російського царя, треба було відчувати себе патріотом, демонструючи відданість багатонаціональній імперії, і таврувати націоналізм, який її підривав зсередини. В країнах, яким дала життя ця імперія, навіть після ста років збереглося позитивне ставлення до патріотів і негативне — до націоналістів. Сам термін «національність» ми розуміємо не так, як у Європі, варто лише зазирнути в закордонний паспорт. Графу Nationality перекладено в ньому як «Громадянство».

2. ДОРЕВОЛЮЦІЙНА СПАДЩИНА

Термін «росіяни» в українській мові перекладається на російську як «русские». Термін «россияне» в російській мові з’явився тільки з 1991 року для позначення всього населення Російської Федерації. Створюючи «союз вільних республік», більшовики залишили термін «русские» як назву титульної нації однієї з них, а назву всієї країни денаціоналізували. Вся сукупність населення СРСР була позначена терміном «радянський народ».

Чому в дореволюційній Росії первинна самоназва народу, який сформувався на берегах Дніпра в IX—X століттях, перейшла до іншого народу? Чому терміном «русские» почали позначати сукупність трьох народів, яким дали нові імена — великоросів, малоросів і білорусів?

Відповідь на ці запитання очевидна. Територія на сході Європи спочатку адмініструвалася з Києва, а потім, через багато століть, з Москви. Великі князі московські, які походили з молодшої гілки київської династії Рюриковичів, підкорили уламки Золотої Орди і оголосили себе царями. Потім вони поширили свою владу на майже всю територію Східної Європи і почали титулувати себе царями «Великия и Малыя и Белыя Руси». Після цього у них виникло бажання привласнити не тільки територію, а й народ, що населяв її, разом з його багатовіковою історією. Щоб відстояти власну ідентичність, українська інтелігенція змушена була назвати свій народ за існуючим з XII ст. етнотопонімом «Україна».

Треба зрозуміти позицію тих, хто в дореволюційній імперії не погоджувався бути малоросом, а також тих, хто намагався втиснути український народ в прокрустове ложе «малоросів». Наведу два приклади, які скажуть більше, ніж розгорнутий аналіз обох позицій.

1858 року Т. Шевченко не прийняв пропозиції М. Максимовича співпрацювати зі слов’янофільським журналом «Парус». Поет так аргументував свою позицію: «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів».

1918 року група російських політичних діячів звернулася до керівників Антанти з проханням надіслати війська в Україну і застерегла їх від перемовин з лідерами УНР. У пам’ятній записці, авторство якої приписують П. Мілюкову, наголошували: «Офіційне визнання слів «Україна» і «українці» неминуче потягне за собою зменшення російського (руського. — Авт.) народу більш ніж на третину і одріже російські (русские. — Авт.) землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена в склад російської (российской. — Авт.) держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо доки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди матиме ґрунт і рацію».

Російська імперія була досить ліберальною у ставленні до колоніальних народів під скіпетром царя і дозволяла їм жити власним життям. Однак становище українців (як і білорусів) різко відрізнялося від становища інших підкорених народів. З одного боку, їх зараховували до панівної нації, якщо погоджувалися бути малоросами. З другого боку, вони нещадно гнобилися, якщо прагнули залишатися українцями.

3. РАДЯНСЬКА СПАДЩИНА

Під час комуністичних перетворень уособлювана купкою вождів держава експропріювала суспільство, тобто поставила всі його верстви, не виключаючи номенклатури, в економічну залежність від себе. Отже, політична диктатура вождів була доповнена диктатурою економічною. Як цей режим абсолютної диктатури позначався на національному житті? Який слід залишила у сьогоденні здійснювана впродовж життя трьох поколінь ленінсько-сталінська національна політика?

За Конституцією, радянські органи влади формувалися на виборах, тобто формально залежали від суспільства. Насправді, однак, не представлені в Конституції компартійні структури тримали під контролем виборчий процес і стежили за діяльністю радянських органів, не втручаючись, як правило, в конкретні справи. По радянській лінії національним республікам могли надавати навіть статус незалежних держав, по компартійній вони сліпо підпорядковувалися вождям більшовицької партії. А вона будувалася як єдина й неподільна організаційна структура, якщо використати вираз білогвардійських генералів про єдину і неподільну Росію.

Громадянське суспільство завжди є сукупністю політично і економічно незалежних від держави організаційних структур, пов’язаних між собою горизонтальними зв’язками. Це означає, що навіть ті слабенькі осередки такого суспільства, які виникли в самодержавній Росії, були в Радянському Союзі ліквідовані. Але громадянське суспільство в багатонаціональній країні виступає як політична нація. Це означає, що в СРСР не існувало політичної нації. Що ж існувало?

Існували так звані титульні нації. Цей термін з’явився в Європі для позначення переважаючої етнічної нації — французів у Франції, англійців у Великобританії тощо. Щоб зрозуміти суть радянської титульної нації, зовсім не схожої на європейські зразки, доводиться аналізувати відносини між державою та суспільством. Попередній текст був саме таким аналізом.

Вожді більшовиків відмовилися офіційно вважати титульною нацією в масштабі СРСР росіян (русских). В СРСР було створено безліч титульних націй. Титульною вважалася та національність, яка становила більшість у будь-якій національній адміністративній одиниці. Утворилася ієрархія етносів, визначена адміністративно-територіальним поділом. На чолі ієрархії, але неофіційно, перебували росіяни (русские) — титульна нація загальносоюзного масштабу. Титульні нації другого порядку утворили союзні республіки, третього — автономні республіки, четвертого — національні округи, п’ятого — національні райони, шостого — сільради. На початку 1930-х рр. українці мали три різні статуси: представників титульної нації в УСРР, претендентів на титульну націю у випадку об’єднання з УСРР половини вже українізованих районів Північного Кавказу і національної меншини — в усіх інших регіонах. Росіян (русские) не вважали національною меншиною в будь-якому регіоні.

Радянські громадяни, незалежно від національності, соціального і службового становища, аж до посади члена ЦК ВКП(б), були однаково безправними перед «дьявольским» винаходом В. Леніна — державою-комуною. Політичний режим, уособлюваний вождями, не залежав ні від партії, яку він підім’яв під себе, ні від суспільства, якому залишалося покірливо обирати в радянські органи влади кандидатів від «блоку комуністів і безпартійних». Не залежав він в сталінські часи й від номенклатури, яку постійно тасували ротаціями або репресіями, щоб вона не закорінювалася в суспільстві й не прагнула до меншої залежності від вищих інстанцій.

4. «ТРИ В ОДНОМУ»

На початку 1970-х рр. в теоретичному арсеналі КПРС з’явилося поняття радянського народу як нової історичної спільноти. У чудовій праці Георгія Касьянова «Теорії націй та націоналізму» (К., 1999) воно розглядається як синонім політичної нації. Насправді, однак, його слід вважати антонімом. Компартійні теоретики запевняли, що радянський народ є принципово іншою історичною спільнотою, ніж попередні: рід-плем’я, союз племен, народність, нація. А серцевиною нової спільноти вони оголосили росіян (русских). І тут виникла колізія: що саме треба розуміти під російським народом? Поясню на прикладі.

Редагуючи шкільний підручник з історії 1936 року, сталінський ідеолог А. Жданов замінив фразу «слов’яни — предки російського (руського. — Авт.) народу» на таку: «Пізніше слов’яни, які жили у Східній Європі, утворили три великі народи — росіян, українців і білорусів». Ленінсько-сталінська національна політика спрямовувалася на боротьбу з сепаратизмом українців не тільки методами насилля, а й наданням державних прав у радянському упакуванні, яке зводило їх практично до нуля. Поступкою дореволюційним великодержавникам став концепт єдиного давньоруського народу, який нібито пізніше поділився на три споріднені між собою гілки.

Проте після 1991 року ця поступка перестала задовольняти російських великодержавників. Беручи на озброєння концепт «Русского мира», вони повернулися до поглядів, які висловлювали дореволюційні шовіністи.

5. ОСТАННЯ ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ

Як жили разом українці й росіяни (тут і далі — русские) в уже незалежній Україні? Якщо додати до періоду незалежності останні роки горбачовської перебудови, то матимемо чверть століття. Це час, цілком достатній для того, щоб зробити переконливі висновки.

Хоч як дивно, але ми не знаємо національного складу населення України за останні роки. Перепис мав відбутися 2011 року, але в державі Януковича на нього не вистачило грошей. Отже, динаміку національного складу можна визначити тільки за переписом населення 2001 року, порівняно з останнім радянським переписом 1989 року. Переписи показують, що питома вага українців у населенні підвищилася з 72,7 до 77,8%, а частка росіян скоротилася з 22,1 до 17,3%.

Помітне підвищення частки українців вимагає пояснення. На цю динаміку вплинув механічний рух населення: росіян з України в Росію і українців з Росії в Україну. Але кількісні показники механічного руху не такі великі. Залишається зробити висновок, що певна частка росіян змінила свою національну ідентифікацію. Цей висновок опосередковано підтверджується збільшенням між двома переписами частки російськомовних українців: із 12,2 до 14,8%. Для національної самоідентифікації достатньо відповісти на запитання, а процес перетворення російськомовних українців на україномовних, якщо взагалі відбувався, вимагав тривалого часу. Вірогідно, істотна частка громадян у перехідному стані після завоювання незалежності вирішила повернутися до національності предків.

Якщо сформульовані раніше судження про вертикальну будову радянського суспільства й послідовне знищення державою горизонтальних, тобто незалежних від неї суспільних зв’язків, могли здаватися надто абстрактними, то накладення їх на регіональні відмінності в розселенні українців та росіян дозволяє побачити конкретику. Вона полягає в тому, що здобуття незалежності було висхідним пунктом для формування з нуля політичної нації в кордонах України. До цього моменту, тобто протягом життя трьох (у західних областях — двох) поколінь зв’язки між людьми різних національностей формувала радянська держава-комуна. Як це відбувалося, покажу на двох прикладах із власного життєвого досвіду.

1967 року мені довелося взяти участь в делегації представників союзних республік, яка в рамках «фестивалю ленінської дружби народів» провела немало зустрічей з жителями Закарпатської України. Зустрічі були організовані на високому рівні: пересувалися від міста до міста з ескортом мотоциклістів попереду і позаду, виступали на мітингах в обрамленні стягів союзних республік, давали десятки інтерв’ю засобам масової інформації. Делегація складалася з Героїв Радянського Союзу і Героїв Соціалістичної Праці (я опинився в ній як молодий науковець, член лекторської групи ЦК КПУ). Неодноразово спостерігав, якими очима закарпатські селяни дивилися не на урядові нагороди, а на зовнішній вигляд моїх колег. Уперше в житті вони бачили «живого» казаха або туркмена. Фестиваль виправдав очікування організаторів, які турбувалися про насадження ідеології дружби народів в єдиній багатонаціональній країні.

І протилежний приклад. 1997 року Інституту історії України було доручено розібратися з проблемою ОУН-УПА. Влада мусила визначитися у ставленні до людей, які воювали під прапором, що став державним у незалежній Україні. Сталін боровся з ними, використовуючи людські ресурси східних регіонів. Це не була громадянська війна, протистояння обох Україн здійснювалося за волею диктатора. Проте між учасниками боротьби, їхніми сім’ями й земляками склалося взаємне відчуження. Я мусив збирати представників обох сторін, доповідати їм про поточну роботу нашої дослідницької групи й шукати разом з ними шляхи примирення. Дискусії іноді закінчувалися тим, що літні люди вставали і спопеляли одне одного поглядами. Слава Богу, вони були беззбройні...

Ось така радянська спадщина впливала від перших років незалежності на формування української політичної нації. З одного боку — виховання громадян в дусі дружби народів, з другого — поділ цих самих громадян на ворогуючі між собою групи за національною, соціальною або ідеологічною ознаками. Поділяй і володарюй — цей давній принцип застосовували можновладці Кремля для зміцнення своєї влади.

Наскільки успішним за цих умов могло бути формування української політичної нації? Уявлення про це можуть дати дослідження учених Інституту соціології НАН України. Особливий інтерес являють відповіді на запитання: «Ким ви себе передусім вважаєте?» Відповідь «громадянином України» обрали з п’яти запропонованих варіантів 45,6% опитуваних 1992 року і 50,6% 2013-го. Здавалося б, є позитивна динаміка. Проте варто вдуматися: так відповіла лише половина громадян! Ким же вважали себе передусім у липні 2013 року всі інші? Мешканцями села, міста, області, регіону — 36,4%, громадянами колишнього Радянського Союзу —6,6%, громадянами Європи або світу — 3,6%, представниками своєї нації (етносу) — 2%.

Зовсім не випадково половина населення не ставила на перше місце своє українське громадянство. Причин багато, і головна з них, на мою думку, полягає в тому, що держава, в якій ми живемо, належала не громадянам, а корумпованим і егоїстичним політикам. Валерій Пекар в листі, опублікованому газетою «День» в рубриці «Точка зору», зробив досить-таки песимістичний висновок: «Хоча за останні півроку формування нової політичної нації набрало фантастичних обертів, поза цим процесом також живуть люди, тож їх треба або перетворити на українців, або доведеться у розпачі віддавати їм шмат української землі під наступну «народну республіку» («День» № 203, 30 жовтня, 2014). Сподіваюсь, що новообраний парламент передасть у розпорядження місцевих громад «шматки української землі», щоб вони відчували відповідальність за неї і захищали її від зовнішніх та внутрішніх ворогів. «Народні республіки» дискредитували себе, і Росії доведеться підтримувати їх власними силами. Переконаний, що в умовах постійного тиску з боку путінської Росії згуртованість українського суспільства тільки зростатиме. Ми мусимо у найкоротший час позбутися комплексів і об’єднати зусилля у боротьбі з ворогом.