Ювілей ВНК

100 років тому, 20 грудня 1917 року, виникла одна з наймогутніших спецслужб у світі. Назву вона мала довгу і не дуже зрозумілу — Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем при Раднаркомі Російської Радянської Республіки. Щоправда, і в самій Росії, і пізніше в СРСР, та й в усьому світі вона більше була відома за своїми абревіатурами — НК, ВНК, ГПУ, ОГПУ, НКВС, НКДБ, МДБ, МВС, КДБ. У незалежній Росії після 1991 року вона називалася МБ (Міністерство безпеки), ФСК (Федеральна служба контррозвідки) і, нарешті, ФСБ (Федеральна служба безпеки). Нинішня ФСБ вважає себе законною спадкоємицею чекістів 1917 року, і її співробітники традиційно з гордістю іменують себе чекістами, хай і не цілком офіційно.

Оскільки чекісти нині фактично захопили владу в Росії, 100-річний ювілей органів держбезпеки збираються святкувати на державному рівні і набагато масштабніше, ніж минуле вельми скромне 100-річчя Жовтневої і особливо Лютневої революції. Нинішні ефесбешники не приховують того, що пишаються історією «дорогих органів». Хоча не дуже зрозуміло, чим тут власне пишатися.

Добре відомо, що ВНК був головною зброєю «червоного терору» в 1917—1922 роках. Точну кількість його жертв не підраховано й досі, і далеко не всі документи про репресії того періоду виявлено і зведено воєдино, тим паче що часто розстрілювали за усними наказами, не зафіксованими на папері. А деколи чекісти, вбиваючи мирних жителів, видавали себе за білих, зелених чи петлюрівців, аби налаштувати проти своїх ворогів населення. Сам Ленін одного дня пропонував «постаратися покарати Латвію і Естляндію військовим чином (наприклад, на плечах Балаховича перейти десь кордон хоча б на 1 версту і повісити там 100 — 1000 їх чиновників і багачів); під виглядом зелених (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10—20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія — 100 000 рублів за повішеного». Правда, цей план повною мірою не здійснився, оскільки увірватися на територію країн Балтії на плечах загонів Булак-Балаховича чекістам і червоноармійцям не вдалося. Але навіть найскромніші оцінки масштабів «червоного терору» дають від 50 до 140 тисяч страчених чекістів, а більшість оцінок визначають число жертв чекістів у період громадянської війни в сотні тисяч чоловік.

Надалі співробітники ОГПУ відрізнилися масовими репресіями в період насильницької колективізації селянства на початку 30-х років, а в період Великого терору 1937-1938 років чекісти розстріляли майже 700 тисяч чоловік. Однак про подвиги цього часу нинішнє ФСБ вважає за краще згадувати досить специфічно, всіляко підкреслюючи, що тоді було нібито репресоване до 20 тисяч чекістів. Що ж, такі репресії справді мали місце, коли спочатку команда Єжова виводила з дії команду Ягоди, а потім команда Берії — команду Єжова, причому були розстріляні і обидва наркома, що проштрафилися. Загалом, одні кати вбивали інших. Лише товариство «Меморіал» на основі архівних даних ставить під великий сумнів цифру в 20 тисяч репресованих чекістів. Усього у 1937—1938 роках були вичищені і арештовані 2273 співробітники НКВС, а в 1939 році — ще 937 співробітників. Крім того, Берія, очоливши НКВС, звільнив зі служби ще 7372 співробітника. Але їх заарештовано не було, і в переважній більшості вони повернулися на службу після німецького нападу на СРСР.

У 1939—1941 роках у чекістів було багато роботи на територіях, окупованих у результаті пакту Молотова — Ріббентропа. Найбільш відомий злочин НКВС цього періоду — розстріл у Катині і інших місцях 25 тисяч польських офіцерів, поліцейських і цивільних осіб. Але тоді ж були розстріляні тисячі українців, білорусів, естонців, латишів, литовців, румун (Молдавії), а також російських емігрантів. У роки Великої Вітчизняної війни репресії продовжилися, у тому числі проти «покараних» народів (німців Поволжя, Північного Кавказу і України, татар Криму, чеченців, інгушів, калмиків та ін.).

Можна пригадати також вбивства і викрадання лідерів еміграції і радянських перебіжчиків, у тому числі керівників РОВС генералів Олександра Кутєпова і Євгенія Міллера, лідерів українських націоналістів Євгена Коновальця, Льва Ребета і Степана Бандери (а за деякими даними — і Симона Петлюри). А в 1920-і роки за допомогою легенд щодо діяльності на радянській території крупних підпільних антирадянських організацій різної політичної спрямованості ОДПУ заманило до СРСР низку лідерів еміграції, у тому числі Бориса Савінкова, Юрія Тютюнника і Павла Долгорукова (всіх їх згодом було розстріляно). Так, у частині провокацій, політичних вбивств і викрадень чекістам не було рівних. І красти чужі секрети, особливо науково-технічні, вони вміли. Достатньо пригадати, що радянський атомний проект базувався, насамперед, на розвідданих відносно американського проекту «Манхеттенського».

Якщо ж узяти історію чекістів України, то вона теж рясніє багатьма славними справами. У частині жорстокості «лицарі без страху і докору» в Україні тримали пальму першості. Особливо лютували Київська, Харківська і Одеська губНК. Але й інші, включаючи повіти, від них не дуже відставали. 4 червня 1919 року Ленін писав голові Всеукраїнською НК і Київської ГУБНК Мартіну Лацису: «...Каменєв говорить — і заявляє, що декілька відомих чекістів підтверджують — в Україні «Чека» принесло пітьму зла, будучи створене дуже рано і впустивши до себе масу тих, хто «примазався». Треба суворіше перевірити склад, — сподіваюся, Дзержинський звідси Вам у цьому допоможе. Треба підтягнути за будь-яку ціну чекістів і вигнати тих, що «примазався». При зручній оказії повідомите мене детальніше про чищення складу «Чека» на Україні, про підсумки роботи». І Лаціс повідомив: «...Я пішов на дуже великі поступки, аби поліпшити склад надзвичайних комісій і позбавитися від постійних нарікань і погромів: скасував повіти НК і викинув дрібну спекуляцію. Ще з першого дня мною заборонено забирати при арештах що-небудь, окрім речових доказів. Але наша російська людина міркує: «Чи я хіба не заслужив на ті брюки і черевики, які раніше носив буржуа. Адже це моєю працею здобуто. Отже, я беру своє і гріха тут немає. Звідси власні наміри... Зараз сформовано інспекційну комісію з усіх губерній в числі 6 чоловік фахівців зі всіх галузей. Як бачите, робимо, що можемо...». Зрозуміло, комісія нічого не змінила. Розстріли без суду та слідства і грабіж чекістами заарештованих та їх сімей в Україні та інших місцях тривали.

До речі сказати, Лаціс не обмовився, коли писав про «нашу російську людину». В період громадянської війни у Всеукраїнській НК українця треба було шукати вдень і вночі. На початку липня 1920 року Дзержинський скаржився Леніну: «Величезна перешкода в боротьбі — відсутність чекістів-українців». Переважали росіяни, потім євреї і латиші. У особливих же загонах, які підпорядковувались ВУНК, було чимало інтернаціоналістів — угорців, австрійців і китайців. Добре, що ані російської, ані української мови вони не знали, і дуже підходили на роль карателів.

Мартін Янович до прагнення підлеглих покористуватися чужим майном ставився досить поблажливо. Не пропадати ж добру, тим більше що його власників уже розстріляно. Та й Ленін до чекістських неподобств схильний був відноситися з розумінням. Виступаючи на мітингу-концерті співробітників ВЧК, вождь світового пролетаріату заявив: «Немає нічого дивного в тому, що не лише від ворогів, але часто і від друзів ми чуємо нарікання на діяльність НК. Важке завдання ми взяли на себе. Коли ми почали керувати країною, нам, природно, довелося зробити багато помилок і природно, що помилки надзвичайних комісій найбільше впадають в очі. Обивательська інтелігенція підхоплює ці помилки, не бажаючи з’ясувати глибше суть справи. Що дивує мене в криках про помилки НК — це невміння поставити питання у великому масштабі. У нас вихоплюють окремі помилки НК, плачуть і носяться з ними. Ми ж говоримо — на помилках ми вчимося. Як у всіх галузях, так і в цій ми говоримо, що самокритикою ми навчимося. Справа, звичайно, не у складі працівників НК, а в їхньому характері діяльності, де потрібна рішучість, швидкість, а головне — вивіреність дій. Коли я дивлюся на діяльність НК і порівнюю її з наріканнями, я кажу: це обивательська розмова, яка нічого не варта». Швидкість, ймовірно, була потрібна при проведенні розстрілів.

У червні 1919 року Вища адміністративна інспекція перевірила діяльність Київської «губчека» і в доповіді партійному керівництву повідомила, що більшість чекістів не відповідають посаді, що в «губчека» все «зіпсовано прагненням влади в найгрубішому сенсі цього слова». При цьому ні про який професіоналізм не йдеться, оскільки висновки слідчих з кримінальних справ голослівні, безграмотні та «сміхотворні» (втім, не для засуджених, оскільки вироки зводилися до лаконічного: «такого-то розстріляти»). Інспекція зауважила також, що «речі часто видаються співробітникам і тепер утворена навіть комісія. У розпорядження цієї комісії нібито має надходити 35 корзин з речами і близько 400 годинників. Видаються речі за резолюцією голови». Про речі чекісти дуже піклувалися. Одеська «губчека» на початку липня 1919 року проводила масові розстріли «буржуазного елементу». У дворі будівлі НК на Катеринінській площі стратили в гаражі до 50 заарештованих за ніч. Засуджених заздалегідь роздягали, а потім одяг сортували на чоловічий і жіночий та верхній і нижній. І той самий Лаціс 18 серпня 1919 року радісно повідомляв у газеті ВУНК «Красный меч»: «Нам все дозволено, бо ми перші в світі підняли меч в ім’я розкріпачення від гніту і рабства. Жертви, яких ми вимагаємо, жертви рятівні. Кров? Хай кров, якщо лише нею можна фарбувати в яскраво-червоний колір сіро-біло-чорний штандарт старого розбитого світу».

І чекісти продовжували розстрілювати і красти. Втім, їх спадкоємці в сьогоднішній Росії у справі привласнення чужого майна від соратників «залізного Фелікса» пішли вперед дуже далеко. Адже теж вірять, що їм «все дозволено». Слава Богу, у справі розстрілів все ще сильно відстають!