Актор-мудрець

Лінія долі — це зміщення акцентів від творчості до творця, від акторства до долі. І тут закінчується мистецтво й дихає «земля і доля». І тут важлива інтонація, з якою Олександр Боніфатійович Гринько виходить до глядача, його життєтворчість.

Сюжет його життя багато в чому прописаний у чехівській «Чайці», бо в ньому і свої «сто пудів кохання» й «уміння нести свій хрест». Олександр Боніфатійович грав у «Чайці» роль Дорна. Всі мотиви прочитуються в його долі з пронизуючими «сибірськими миттєвостями», тісно пов’язаними зі самопізнанням, з усвідомленням себе у світі й світу в собі. Сибірські миті, в яких проходив тяжкий шлях становлення, в яких характер визрівав через заповзятість, настирливість і долання — ця «академія» в Сибіру (так називав своє перебування там пан Олександр) звела його з людьми, які відкривали нові для нього імена поетів, філософів, теософів, людей великої жертовної долі. Відтак, мабуть, вони навчили Олесандра Боніфатійовича не тільки ставити самому собі запитання, але й підключати всіх оточуючих до своєї високої духовної напруги, дати їм зрозуміти, що можна змінити хід колеса буття незалежно від того, чи ти позитивний холерик, чи песиміст-меланхолік. Ось така театральна філософія Олександра Боніфатійовича, актора-мудреця, і вже від нас самих залежить, чи приймаємо ми її до свідомості, чи пускаємо до серця. Від зустрічі до вічного кохання — довгий й страдницький сибірський шлях, вщерть переповнений глибиною взаємного пізнання, миттєвостями відчаю й повернення одне до одного. Це мало свій сенс, бо так визрівали характери, право на долю. І ніхто ніколи не захищений від прожиття власного життя. Якось Олександр Боніфатійович, згадуючи ці роки, сказав: «Розлука — це повільне відмирання, як і для чого було жити там, в Сибіру, коли ти в розлуці з тією, без якої немає життя. І ще: треба, треба вміти кохати, бо ми всі невічні, й у Врат вічності постане питання — чи будемо ми самотні, чи все таки кохані». Співаю осанну Оксані Дмитрівні, дружині пана Олександра, яка стільки років кохала, чекала й чекала, кохаючи. Світла їй пам’ять!

Важко знайти інтонацію, свою, вірну. Важко проговоритися або не договорити. Боюся бути нетактовною, неделікатною. Пам’ять прояснює Людину, наче рентгеном, виявляє мотиви вчинків, слів, жестів, просто талант актора — Олександра Боніфатійовича Гринька.

Коли я прийшла до театру ім. Марії Заньковецької, його ядро складали люди освічені, інтелігентні, чиї театральні пошуки спиралися на традиції українського психологічного театру та на курбасівську віру в мудрого актора-Арлекіна, які тяжіли до магічного реалізму з внутрішним світлом, благом, стрімким дотиком до незвіданих тем.

Інтелігентами були ті, хто відчував особисту відповідальність перед суспільством, хто мав свою громадянську позицію. Борис Тягно, Борис Романицький, Доміан Козачківський, Леся Кривицька, Олександр Гай, Володимир Аркушенко, Надія Доценко, Богдан Кох, Богдан Антків... У театрі ім. М.Заньковецької нуртували ідеї Леся Курбаса, Єжи Гротовського, Пітера Брука, Костянтина Станіславського...

Як неможливо звичайними словами переповісти поезію, так важко знайти єдині слова, щоб змалювати людський та творчий портрет Олександра Гринька. Для того, щоб творити добро, треба мати спокій й тепло в душі. А цього вповні було у Боніфатійовича (так дозволив мені називати себе). Я це відчувала у постійному спілкуванні з ним, у його творчій та небайдужій підтримці у всьому, всьому, в його глибоко пронизливому відчутті дисгармонії сучасного світу, в його організації власного театрального космосу. Мужньо гарний зовні, з прекрасним співочим голосом, він наче самою природою призначений бути епіцентром товариства, але внутрішня делікатність, духовний аристократизм, душевна інтелігентність ніколи не дозволяли йому цим користуватися на зло іншим. Актор рідкісного обдарування, з першої появи на сцені актор Гринько притягує увагу до себе. Усе, що він робить, — позиція; усе, що він робить, — надзвичайно переконливе; він завжди знає, що хоче сказати. У ньому абсолютно відсутній цинізм і конформізм, які роз’їдають все і коріння яких — у «вчора». Для нього театр — середовище, з якого все росте в цьому житті, це територія з родовими якостями синтетизму, з життєбудівничою філософією. В його акторстві присутній не тільки власний стиль, а й висока культура в ставленні до професії. Його не можна уявити актором, який розважає публіку дешевими трюками, він — актор безмежно зрозумілий й чесний, який коректно визначає царину, де пересікаються інтереси драматурга й актора. Завжди й передовсім — жива людина з правдивими пристрастями.

Таким був Олександр Гринько у виставі «Кафедра» за п’єсою В. Врублевської. Спектакль — динамічний, щільний, без порожнечі й зайвини — в постановці режисера А. Бабенко приймав ясний людський сенс буття. Олександр Боніфатійович, граючи головну роль, вносив не тільки живу енергію думки, але й свій художній сенс сили, влади: «тварь я тремтлива чи маю право», ні — я вважаю всіх нулями, а себе одиницею. Звідси виключна перевага амбіційної користі у всьому. Це був шлях до самовбивчого божевілля. І я, працюючи поряд на сцені (грала роль Солі), вкотре пересвідчувалася у фальшивості постулату Ліона Фейхтвангера, який порівнював бажання панування над людьми з «живильним та стійким вогнем».

Основний художній мотив, що об’єднує сценічних героїв Гринька: зачарованість театром, відчуття реального життя, «уміння нести свій хрест», віра в Людину, світло й любов до Людини. І над усім — смак до Слова, глибинне відчуття українського Слова й пошук відповіді на вічні питання людства. Його делікатності й манерам могли б позаздрити дипломати. Сьогодні він — представник театрального художнього аристократизму сценічного мистецтва. І це я відчувала, граючи донну Анну з Командором-Гриньком у виставі мудрого провидця Сергія Данченка «Камінний господар» за п’єсою Лесі Українки. Тиша й бунт, стриманість кохання й безумство пристрасті, гордість душі й діонісійський вибух почуттів.

В його Карпові («Суєта» І. Карпенка-Карого, режисер О. Ріпко, художник М. Кіпріян), життєво-побутовому, правдиво-психологічному, звучали струни романтизму й лірики, зігріті людською сутністю, людським теплом. Він звертався до совісті людини. Як казав А. Ефрос: «Життя на сцені повино бути трохи піднесене».

Олександр Боніфатійович — актор і людина, яка вміє серйозно говорити над загальними для людства речами. В царині театру він не імітатор. Питання: людино, де ти? Хто ти? — для нього основні в сценічному бутті. Його Лір («Король Лір» У. Шекспіра, режисер М. Гіляровський, художник М. Кіпріян) поєднував правдивість психологічного існування з істинністю втілення трагічного жанру. Я грала наймолодшу дочку Ліра — Корделію і не можу забути в сцені бурі його широко відкритих очей, сповнених жаху; фіксований, витягнений вперед рух руки, дивовижної природньої ліпки, зігнуті ноги й крик болю від усвідомлення зради дочок, в одвічному пошуку людського в людині. Як писав Рудольф Штайнер: «Він хотів висловити те найглибше, що може розігруватися в душі людини, спрямоване вперед».

Треба сказати ще одне: Олександр Гринько — плоть від плоті актор міста Львова з його мінливими архітектурними формами, вітражами-ѓратами, скульптурами, бруківкою, з його мудрими традиціями живописної, керамічною шкіл та школами ткацтва, скла, з його потужним літературним духом та театральними спогадами про великих попередників: Леся Курбаса, Амросія Бучму, Леона Шілєра, Соломію Крушельницьку, Івана Франка...

Сьогодні Олександр Боніфатійович працює в Національному театрі ім. Марії Заньковецької. Національний театр — це коли, використовуючи досвід сучасного світового театру, зберігають ідею національної культури. Національна театральна ідея — це не реставрація традицій, а пошук їхнього розвитку в сучасному мистецькому процесі. Національна театральна традиція — це руйнація штампів, інертності мислення в ім’я правди, переосмислення великих світових театральних ідей заради глядацької співтворчості, заради провокації публіки до роздумів, заради виявлення больових точок життя. У наш час, нестабільний і ентропічний, зі «свіжою» ненормативною лексикою, руйнацією сексуальних табу, — важливо, полемізуючи з традицією, шукаючи радикальних художніх рішень класики, вміти слухати автора, вміти чути попередника високої культури й задумів. Національний театр — це театр інтелектуальної співтворчості, театр високої духовної культури.

Чи можеш своє власне життя в просторі й часі зробити контрапунктом до пристрастей людських? Чи можеш прорахувати рок, фатум, перевірити гармонією творчість актора? Чи не гине в українському театрі те неповторне, унікальне, з великим потенціалом самооновлення? Чому, згадуючи роки й роки спілкування з Олександром Боніфатійовичем, творчого й людського, в душі розливається святість, віра й бажання бути кращою, глибшою душевно, мудрішою в своїй творчій енергії? Чому виникає культурна рефлексія, коли думаєш про його творчий доробок, який вже знаходиться в просторовій історичній ієрархії українського театру. Його театральний досвід сьогодні — це шанс сучасним молодим акторам не залишитися глухими, німими та сліпими, шанс не віддалитися від самих себе, від сенсу речей, від святого трепету перед Природою, шанс приєднатися до могутньої культурної традиції українського театру. Користуйтеся цим, люди Театру! Коли існують такі творчі особистості, народжується почуття національної гордості.

Я знаю, що життя — це біль і радість, трагічна безвихідь і найніжніша іронія, і я приймаю це. Я шкодую за глибоким дитинством, в якому поняття добра й зла були невідомі, в якому легко віддавалася бажанню мріяти про неможливе, в якому просто пересікалися реальність й візуальна емоція. Єдине, з чим ніколи не змирюся — з байдужістю! І цьому я навчилася у вас, Олександре Боніфатійовичу. Многая літа вам!