Крізь призму вічності

Степан Процюк. Руки і сльози: Роман про Івана Франка. – К.:, видавництво Холодкевича «ТунДрайв», 2022 рік, – 384 с.

Потреба доєднатися до розмови про новий роман Степана Процюка спонукала висловити і свої міркування. Почну з головного (принаймні, для мене як читача з певними вже виробленими поглядами і смаками): роман  став явищем у жанрі сучасної української художньої біографії. Авторові вдалося поєднати легкість викладу із глибиною філософського осмислення непростого шляху  Генія, дотримання "правди факту" із власним проживанням глибини тих почуттів, через круговерті й броди яких проходила Франкова душа.

Свого часу мої ровесники захоплювалися романізованими біографіями Андре Моруа, зачитувалися творами Ірвінга Стоуна про Джека Лондона, Мікеланджело Боунаротті, Вінсента ван Гога. В українській радянській літературі цей жанр також розвивався, однак твори про великих тоді обов'язково мусили відповідати певним ідеологічним настановам. Звісно, були цікавіші, були нудніші. Але більшість із них залишали нудний післясмак якоїсь шаблонності, штучності. Так, у жанрі художньої біографії писати особливо непросто – автор мусить постійно вивіряти політ письменницької уяви сухими фактами, датами, спогадами... словом, приборкувати власну фантазію, отой художній домисел. Але і цього мало: треба зуміти повністю зануритися у внутрішній світ Генія, вжитися у його думки й переживання... і якщо автор не зуміє це зробити, то твір буквально "різатиме вухо" виразною нотою фальшу. Про Франка до Степана Процюка таки написані вже цікаві твори –– і повість-есе Романа Горака "Тричі мені являлася любов", і роман Романа Іваничука "Шрами на скалі".

Однак твір Степана Процюка чи не найповніше охоплює увесь життєвий шлях Генія. Відчутно, що авторові вдалося дуже органічно вжитися в образ свого героя: дивитися на природу (особливо – небо, землю, річку) і людей –цілий світ – Його очима, думати Його думками, страждати й радіти Його серцем. Роман "Руки і сльози" із перших сторінок і до останньої уважно-трепетно розкриває читачеві спочатку формування, відтак – становлення, й надалі ту тяжку внутрішню роботу Франка над торуванням дороги до Істини, Його духовні пошуки, непрості життєві випробування, крізь які довелося пройти. Недарма автор акцентував у назві дві домінанти шляху Каменяра, духовного провідника нації: титанічну працю на ниві поступу власного народу і глибокі страждання, яких завдавали йому не тільки чужі, але й свої. Вдалося авторові показати усю безпросвітність реального життя Франка у вимірах соціуму і побуту, відсутність розуміння серед галичан, невдячність за його титанічну працю (визнання і слава прийшли до нього справді із запізненням...). Усе це вивірено дуже уважним прочитанням фактів з біографії митця, його спогадів і спогадів про нього, листувань, творчості.

Усі перипетії суспільно-політичного життя в Галичині й імперії авторові вдалося змалювати, не "зависаючи" в розлогих, на кілька сторінок, описах (це однозначно негативно позначилося б на стилі викладу). Тут теж треба віддати належне авторові за його ретельну й вочевидь тривалу працю над документами й фактами. Водночас уникнути надмірного "сповзання" в бік документалістики С. Процюкові вдалося завдяки живому поглядові очевидця (знову ж таки – це наслідок отого глибинного вживання в образ, пропускання об'єктивних фактів і емоцій самого Франка крізь власну думку й душу). Окрасою роману є і ті сторінки, де автор розкриває таємниці творчої лабораторії митця, занурюється у глибини психології творчості.

Думаю, що таке "збалансоване" поєднання "художнього" і "документального" забезпечив авторові вдалий вибір "кута зору". С. Процюк обрав таку оповідну стратегію, за якої автор може то впритул наблизитися (майже злитися) до свого героя, однак одразу ж – дистанціюватися, повернутися до позиції внутрішнього спостерігача. І глибоко інтимні, щирі роздуми автора не переходять певної межі – їх буквально тримають "межові знаки" (цитати із Франкових листів, праць, спогадів). Тому стиль роману то наближується до есеїстичного письма, то спалахує екстремами глибоко емоційної сповіді.

Одна із найскладніших (принаймні, як на мене) сторінок біографії І. Франка – його взаємини з жінками. Делікатно, виважено, художньо правдиво (наголошу ще раз на скрупульозному опрацюванні усіх доступних біографічних матеріалів) змальовує автор не просто любовні історії Франка – його життєві історії. Ці взаємини автор показує психологічно переконливо, нікого не картаючи, не засуджуючи.

Авторові – подяка і респект за якісний, високохудожній і документально вивірений роман про Івана Франка. Про великого Генія, велета Духу, життя і творчість якого автор побачив крізь призму вічності і власного серця.

Наталія МАФТИН, доктор філологічних наук, професор