«Культура — як старовинний годинник»

Сьогодні — Міжнародний день музеїв. Напередодні цього свята солідарності людей, які працюють над збереженням нашого минулого заради нашого майбутнього, кореспондент «Дня» зустрілася з директором Київського музею російського мистецтва Юрієм Вакуленком. Раніше він багато років очолював створений ним же Центр реставрації й експертизи Києво-Печерської лаври, де «лікували» й експонати із зібрань українських цукрозаводчиків-меценатів Терещенків — нинішнього Музею російського мистецтва. Юрій Вакуленко пишається унікальними фондами, про які він тепер піклується, неповторною атмосферою терещенківської садиби й iз особливим почуттям говорить про картини із зібрання музею: його спеціальність — реставрація живопису. Свою роботу новий директор почав із того, що за власні кошти відремонтував безмовний протягом багатьох років підлоговий годинник у вестибюлі. Цей годинник можна вважати своєрідним символом музейної справи: старовинний механізм зберігає минуле, але стрілки біжать уперед, відраховуючи вже наш час.

— Як розширити коло людей, які відвідують музеї, перемогти стереотип про те, що наші музеї «не модні»?

— Я вважаю, що насправді такого стереотипу не існує. Просто, на відміну від радянських часів, у нас погано поставлена система освітнього відвідування. Школи зараз у цьому сенсі недопрацьовують, а прищеплювати інтерес до музеїв треба з досить юного віку. Наш музей відвідують дуже багато сімейних пар, які приходять із дітьми, в тому числі маленькими. У вихідні в нас, як правило, аншлаг. Планові показники для музеїв, зокрема й за відвідуваністю, встановлювали ще за радянських часів, і нам буває нелегко виконати план: 62 тисячі чоловік на рік. Це близько 170 чоловік на день, а з урахуванням вихідних — ще більше. Зараз відвідуваність, звісно, знизилася, але при цьому в нас ще досить успішний музей, один із найпопулярніших у країні. У нас дуже хороша колекція і, крім того, як зараз заведено говорити, розкручений бренд. Він у всіх на слуху, і кожен гість міста Києва обов’язково відвідає Музей російського мистецтва, причому не тому, що тут саме російське мистецтво. Я радше назвав би наш музей зібранням слов’янського мистецтва. Розмежувати, хто російський художник, а хто український, насправді неможливо. Багато художників, які народилися в Україні, через централізацію системи освіти навчалися в Росії й потім ставали представниками російської школи живопису. Крім того, в нас прекрасне зібрання так званого радянського періоду — роботи художників сьогоднішніх країн СНД і Балтії. Хіба їх можна назвати росіянами? Тут не лише слов’яни, а й Центральна Азія, Кавказ…

Багато киян, коли їх запитуєш, соромливо зiзнаються, що в кращому випадку відвідували музеї в дуже юному віці. Це стосується й вельми освічених людей, у тому числі тих, які працюють у сфері культури. Зараз спільна проблема — відсутність музейного маркетингу. Не розроблена система музейного «піару», що могла б підвищити «рейтинг» музеїв за допомогою якихось цікавих акцій. Звісно, ми працюємо над цим, але фахівців у цій сфері немає, і кожен директор намагається вирішувати цю проблему в мiру своєї компетентності. Дуже цікавий із цього погляду досвід Національного художнього музею України — вони справді звертаються до різного глядача. Багато музеїв не відвідують, про багато просто не знають. Музей не спроможний рекламувати себе — це дуже дорого. І назустріч нам ніхто не йде, хоча дивно, адже, по суті, ми — соціально-освітній центр. Міська адміністрація, Міністерство культури самі повинні давати нам пропозиції щодо реклами. Тим паче, якщо зараз Міністерство культури займається ще й туризмом, а музеї — об’єкти туристичного відвідування.

Звісно, з музею не треба влаштовувати прохідний двір. Напевно, варто подумати й про ціноутворення. Можливо, навіть спробувати підвищити вартість вхідних квитків і послуг музею. У нас чомусь люди вважають, що якщо щось коштує дешево — це турецька підробка. Якщо квиток до музею коштує гривню, отже, там нічого дивитися. Кошти, які ми заробляємо, на 90% витрачаємо на збільшення нашої технічної оснащеності — заради того ж відвідувача. У нас прекрасний лекторій, який ми зараз обладнуємо сучасною технікою. Ми створюємо веб-сайт, www.museumru.kiev.ua, який запрацює найближчим часом — таким чином ми даємо можливість віртуально відвідувати музей.

— Яким має бути оптимальний баланс між державним фінансуванням музею, власними заробітками і, в ідеалі, спонсорськими грошима?

— Моя позиція така, що музей повинен за рахунок продажу квитків заробляти не більше 20% надходжень. Решту повинні приносити залучені кошти або гроші, виручені за послуги музею, — сувеніри, додаткові екскурсії, лекції тощо. Особливо розраховувати на власні кошти не доводиться, бо вони залежать від багатьох чинників, наприклад, є сезонне зниження відвідуваності, пов’язане з відпустками; під час президентської кампанії відвідини, через зрозумілі причини, також знизилися. Оскільки ми зберігаємо спадщину українського народу, і досить коштовну, держава повинна покривати всі витрати музеїв. Насправді київська міськадміністрація добре фінансує музей, ми не можемо поскаржитися. Звісно, існує проблема заробітної плати: на ставку 350—400 гривень я не можу знайти хорошого фахівця, складно привабити молодь.

Що стосується додаткових заробітків музею, ми зараз плануємо організувати постійно діючу виставку «Відкриті фонди». Вона матиме обмежений вхід із досить високою вартістю квитків: якщо в нас кудись обмежено пускають, дуже хочеться туди потрапити! Там будуть представлені раритетні речі, що не можуть знайти свого місця в експозиції. Наприклад, ми повинні отримати назад після довгої відсутності своє зібрання з Адміністрації Президента — велику роботу Айвазовського, Шишкіна, — і дамо людям можливість подивитися на них.

Ми також організовуватимемо більше виставок по Україні. У нас, вважаю, це великий недоробок, бо всі музеї традиційно орієнтуються на закордон. Це дуже вигідно: музей отримує гонорар, співробітники їздять... Звісно, ми досить успішно продовжуємо й зарубіжну виставочну практику, але тут, в Україні, народ трошки скривджений. Ми хочемо зв’язатися з місцевими адміністраціями та запропонувати їм за графіком влаштовувати дні різних областей у нашому музеї. Нехай вони організовують автобуси, привозять людей. Коли ще людина вибереться! А тут музей чекає саме її.

— В Україні традиційно існують програми розвитку туризму, які й мали б заохочувати такі проекти.

— Головне, щоб цим займалися професіонали. У нас багато що дуже часто перетворюється на лозунги. Міністерство провело низку «круглих столів», зібрало фахівців, вислухало думки. Треба віддати їм належне, вони інакше організовують роботу, ніж попередня команда. Результати — побачимо. Річ у тім, що музейники — народ обережний, вони досить консервативні. Головне, вислухавши думку фахівців, акуратно дібрати команду, що реалізовує ідею без ламання наявних механізмів. Адже зламати легко — побудувати складно. Культура — як старовинний годинник. Прибери якусь пилинку — і можуть бути безповоротні наслідки. Музеї безумовно треба розвивати, але враховуючи при цьому, що це одна з найконсервативніших у світі систем. Колись у наших високих керівників була ідея перевести експонати на бухгалтерський облік. З одного боку, справді треба оцінити, чим володіє держава. Але музейники подумали: а що таке бухгалтерський облік? Ціна, амортизація — і списання. На мою думку, ідея тоді справді була закладена така.

— Чи приходять спонсорські гроші в музейну справу та як їх треба залучати?

— Природно, спонсорів можна залучити лише за західною системою — завдяки пільговому оподаткуванню. Звісно, ми залучаємо спонсорів, знаходимо людей, які дають гроші просто тому, що їм це подобається. Нині ми працюємо над тим, як краще зазначати участь спонсорів у тих чи інших проектах. Ми поки що не в змозі поповнювати зібрання музею за державний рахунок, а поповнювати його необхідно, тому ми активно працюємо з приватними колекціонерами, антикварними об’єднаннями над створенням філії нашого музею — зібрання приватних колекцій. Рано чи пізно людина приходить до того, щоб якось зафіксувати свій слід в історії, в пам’яті. А в музеях пам’ять і про картини, і про людей зберігається вічно.

— Приватні колекціонери часто роблять подарунки музею?

— Роблять, але з ними треба працювати, щоб вони були впевнені, що це все не пропаде. Ми регулярно проводимо виставки колекцій Дмитра Лазаревича Сигалова (1894—1985), зараз маємо намір видати альбом його колекцій. Музей з великою вдячністю ставиться до цих речей.

— Даруючи музею щось зі своєї колекції, людина, звісно, хоче, щоб її подарунок був достойно представлений в експозиції. Водночас низький відсоток показу — одна з проблем наших музеїв.

— В українських музеях — понад 11 млн. експонатів. Це величезний пласт, і він постійно збільшується: створюються нові музеї, старіють речі, стають такими, що відображають політику, історію, культуру нашої держави. Відсоток показу в наших музеїв справді дуже слабкий, оскільки бракує експозиційних приміщень. Знов-таки, не хочу хвалитися, але в нас із цього погляду дуже успішний музей. При 12600 експонатах, які зберігаються за загальним списком у фондах, 771 робота перебуває в постійній експозиції. А за рахунок наших тимчасових виставок ми доводимо показ до півтори тисячі творів на рік. Насправді це дуже багато стосовно загальної чисельності зібрання. З урахуванням того, що в нас фонд живопису становить півтори тисячі картин, насправді ми показуємо майже весь живопис — окрім деяких речей, які ми фізично не можемо показати: вони величезні і для них просто немає залу. Ці полотна зберігаються накатаними на вали, наприклад, роботи відомого художника Д. Доу.

Нині справа зрушила з мертвої точки: готується постанова Київради про реконструкцію музею, нам виділили гроші на проектування. Ми відновлюємо садибу, зводитимемо будівлі фондів, адміністрації, виставочний зал, плануємо зробити зимовий сад — у внутрішньому дворі показуватимемо нашу велику скульптуру, яку ми зараз не в змозі виставити. А потім займемося реконструкцією основної будівлі, повністю відновимо всі інтер’єри, бо в нас унікальний музей. Це не просто музей, а дім. Дім, у якому живуть привиди господарів. І, судячи з їхньої реакції, вони задоволені тим, як люди управляють їхнім будинком. Принаймні скрип паркету чути постійно — і він досить доброзичливий! Коли в нас гостював генеральний директор Дрезденської галереї, він сказав, що не бачив затишнішого музею. Наші картини живуть разом з інтер’єром, у якому вони виставлені. Наша найстаріша співробітниця Емма Аркадіївна Бабаєва, якій нещодавно виповнилося аж 85, понад 50 років пропрацювала тут і зараз пише книжку, яка називається «Мій музей». Відчуваєте ставлення? І так у нас налаштовані всі співробітники. Наш музей — найкращий музей у світі, й він — наш дім.

— Як при зарплатах у 350—400 гривень рухається справа з науковою роботою, що має тривати в кожному музеї?

— Нас рятує те, що якщо людина пропрацювала в цій системі три роки, вона «підсіла» на музей. Є співробітники, які йшли, пропрацювали десь кілька років, а потім повернулися. Музейна справа — майже наркоманія. Кажуть, музейник — це не професія, а діагноз. Музей — це навіть не робота, це спосіб життя, який не можна «помацати» грошима. Те задоволення, яке ти отримуєш від своєї роботи, нічим не заміниш. Тому люди тут працюють довго.

У нас триває наукова робота, ми вивчаємо твори з наших фондів, атрибутуємо, проводимо експертизу. А виставки! Їх підготовка — це ціла дисертація. Ми плануємо активно розвивати видавничу діяльність — готуємо до випуску в 2006 році абсолютно шикарний альбом Врубеля у зв’язку зі 150-річчям народження художника. У рік Врубеля у нас буде й низка виставок. Наш музей — один із провідних у країнах СНД за наявною кількістю його творів. Альбом ми підготуємо цікавий як для звичайного глядача, так і для наших колег-вчених. Нам виділяють кошти, є спонсори, які готові взяти участь у цьому проекті, — можна навіть сказати, меценати, бо вони чудово знають, що нічого від цього не отримають, крім морального задоволення.

Крім того, ми готуємо презентацію гігантського альбому про наш музей, першого з серії «Державні зібрання України». Він важить сім із половиною кілограмів, у ньому представлені близько 600 наших основних робіт. Видання підготовлене під патронатом Віктора Ющенка, коли він ще не був Президентом, і підтримане фондом «Україна-3000». Віктор Ющенко був небайдужий до культури, ще не будучи при владі, й зараз намагається здійснити досить багато проектів у цій сфері. Головне, щоб поряд із ним працювала група фахівців.

— Чи достатній рівень підготовки музейних працівників у профільних вузах? Чи існує зараз конкурс на такі спеціальності?

— Навчальний заклад навряд чи може підготувати музейника. Знаєте, хороший лікар повинен спочатку попрацювати медбратом… Я є координатором програми «Матра», яку підтримує голландський уряд та яка спрямована на музейний маркетинг. Є кілька проектів в Україні, навчатимемо наших співробітників на Заході. Але досвід західного маркетингу не завжди застосовуваний тут — інший менталітет. І від деяких рис нашої національної вдачі відмовлятися не варто…