Між ходулями і трагедією

Від початку свого заснування в XVII ст. Києво-Могилянська академія була потужним центром розвитку драматургії на українських теренах. Період бароко і досі вважається золотою добою національного театру.

Нині в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» діє Студентська театральна студія. Про її історію, яка розпочалася 1991 року разом із відродженням навчального закладу, розповіла керівниця Студентського театру НаУКМА Тетяна ШУРАН — актриса, ведуча, викладачка Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого:

— Під орудою Валерія Бійченка існував знаменитий Київський експериментальний театр, в якому працювала і я. Він, хоч і мав державний статус, але не мав свого приміщення, — згадує Т. ШУРАН. — Володимир Дяченко, перший директор Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії, привів на виставу «Постріл у вишневому саду» за А. Чеховим тодішнє керівництво Києво-Могилянської академії на чолі з В’ячеславом Брюховецьким. Після вистави нас запросили до КМА, але за умови, що ми будемо займатися театральним мистецтвом зі студентами. Фактично В. Бійченко став першим керівником Студентського театру — він працював із професійними акторами і залучав до тренінгів, а потім і до вистав охочих студентів. Коли Валерій Бійченко поїхав до Берліна викладати у приватній театральній школі, то до Студентського театру прийшла Алла Заманська, а згодом очолив театр Анатолій Петров. Саме під його керівництвом було створено перші вистави з участю лише студентів. Цей театр під назвою «Людус» проіснував вісім-десять років. Потім наш професійний театр працював паралельно з ним, але згодом його з’єднали з театром «Золоті ворота», чим і завершилася його історія...

У вересні 2003-го тодішня керівниця Культурно-мистецького центру Олена Замостян (до речі, на її честь названо художню галерею, яка функціонує в КМЦ) запропонувала мені поставити зі студентами «Веджвудський сервіз для чаю» за Павичем. І відтоді Студентський театр Могилянки працює постійно. Наші актори зіграли низку вистав: «Молитви тих, котрі не моляться» Януша Корчака, виставу-колаж «Дарт. Параджанов», етюдну виставу «Шортові історії» та ін.

Ми займаємося різними напрямками театру, але одним із ключових є вуличний театр. Як нове явище в Україні вуличний театр з’явився завдяки Валерію Бійченку, котрий перейняв задум від поляків. Зокрема, в Польщі вуличним театром активно займався Евженіо Барба, учень знаменитого режисера Єжи Ґротовича. Ми навчилися працювати на ходулях, а тоді й залучали до вуличних вистав студентів. А тепер в КМА навіть існує традиція: на посвяту в спудеї та на День академії яскраві ходулісти виходять і дарують людям радість. Це — святковий театр.

Зі студентами Могилянки я працюю інакше, ніж зі студентами Університету ім. І. Карпенка-Карого. Переконана, що акторів та режисерів потрібно готувати при театрах, кіностудіях, а не в окремих навчальних закладах. Теорію можна розповісти за годину, але для роботи в театрі й кіно потрібна постійна практика, акторське середовище, яке може дати студентам значно більше. Кожна людина з дитинства талановита. Із часом люди це зрозуміють, перестануть себе обмежувати і розвиватимуть свої творчі здібності впродовж життя. Для цього треба бачити світ, бути відкритим до нього і бути самим собою...

Приємно дивитись, як студенти зростають, стають більш відкритими до світу, менш скутими й вимушеними, розвиваються в театрі, а тоді самі проявляються ініціативу щодо постановок. Наприклад, студент-програміст третього курсу Назарій Залуцький написав п’єсу-абсурд «Клаустрофобія», працювати над якою ми почнемо в грудні. Дуже вдалою була ініціатива студентки-літературознавиці Анастасії Тищенко, яка вже шостий рік займається театральним мистецтвом у Могилянському театрі. Вона запропонувала поставити поему Євгена Плужника «Галілей» і сама ж її режисувала. Вона побачила в ній глибокі філософські проблеми: як людині бути у світі, куди рухатися, як реагувати на суспільні зміни, на поступ історії. Вперше глядачі побачили «Галілея» в листопаді минулого року, а нині для постановки ми розширили арсенал текстів через поезії Богдана-Ігоря Антонича, Миколи Чернявського, Василя Стуса, Костянтина Мордатенка та Юрія Іздрика. Вірші, які ми відібрали, вписуються в заданий Плужником тон і вибудовують образ українського інтелігента від 1930-х до сьогодення.

Нещодавно ми зі студентами їздили в Бахмут і допомагали там створити радіо. У мене є досвід роботи на радіо, а їм усім доводилося швидко вчитися в умовах реального часу. Як розповідають самі студенти, фізична близькість до точок обстрілу територій бойовиками дала усвідомлення того, що існує абсолютно інша реальність, інший спектр емоцій, переживань людей і що ці люди потребують від нас допомоги й підтримки.

Ми працювали також у Краматорську від імені громадської організації STUDENA. Я робила виставу-докудей із дружинами й дітьми українських військових, які зі сцени розповідали про різні моменти зі свого життя. Самі військові спочатку дуже іронічно поставилися до задуму. Але після того, як побачили дійство з участю своїх рідних, вони зрозуміли, що на сцені можна бути собою...