Мистецтво без штампів

На що сьогодні хворіє наш мистецький світ? Передусім на послідовне й не завжди обдумане вирощування стереотипів і культивування штампів: штампів національної традиції без пророслого зерна, штампів вихолощеного патріотизму, штампів «солодкого несмаку» романтизму чи травмованого егоїзму. На жаль, усе рідше зустрічаємо мистецтво, як казали наші предки, «з роси і води», мистецтво інтелектуальне та щире у своїй природі, шляхетного походження.

Коли сьогодні говоримо про скульптуру в Україні, то першою конотацією постає набір таких ознак: зашкальна монументальність, мілітарна тематика чи «патріотичні кулаки без патріотизму» з основним призначенням квіткопокладання. 

Усе рідше зустрічаємо мистців, які кажуть правду у творах, які відчайдушно шукають баланс між творчим покликанням і суспільними викликами, пильнуючи небезпеку не збитися на марґінес.

Однак такі мистці насправді є, вони вибудовують свою модель розуміння краси, догми та здорового глузду, завиваючи ці фундаментальні постулати у власну символічну «вавилонську вежу», з якої різноголосо промовляють численні художні образи.

Одним з «асамблеї» вірних і відданих своєму призначенню мистців, поряд з О. Архипенком, Г. Круком, Е. Миськом і Р. Петруком, є Володимир Одрехівський — заслужений і народний художник не тільки за титулом, а й за чіткою усвідомленою позицією і усіх творчих починаннях, який послідовно вибудовує продуману мистецьку схему індивідуального морального релятивізму.

Творчий шлях скульптора впродовж сорока років сповнений сміливих експериментів і пошуків мистецького консонансу. Перший стимул до мистецтва Володимир Одрехівський отримав від свого батька — знаного в Україні скульптора Василя Одрехівського та матері — народної артистки України Марії Байко. Подиву гідна й водночас невипадкова творча впевненість маестро походить також від добрих учителів — Заслужених художників Емануїла Миська та Дмитра Крвавича.

Опершись на трьох потужних мистецьких школах — Львова (1977), Петербурга (1985) та Парижа (1992), — творчий темперамент скульптора гранувався під високими температурами їхніх актуальних богемних середовищ. Мистець постійно отримував можливість формувати свій авторитет, замикаючись у колі поважних особистостей та оточення, які «відточували» творчий хист від студентської лави і до посади ректора Львівської національної академії мистецтв.

«СІМ’Я».   2003 Р., БРОНЗА

Під єдиним потужним знаменником скульптора розвиваються й інші таланти — педагога, мистецтвознавця, а головне — порядної у всіх відношеннях (світоглядних і творчих) людини. 

У своїх творах Володимир Одрехівський, як і Олександр Архипенко, постає архітектором художнього простору, якому надає особливої психологічної значущості й ролі. Для В. Одрехівського рівноцінними є об’єм форми та об’єм порожнин, за допомогою яких автор вибудовує скульптурну композицію, поєднуючи в ній прозорість, світло простір і рефлексію. У його скульптурах відсутність чогось є причиною та імпульсом нового мотиву творення. Адже прагне бути творцем, а не копіїстом у мистецтві, остерігаючись небезпеки впасти в наративне та консеквентне відтворення дійсності, віддано ступаючи за ідеєю, яка є творчим «збудником» до виникнення нових форм і сюжетів.

Кожен твір В. Одрехівського набирає і освоює свою систему швидкостей і ритмів, трансформованих у лінію і форму, де найважливіше є віднайти та наповнити ідею і сенс буття. Для автора основною є лінія, яка, немов сакральна «навігація», вказує шлях постання і життя кожного твору. Лінія диктує вербальний зміст і приховані смислові манускрипти. Лінія замкнена і розірвана, кожен кінець якої живе своїм життям; лінія напружена і вільна, вона обтічно сповзає по контуру скульптурного торса.

Мистецький доробок Володимира Одрехівського багатий на монументальні та станкові твори, у яких автор закарбував достойні постаті, метафоричні образи та вічні теми.

Мислячи категоріями філософсько-ірраціональними, він зачіпає у своїх скульптурах фундаментальні проблеми буття, духовної суголосності чи боротьби, спокус і викликів, історії та літератури, вибудовуючи на їхній основі впізнаваний авторський стиль.

Мистець відданий скромному, однак вірному арсеналу образів, які наповнюють його скульптурну спадщину. Важливішим постає не образ/постать з натуралістично опрацьованими анатомічними рисами, а глибші сентенції — ув’язнені смисли і почуття, які він вивільнює з бронзи чи каменю, не розсіюючи свою увагу на персоніфіковані умовності, які заважають побачити глибоку правду людськості чи сакральності. У пластиці автор радше портретує почуття, маневруючи контрастами, підкреслює фібри людської душі в стилізованому тілі.

Відчитуючи скульптури В. Одрехівського, ми зустрічаємо поміж філософсько-метафоричними змістами образи, присвячені походженню, ідентичності, традиції, у яких фактично відбувається герменевтичне «злиття горизонтів» людини і світу. Тут скульптор намагається підкреслити, що традиція є універсальним горизонтом для того, хто залучений у неї та хто водночас стає співучасником її творення. Наприклад, у скульптурі «Думка» із циклу «Коріння» автор в об’ємну, навіть монолітну форму фокусує правічний замисел мудрості, інспірований з первісних жіночих образів. Він педантично укладає вайлуваті об’єми в заздалегідь обраний статичний овальний формат, наповнюючи його стилізованою жіночою душею.

Контрастним стає твір «Зустріч сонця», у якому автор демонструє культ лінії та шанобливість форми у бронзовому витонченому жіночому силуеті, лагідно простягнутому по теплій дерев’яній основі. Тут подиву гідна передусім чутливість до співзвучності назви твору і образної форми. З тендітного візуалу «просвічується» сильна особистість, людина ірраціональної волі й догми — беззахисна переможниця, яка керує волею як найбільшою силою душі, у якої «розум є тільки її прислужником». Подібна шопенгауерівська героїня, розхристані почуття якої скульптор приборкує у скромну й досконалу форму, часто зустрічається у його творах.

Не тільки богині постають у бронзі Володимира Одрехівського, він нерідко звертається і до літературних сюжетів, трансформуючи їх у об’ємні композиції. Близькою до мистецьких концепцій автора стала творчість Богдана-Ігоря Антонича: чи це спільні лемківські вібрації, чи філософський підхід до усвідомлення дійсності, чи тонке розуміння постулатів краси. З-поміж усіх творчих ремінісценцій поета скульптор обирає твір «Привітання Життя». З рядків поезії в делікатній монументальній іпостасі митець виводить у громадський простір образ тендітного юнака під покровом сплетеного й заквітчаного крильми віття. Цей твір не просто «Пам’ятник Антоничу» — це актуальний у нашому суспільстві символ його пророчих рядків «Тепер ще квітка дійсності надією цвіте. Не кидає ще тіні дерево зневіри»...