Обов’язок, любов і пори року

Лише цього року в Україні відбулося декілька кінофестивалів країн Південно-Східної Азії. Зняті за останні два — три роки картини своїх кращих режисерів представляли нашому глядачеві посольства Японії, Кореї, Китаю. Незважаючи на таку активну присутність на вітчизняному екрані азіатського кіно, прокатна компанія «Артхаус трафік» організувала кінофестиваль «Азія-кіно», з програмою якого досі продовжують знайомитися мешканці дванадцяти міст України.

Щоправда, до програми цього кінофоруму, на відміну, наприклад, від нещодавніх Днів кіно Євросоюзу, де було представлено чотирнадцять картин, увійшло лише п’ять фільмів. Та й географія представлених в «Азія-кіно» країн обмежилася Кореєю і Японією, найбільш титулованими кінодержавами, що прописалися на престижних західних кінофестивалях. Зайво нагадувати, що в Азії, наприклад, лежить Індія, яка знімає найбільшу кількість художніх фільмів у світі, що нашим синефілам цікаві також режисери країн Близького Сходу.

Проте за таку скромну афішу впорядників, які познайомили нас із зразками азіатського кіномистецтва, поки що навіть докоряти якось ніяково. По-перше, команда рік назад створеної агенції Артгаус-трафік ще досить молода, що створює для неї певні складнощі в роботі на кіноринку, де не обійшлося без досвіду й акулячої хватки. По-друге, наші культурні контакти з більшістю азіатських країн, на жаль, носять в основному ювілейний, парадно-дипломатичний характер. По-третє, нинішній фестиваль — це свого роду затравка, перший «млинець», який впорядники «Азія кіно» мають «намір пекти» постійно, тобто, кожного року представляти на нашому екрані нові фільми азіатських режисерів.

Не дивно, що для затравки вибрали гучні імена й назви. Відкривався і закривався фестиваль фільмами Кім Кі Дука, що прославив Корею на багатьох міжнародних кінофестивалях. Торішня картина режисера, який встигає знімати по фільму на рік, «Весна, літо, осінь, зима … і знову весна» вже встигла зібрати фестивальні трофеї й заслужити у провідних критиків найбільш утішні відгуки. «Дивовижної краси притча», «чудовий фільм із тих, якими великі режисери-бунтарі відзначають вступ до творчої зрілості: тонкий, граціозний, розмірений, глибоко пережитий, класично довершений», «вишуканий і простий фільм» і под. Кім Кі Дук убив глядачів і рецензентів уже лише тим, що зняв кіно, якого від нього не чекали. І дійсно, потрібно володіти даром передбачення, щоб від автора жорстких, кривавих міських історій про бандитів, сутенерів і повій, чекати неспішно розказану елегійну історію на буддистські теми. Щоправда, фільм «Весна, літо, осінь, зима… і знов весна» виглядає елегійним лише при першому наближенні. Властива Кім Кі Дуку жорсткість, напруженість його відносин зі світом, в якому він замість жаданих кохання і співчуття виявляє жорстоку, тваринну боротьбу за виживання, в цій його кинопритчі переходить із сфери фізіологічної до сфери духовної. Складений із декількох майстерно знятих кіноновел, фільм розповідає про буддійського ченця та його учня, які усамітнилися на дрейфуючій у лісовому озері пагоді. Товариству людей відлюдник віддає перевагу товариству тварин: собака, півень, кіт, черепаха змінюють один одного в кожній новелі, спантеличуючи західних інтелектуалів питанням, чому саме ці, а не інші тваринки з’являються в різні пори року в обителі відлюдника.

Що ж до пір року, то ніяких езотеричних таємниць для нашого глядача вони не містять. Як і в добре знайомих нам музичних творах європейських композиторів вони знаменують різні етапи людського життя. Весна — пора щасливого, відкритого всім радощам життя дитинства, яке проте призначено не тільки для хлоп’ячих витівок, але й для навчання. Збираючи зі своїм вихованцем цілющі трави й застерігаючи його від змій, гуру вчить хлопчика розрізнювати корисне від шкідливого, потрібне від того, без чого можна обійтися. Прив’язуючи до спини дитини важкий камінь і відправляючи його з цим вантажем звільняти змію, рибку і жабу від камінчиків, які пустун прив’язав до їхніх тіл, мудрець вчить розрізнювати добро і зло, виховує в своєму вихованці і в нас співчуття до всього живого. Літо — пора отроцтва, дорослішання, отримання досвіду. Дозволивши залишитися на пагоді молодій дівчині, що шукає звільнення від хвороб, мудрець і цілитель показує своєму вихованцю всю силу спокус цього тлінного світу, яким потрібно навчитися протистояти. Юнак, який закохався в гостю, осягає нехитрі задоволення плотського кохання і разом з нею полишає вчителя. Наступним етапом збагнення життя героєм, який подорослішав, стане біль, який цією ж закоханістю народжений. Зрада обраниці стала для парубка, який змужнів, причиною душевних страждань і призвела його до злочину. Вбивши дружину, герой повертається до вчителя. Осінь — пора жнив колись посіяного, збору плодів. Учень осягає подвійність цього ілюзорного світу, від поневолення яким і повинен позбавити істинний Вчитель: радість і страждання, щастя і горе, задоволення і біль, добро і зло… Раніше, ніж пройти спокутування за злочин перед суспільством і піти з детективами у в’язницю, що нагрянули до їхнього маленького монастиря, герой має за одну ніч позбутися внутрішнього пекла, в якому він перебуває. Вирізаючи ножем на дерев’яній підлозі ієрогліфи стародавніх сутр, що містять таїну руху до нірвани, герой через фізичні страждання виганяє з серця страждання душевні. І втихомирений, в супроводі поліцейських покидає вчителя. Зима для людини, яка духовно розвивається, повинна стати періодом зрілості. Сорокарічний чоловік, що повернувся з ув’язнення, якого зіграв Кім Кі Дук, сам стає вчителем для маленького хлопчика (до того часу його вчитель увійшов в самадхі, тобто в духовний транс, і покинув цю юдоль страждань, здійснивши самоспалення). Життєвий цикл завершився, знову прийшла весна.

Картина ця, враховуючи інтерес інтелектуалів до східної філософії і духовних практик, звичайно ж, була приречена на успіх. Хоча в ній і немає спроби загравання із західним глядачем, для якого інші азіатські режисери куховарять сувенірні зразки профанованої стародавної культури (про цю хворобу догоджання Заходу писали в зв’язку з «Ляльками» Такеші Кітано), «Весна, літо, осінь, зима …» все ж є побутовим, або як його ще називають, профанним варіантом буддизму. Ніяких езотеричних таїнств режисер нам не відкриває, а сама ритуальність, обрядовість побуту ченців носить тут скоріше декоративний, аніж релігійно достовірний характер. Звичайно ж, рух Кім Кі Дука до буддистських тем можна було передбачити, оскільки режисер, не знаходячи відповідей на багато які хвилюючі питання, також, як і буддисти, схильний сприймати цей світ як втілене страждання, як зло, якого треба позбутися. Навіть у стосунках учителя й учня режисер не виявив любові й ніжності, турботу ченця про вихованця швидше продиктовано ідеєю служіння обов’язку, ніж почуттям жертовної любові.

Готовність до жертовного кохання продемонстрував герой іншої, останньої картини корейського режисера, якою закривався фестиваль. «Самаритянка» повертає глядача до звичного для фільмів Кім Кі Дука середовища — сучасне корейське місто, в якому, пробачте за вживання до нудоти заяложеного компартійною критикою слова, люди зайняті виключно експлуатацією один одного, або як визначає стосунки в сучасному суспільстві сам режисер, борються за щастя. Дві симпатичні школярки, вирішивши поїхати до Європи (які блага мають намір знайти там забезпечені корейські дівчата?), заробляють на дорогу проституцією. Вірніше, одна обслуговує клієнтів, інша їх знаходить і веде бухгалтерію. Малолітня жриця кохання, рятуючись від поліцейських, гине, її подруга, щоб зняти з душі провину за її смерть, вирішує повернути клієнтам їхні гроші, віддавши перед тим їм на втіху своє тіло (це також акт спокути). Її батько, випадково побачивши дочку з клієнтом, починає розбиратися з кожним із її партнерів, намагаючись і словами, і кулаками втлумачити їм, що не гоже тягнути в постіль підлітків, які їм у дочки годяться. Попри наявність декількох жорстоких сцен, у яких кров і мізки розмазуються тротуаром, режисер у «Самаритянці» зберігає знайдені в «Весні…» ліризм і релігійно-притчеву інтонацію. Батько, ні словом не обмовившись дочці про те, що знає про її заняття проституцією, розповідає їй християнські історії про святих. І сам, убивши в бійці її клієнта, добровільно йде до в’язниці — його спокутна жертовність також нагадує про подвиги релігійних подвижників.

Якось сказавши в інтерв’ю, що жінки, виступаючи в його фільмах жертвами чоловічого шовінізму, стоять на сходинку вище за чоловіків, у «Самаритянці» режисер показує чоловіка, здатного подолати свій егоїзм і виступити на захист принижених і ображених. Не соромлячись заклопотаності соціальними проблемами своєї країни, що в середовищі творчих людей не завжди вітається, Кім Кі Дук дозволяє собі навіть сучасні історії перетворювати на повчальні притчі. І що цікаво, повчальність, яку іншому навряд чи пробачили б, у його картинах не роздратовує. Бо за нею стоїть не менторська перевага, а біль і співчуття до заблудлого людства, з яким режисер у своїх картинах намагається чесно пройти всі кола уготованого нами для себе ж пекла.

На жаль, за рамками цієї статті залишилися три японські картини. Проте, фільм жахів «Прокляття» Такеші Сімідзе, розрахований не так на аналіз, як на фізіологічні реакції страху. Не вимагає інтелектуальних зусиль і аніме-мюзикл Кадзухіса Такеноуті «Інтерстела 5555», що є зробленим майстром коміксів-манга Лейдзі Мацумото кліпом на музику французьких електронників Daft Punk. Говорять, що західні інтелектуали нині «тягнуться» від такого мистецтва, яке вживають, мабуть, на десерт. Про що б варто було поговорити окремо, так це «Похмурий самурай» Йодзі Ямадо, абсолютно незвичайний для самурайського жанру психологічний фільм, у якому самураї є не додатком до безжалісно караючого ворогів меча, а живим втіленням кодексу високої моралі й людяності. Що ж, сподіватимемося, що до цього фільму і самурайської теми ми ще повернемося, адже фестиваль «Азія-кіно» обіцяє жити довго.