Піджак Батия

Людина приїздить до Києва й жадібно вбирає його пейзажі, його божественних дівчат, картонний лоск Андріївського узвозу, Растреллівську легкість Маріїнського палацу та стрімкий злет церкви Андрія Первозванного. Людина бродить парками, п’є пиво й, простягаючи порожню пляшку не менш натхненному бомжеві, згадує мрію ще натхненішого Батия зачепити місто на аркан і потягнути за собою в «тьму тараканячу». Людина розуміє Батия, й за відсутності аркана хоче пустити тут корінець, якщо не у власному помешканні, то бодай у комуналці, бодай у гуртожитку.

Людині подобається столична флора й зовсім не подобається фауна, якій недавній комуністичний рай начисто відбив дар Божий усміхатися, а замість язика всучив роздвоєне жало. З zпить фантастичну мову базарних діалогів, трамвайної колотнечі та неймовірну «фєню» «нового українця». Центральний персонаж свіжої хвилі анекдотів, він переважно робить гроші, а літо, десь під Новий рік, наздоганяє на Гаваях, дивуючи пляжну публіку ядучо-червоним «спінжаком». У ресторані цей симпатичний хлопака, через незнання мови, замовляє все меню і, виколупуючи стільниковим телефоном із зубів шматочок екзотичної жабки, тужить за добрим шматом сала. Від туги не рятує навіть добре вимита жіноча сідничка від Кардена.

Людина зліплена з протиріч. З чотирьох розпростертих навсібіч доріг наш богатир вибирає одну — назад до Києва, до братви, в шалманний дим, в розмореність сауни, мордобій розборок та лід на голову з великого бодуна. Я його розумію. Я теж зліплений з протиріч і теж з великого бодуна.

№240 15.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»